Про те, як за тваринами почали роки рахувати

Розповідають, начебто у давнину не знали, як за тваринами роки рахувати, цьому навчив людей сам Юй-ді, Нефритовий володар[1]. От для чого він одного разу і закликав до свого Небесного палацу усіх звірів і птахів. У ті часи кішка з мишею у великій дружбі були і жили разом, немов сестри. Зраділи вони, що запрошення до Небесного палацу одержали, і домовилися йти разом.

Усім відомо, що кішки спати полюбляють. Знала за собою цю слабкість і наша кішка, а тому вирішила заздалегідь з мишею домовитися.

— Адже ти знаєш, сестриця миша, як я полюбляю спати, — чемно промовила вона.— Розбуди мене, будь ласка, завтра, коли прийде час до палацу вирушати.

Ударила себе миша лапкою в груди і пообіцяла:

— Я неодмінно розбуджу тебе! Спи, ні про що не турбуйся!

— Дякую! — сказала кішка, почистила вуса і, ні про що не турбуючись, заснула.

Наступного ранку миша прокинулася ледь розвиднілося. Вона і не подумала розбудити кішку. Поїла й одна вирушила до Небесного палацу.

А тепер розповімо про дракона, що жив у ковбані. Він теж одержав запрошення до палацу.

«Уже кого-кого, а мене неодмінно виберуть», — вирішив дракон. І дійсно. Вигляд у нього і справді був войовничий: панцир на тілі виблискує, під носом вуса сторчма стирчать. Один тільки був у нього недолік — голова гола, нічого на ній не росте. «От якби мені роги роздобути, тоді ніхто б зі мною красою зрівнятися не зміг!» Подумав так дракон і вирішив позичити у кого-небудь на тиждень роги.

Тільки-но висунув він голову з води, бачить — на березі півень. Груди випнув і поважно так походжає. У ті часи у півнів величезні роги були.

Зрадів дракон, підплив до берега і говорить півню:

— Дядечку півню, а дядечку півню, позич мені свої роги, я завтра з ними до Небесного палацу піду.

— Ай-я! Братику драконе! — відповів півень.— Ти вже мені пробач, але я теж завтра до Небесного палацу піду.

— Тобі, дядечку півню, такі великі роги зовсім не личать, голова в тебе занадто мала, віддай їх краще мені. Поглянь-но! Мені якраз!

Сталося так, що саме в цей час із ущелини стонога виповзла. А стоноги люблять свого носа у чужі справи встромляти. Почула стонога драконові слова і каже:

— Дядечку півню, а дядечку півню! Позич братику дракону роги, ну хоча б на разок. А якщо боїшся, я готова за нього поручитися. Ну що, позичиш?

Півень погодився. Адже стонога поручилася за дракона. А він, півень, і без рогів неабиякий красень.

Отже, зібралися всі звірі та птахи біля Небесного палацу. Вийшов до них Нефритовий володар і говорить:

— Відтепер почнемо рахувати роки за звірами та птахами. А за якими — ви самі назвіть.

І назвали звірі та птахи вола, коня, барана, собаку, свиню, зайця, тигра, дракона, змію, мавпу, півня і мишу.

Чому саме їх обрали тоді звірі — ніхто не знає. Чому півня, а не качку? Тигра, а не лева?

Отже, обрали усього дванадцять звірів. Обрати обрали, а як їх один за одним розставити? Саме тоді й почалися суперечки та пересуди.

— Найбільший із вас віл, нехай він і буде першим, — сказав Нефритовий володар.

Усі погодилися, навіть тигр. Але тут раптом миша підняла лапу і каже:

— А я хіба не більша за вола? Чому ж тоді, угледівши мене, усі кричать: «Ай-я! Яка величезна миша!»? Але ніхто ніколи не казав: «Ай-я! Який величезний віл!» Отже, люди вважають, що я більша за вола!

Здивувався Нефритовий володар:

— А чи ти не брешеш? Щось я не вірю!

Отут мавпа і кінь удвох закричали, що миша просто бреше. Однак миша спокійнісінько відповіла:

— Не вірите? Давайте перевіримо.

Півень, баран, собака і заєць погодилися.

— Давайте перевіримо, — сказав і Нефритовий володар.

Вирушили звірі до людей.

І що б ви думали? Усе відбулося точнісінько так, як казала миша.

Коли повз людей проходив віл, усі навперебій хвалили його: «Який гарний, який гладкий!» Тільки ніхто не сказав: «Який величезний!»

А хитра миша тим часом видерлася волу на спину й підвелася на задні лапки. Побачили її люди і як закричать:

— Ай-я! Яка величезна миша!

Почув це Нефритовий володар власними вухами, насупив брови і говорить:

— Добре! Якщо люди вважають, що миша більша за вола, нехай віл поступиться їй першим місцем. А сам буде другим.

Так усі й вирішили. Ось чому і понині рахунок ведуть з року миші, а вже потім йде рік вола.

Повернулася миша додому рада-радесенька, що перша серед усіх звірів виявилася, пишається та величається. А кішка тільки-но очі продерла, побачила мишу і запитує:

— Що ж ти мовчиш, сестрице мишо? Хіба не звелено нам сьогодні до палацу прийти?

— Ти усе ще почиваєш? А я вже з палацу повернулася. Дванадцять звірів обрали, щоб за ними роки рахувати, і я серед них перша!

Здивувалася кішка, розкрила широко очі та запитує:

— Чому ж ти мене не розбудила?

— Забула! — спокійнісінько відповіла миша.

Розлютилася кішка, вуси в неї сторчма, та як закричить:

— Ах ти ж негідниця! А я ще тобі повірила, заснула, ні про що не турбуючись! Чи не ти обіцяла мене розбудити? Я знаю! Ти хотіла нашкодити мені. Ну, начувайся! Я тобі за це помщуся!

Миша провини за собою не визнала і відповіла:

— Навіщо даремно репетувати! Не розбудила, бо не захотіла. Це вже моя справа. Я тобі не служниця!

Кішка так і скипіла: зашипіла, ощирилася, кинулася на мишу і перегризла їй горло — миша лише пискнути встигла та стріпнути задніми лапками.

Так і залишилися з того часу кішка та миша лютими ворогами.

А що ж сталося з півнем?

Повернувся він додому похмурий-похмурий і думає: «Нефритовий володар тому дракона переді мною поставив, що в нього на голові були мої роги». І вирішив півень неодмінно відібрати у дракона свої роги.

Підійшов він до ковбані, дивиться — дракон весело грає у воді.

І промовив тоді півень драконові дуже чемно:

— Братику драконе! Поверни мені, будь ласка, мої роги!

Дракон здивувався, але відповів поважно, не гарячкуючи:

— А, це ти, дядечку півню? Та навіщо тобі роги? Відверто кажучи, ти без них набагато гарніший. А мені твої роги дуже пасують!

— Пасують вони тобі чи ні — справа не моя, — невесело відповів півень.— Якщо узяв — треба віддати.

Дракон нічого не відповів. Подумав трохи, потім раптом шанобливо вклонився півню і каже:

— Ти вже вибачай, дядечку півню! Час пізній, треба відпочити. А про це ми з тобою іншим разом поговоримо.

Не встиг півень і рота розкрити, як дракон під водою сховався. Ролютився тут півень, залопотів крилами і як закричить в усе півняче горло:

— Братику драконе, віддай мені роги! Братику драконе, віддай мені роги!

Але дракон уже міцно спав на самому дні і нічого не чув.

Довго кричав півень, захрипнув і зовсім знесилився. Нічого робити. Вирішив він відшукати стоногу. Адже вона тоді за дракона поручилася.

Відшукав півень стоногу на купі каміння, розповів їй про все, що сталося, і говорить:

— Панно стоного, ви поручилися за дракона і не можете так залишити цю справу.

Підняла стонога голову, помовчала і нарешті повільно промовила:

— Поверне тобі братик дракон роги. А не поверне — так тоді і буде! Сам поміркуй! Як я знайду його на дні ковбані?

Півень від люті навіть почервонів.

— Яка ж тоді ти поручителька! Навіщо було втручатися в чужі справи? Лихо сталося, а тобі дарма!

— Не зводь, дядечку півню, на мене наклеп, — стала виправдовуватися стонога.— Ти сам віддав дракону роги. А я просто так за нього поручилася. Хіба хтось міг подумати, що братику дракону довіряти не можна? Якби я знала про це раніше, не стала б за нього ручатися.

— Що ж мені тепер робити? — запитав півень, трохи заспокоївши свій гнів.

— Та я ж сказала, що робити. Визнати, що тобі не пощастило, якщо дракон так і не віддасть рогів. Сам винен. Перш ніж давати, треба було гарненько поміркувати.

— По-твоєму, я сам винен?

Півень витріщив очі, випнув груди і став наступати на стоногу.

— Сам винен, сам винен, треба було гарненько поміркувати, — перелякано повторювала стонога.

Ще більше почервонів півень, витягнув шию, дзьобнув стоногу в голову. Кілька разів хитнув головою і проковтнув стоногу живцем. Відтоді півні щоліта дзьобають на подвір’ї стоніг. А вранці, тільки- но почне розвиднятися, кричать щосили:

— Лун-геге, цзяо хуань у! Братику драконе, віддай мені роги!