Є на світі гора — «Помешкання безсмертних» зветься. Посередині гори сад, називають його садом Нефритової феї. Ну що тут скажеш, коли і не сад це зовсім, а так, схил розлогий. Немає там ані будинку, ані муру. Старі люди розповідають, начебто колись на цій високій горі, крім каміння, як то кажуть, лише каміння було — ані деревця, ані кущика, а про «Помешкання безсмертних» і казати нема чого. Воістину бідна гора, худий хребет. Погано жили люди, що навколо селилися, гірше нікуди. Ходили вони на гору, рубали
каміння, продавали, тим і годувалися. Вітер дме, сонце пече, піт очі заливає, у роті сухо та гірко. Хоч би два дерева на горі виросло! Нездійсненні мрії. Хіба виросте щось на такій убогій землі? Але от одного разу на великому камені посередині гори персикове деревце виросло. Дощ його моче, сердитий гірський потік пісок та каміння вниз жене, а деревце собі стоїть, червоними гілками із зеленим листям убралось.
Жив у ті часи юнак. Щодня ходив у гори каміння рубати. Забрів він якось у ті місця, там і залишився. Ніхто не знав його імені. Вітер у горах сильний, сонце спекотне, потемніло в юнака обличчя. І почали кликати його люди Ван Чорний — Ван Да-хей. Обличчя у Вана чорне, а серце добре. Високим та міцним уродився, руки золоті, а живе бобирем — ані дружини, ані дітей. Йому б грошей зібрати, так де там! Останні штани закладе, куртку продасть, тільки б допомогти людині. Прославився він своєю добротою на всі села — і на південному боці гори, і на північному.
Іде Ван Чорний у гори каміння рубати, обов’язково повз персикове деревце проходить. І от одного разу за ніч дерево з маленького на велике перетворилося, усе рожевими квітами та зеленим листячком укрите. Йде Ван Чорний уранці повз дерево, тихо навколо, вітер не дме, гілки не колише. Тільки росинки-перлини стукають по штанах та куртці — тук-тук-тук. Іде Ван Чорний надвечір додому знову повз дерево, сонце червоне, Ван такого ніколи і не бачив, від квітів віє свіжістю. Дивиться юнак: пелюстки плавно летять просто до нього. Підійшов Ван до дерева, з якоїсь причини здалося йому, начебто квіти посміхаються. Зрадів юнак, куди тільки втома поділася. З того часу Ван Чорний неодмінно відпочивав під деревом, коли повертався з гір додому.
Вирушив якось юнак у гори, йде повз те дерево, дивиться: усе дерево персиками всіяне, великими, червоними. Вітер навколо чудовий аромат розносить. Уже далеко відійшов від дерева юнак, каміння рубає, а в ніс йому персиковий аромат б’є, дражнить. Сонце жар розливає — гарячий-гарячий, камені — залізо розжарене, ноги печуть. А у Вана черевики діряві, голову нема чим прикрити. Очеретяного капелюха — і того немає. Незабаром полудень. Усі хлопці пішли тінь шукати, а Ван знай собі каміння рубає, рукам відпочинку не дає. Рубав, рубав, аж у голові запаморочилося, в очах зарябіло. Притулився він до каменя і не помітив, як заснув.
Невідомо, скільки часу він спав, а як прокинувся, таке полегшення відчув, немов у прохолодній воді викупався. Розплющив юнак очі, дивиться — тінь над ним. Не парасолька його від сонця сховала — гілки та листя густе. Персики рум’яні на гілках висять, аромат чудовий навколо розливається. Листя хитається, прохолоду навіває.
Ван миттю підхопився, а сам думає: «Хто це гілку таку велику зрубав та у землю встромив?» Озирнувся — хлопці усі далеко сплять. Схопився Ван за гілку, хотів хитнути, а це не гілка — справжнє дерево, коріння прямо в скелю пішло, в ущелину глибоку.
Раптом паросток з’явився, на невеликий персик перетворився. Думає Ван: «Що за дива? Одне-єдине дерево на горі росло, саме посередині, звідки ж інше взялося?» Подивився юнак на дерево, подивився і почав міркувати, що тут до чого. Пішов він на гірський схил. Швидко йде, ноги самі несуть. Біжить, аж серце б’ється. Підбіг до того дерева, що саме посередині росло. Гілки хитаються, персики свіжі, рум’яні.
Під однією гілкою дівчина стоїть, персики збирає.
Ще більше здивувався юнак. Що за дівчина? Не з ближнього села, не з далекого. Де тільки не був юнак, а такої красуні ніде не бачив. Личко в неї — персиковий колір весняний, волосся — листячко зелене. Посміхнулася дівчина — на щоках дві ямочки. Рукою змахнула, дивиться Ван — з того місця, де він каміння рубав, щось повітрям пливе. Придивився, а це гілка, на гілці два рум’яних персики. Схопила дівчина гілку, до стовбура приклала — приросла гілка, начебто завжди тут була.
Не встиг Ван оговтатися, а дівчина зірвала два великих персики, у нього кинула. Ван, начебто і не хотів, а сам руку простягнув, персики прямісінько на долоню й опустилися. А дівчина сміється заливчасто.
Засоромився юнак, не знає, куди подітися. А дівчина раптом перестала сміятися, рукою змахнула — куштуй, мовляв, скоріше персики. Відкусив Ван шматочок, персик солодкий — вода медова. Узяв і з’їв його увесь — прохолодно стало юнакові, начебто він у річці викупався. З’їв юнак один персик, з’їв другий, а дівчина знову за гілку схопилася, почала трусити. Попливли перед юнаком пелюстки, посипалися. Раптом дивиться юнак — не стоїть він більше під персиковим деревом, стоїть у будинку, навколо усе блищить бірюзою, на стелі великий-великий рум’яний персик намальований.
Розсміялася дівчина і каже:
— Звуть мене Юй-сянь. Я Нефритова фея, знаю я: на сто лі навколо не знайти людини кращої за тебе. Живеш ти сам, важко тобі. Підеш у гори камінь рубати, повз це місце йди, не звертай, коли що знадобиться, мене розшукай.
Сказала таке дівчина, ще рум’янішою стала, ще ясніше очі дивляться — квіти персика під росою розпускаються, пелюстки на заході блищать.
Подивився Ван Чорний на її світле личко, послухав її ласкаві слова, так у нього добре стало на душі, так утішно, а як сказати про те дівчині, не знає.
Опам’ятатися не встиг — зникла дівчина. Дивиться Ван — зараз хлопці до нього підійдуть. Близько вони були, а нічого не примітили. Видно їм тільки, як Ван під персиковим деревом стоїть, на дереві плоди червоні, листя зелене.
Повернувся Ван додому, а перед очима в нього весь час Нефритова фея. Спати ліг, до ранку так і не заснув. Може, це фея його персиками своїми заворожила?
Пішов він наступного дня у гори. Швидко йде, поспішає. Тільки розвиднілося, а він уже біля персикового дерева стоїть. Моргнути не встиг — перед ним Нефритова фея, будинок зелений бірюзою блищить. Сміється діва, на юнака лукаво поглядає. Почервонів юнак і каже:
— Хочу я, щоб ти мені куртку залатала, за тим і прийшов.
Зраділа Нефритова фея, погодилася. Відчула — не через куртку прийшов юнак її шукати. Мовить юнакові фея:
— Знаю я, нині вночі ти заснути не міг. Іди до будинку, там кан є, поспи трохи.
Недарма кажуть: зустрілися чужі, стали як рідні. Бачить юнак — добра та ласкава з ним дівчина, ще ріднішою вона йому зробилася. Послухався він її, до будинку увійшов, начебто до свого власного, ліг на кан і заснув. Зійшло сонце, прийшли хлопці до персикового дерева, дивляться — Ван Чорний міцно спить, поруч з ним куртка підлатана лежить.
З того часу Ван майже щодня ходив до персикового дерева на Нефритову фею подивитися. Дні минали за днями, відчули хлопці недобре і запитують якось:
— Чуєш, Ване, ти навіщо до персикового дерева ходиш? На ньому жодного персика немає!
Ніколи не брехав Ван товаришам, усю правду їм виклав. Подивувалися тут хлопці, за Вана пораділи.
А треба вам сказати, було за двадцять лі від того місця повітове місто, начальником там один чиновник, столичному сановнику рідня.
Наївся він якось, напився, робити йому нема чого, сидить і гадає: «Усе в мене є — і влада, і багатство, чого б мені ще побажати?»
Гадав, гадав і вигадав: «Треба мені ще сад розбити, щоб гори в ньому були штучні, озера великі, павільйони, альтанки, галереї, палати пишні, тоді і бажати більше нема чого!»
Розсміявся чиновник на радощах: «Варто мені лише слово сказати, усе буде зроблено».
Колись і справді таке було: мовить чиновник слово — бідний люд кров і піт ллє. Почали хлопців зганяти повинність відбувати, і Вана Чорного теж. Із ранку до вечора вантажить він на тачку величезні камені, з гори до міста їх котить. Одяг на ньому на клапті порвався, черевики до дір протерлися. Докотив він якось свій камінь до середини гори, а черевик і розірвався зовсім, ніяк на нозі не тримається. От юнак і каже хлопцям:
— Ви мене тут почекайте, а я до Нефритової феї збігаю, попрохаю черевика зашити.
Погодилися хлопці, дивляться: Ван до персикового дерева пішов. Тільки він відійшов, наглядач на них налетів, не став ні про що запитувати, давай усіх шмагати. Отут Ван Чорний підбіг. Замахнувся на нього наглядач, а його раптом хтось як схопить за руку. Почав отут наглядач самого себе по обличчю хльоскати: би-би, пай-пай! Боляче йому, обидві щоки вже спухли, а він знай хльоскає, руку зупинити не може.
А хлопці — хто так на нього дивиться, хто голосно сміється. Сміхота, та й годі! Став наглядач на коліна, хльоскає себе по обличчю, а сам пощади просить:
— Пробач мене! Пробач мене! Пробач мене! Ніколи більше нікого бити не буду!
Сказав він так тричі, раптом чує — жіночий голос йому мовить:
— Цього разу пробачаю.
Отут тільки рука в наглядача зупинилася. А сам він зник, як димок під вітром, — до повіту кинувся. Усе докладно розповів чиновнику, як мовиться, від одного до п’яти, від п’яти до десяти. Здивувався чиновник, велів перевертня негайно схопити і доставити. Не встиг Ван каміння з тачки звалити, як його зв’язали й до яминю привезли. Дали сорок ударів палицею, до в’язниці кинули.
Довідалися про те хлопці, розтривожилися, розсердилися, а потім засумували.
Погомоніли між собою, порадилися і вирішили Нефритову фею знайти. Пішли вони в гори за камінням і до персикового дерева поспішили. Підійшли до дерева — не знають, що робити. Гілкам та листю про лихо не розповіси. Чули вони від Вана про Нефритову фею, та не бачив її ніхто. Отут один із хлопців вигукнув голосно:
— Вийди до нас, Нефритова феє! Справа є! Поговорити з тобою бажаємо!
Тільки він це вигукнув, як одразу ж долинув голос:
— Почекайте, зараз двері відчиню!
Заворушилося листячко на персиковому дереві, зарухалося, у ту ж мить побачили хлопці: будинок чистий бірюзою блищить, а самі вони в тому будинку стоять. Тільки не можуть вони будинок розглядати, дівчина їх своєю красою скорила. Поруч із дівчиною черевики лежать недошиті. Тут і думати нема чого: сама Нефритова фея до них з’явилася.
Розповіли вони їй усе як є, одне за одним.
Розтривожилася фея і каже:
— Не бійтеся, я його врятую.
Мовила вона таке, блиснула блискавкою і зникла.
У той час повітовий начальник саме у великому залі сидів, владою своєю тішився, накази віддавав.
Раптом чує голос з неба:
— Чуєш ти, продажний чиновнику! За що до в’язниці кинув Вана Чорного? Це я твого наглядача по обличчю хльоскала! Що ти зі мною зробиш?
Підняв начальник голову — нікого немає. Очі витріщив. Помічники його з переляку оніміли — слова вимовити не можуть.
А тут знову голос з неба:
— Чуєте ви, вовча зграє! Випустіть Вана з в’язниці, та хутчіш!
Розібрав тут нарешті чиновник, що це жіночий голос, розхоробрився і відповідає:
— Гей, хто це кричить там, у небесах?
Розсміялася фея зло і відповідає:
— Думаєш, побоюся сказати тобі, хто я? Я Нефритова фея.
Говорить чиновник:
— Один я у повіті пан, один батько рідний. Побажаю — гора зі срібла з’явиться, побажаю — храми один поруч з іншим вишикуються. З’явися, щоб я на тебе подивитися міг!
А фея знай потішається з начальника:
— Хе! Не бачу я ніякого чиновника.
— Це я самий і є.
— А мені здалось — це купа гнойова. Нема в мене бажання з тобою розмовляти! Місце своє ти не заслужив, за кілька тисяч срібних злитків купив. Срібло гірше за гній смердить. Негідний ти мене бачити.
Уже, здається, про все йому фея сказала, усе йому пригадала, так ні ж, йому і цього замало. Бувають такі люди товстошкірі на світі. І каже чиновник феї:
— Мене сам імператор у сьомий ранг звів, а Ван Чорний простий каменотес…
Розгнівалася фея, не дала чиновнику домовити, лає його, паплюжить, мовляв, не може він з Ваном зрівнятися: у Вана серце добре, людське, у чиновника — зле, вовче. Лає його фея, та так дошкульно, що таки товстошкірого чиновника образила.
Не витримав чиновник, почервонів, шия кров’ю налилася. А зробити нічого не може. Фея — вона безтілесна, владі його не підкоряється.
Посміхнулася фея зло і каже:
— Ти на мене подивитися бажав, так подивися краще на мою силу чарівну!
Сказала так фея, і негайно в двері гілочка персикова влетіла. На самій середині зали опустилася. У цегляну підлогу коріння пустила, вмить на високе дерево перетворилася. Стовбур товстий — ані розповісти, ані описати неможливо. Уперлося дерево верхівкою в дах — захитався, затремтів дах. Бачать вартові та посильні — кепські справи. Хто кричить, хто пощади просить, хто ховається.
Сам чиновник найбільше за всіх злякався, не до поважності йому зараз, вискочив із залу — миша боягузлива. А вартові кинулися врозсип.
Упав один з них на землю — встати немає сили. Почав молити жалібно:
— Відпусти мене, феє!
І чує у відповідь:
— Відпустити я тебе відпущу, тільки ворота тюремні відімкни швидше!
Вартовий і думати не став, погодився.
Чує Ван лемент і шум ззовні, а що сталося, зрозуміти не може. Відчинилися тут ворота тюремні. Зраділи в’язні, юрбою на волю кинулися, разом з ними Ван Чорний за міський мур вибіг, додому повернувся. Наступного ранку тільки зібрався він у гори, на подвір’я вийшов, дивиться: Нефритова фея вбігає. Засапалася, волосся нечесане, сукня мокра, на бровах росинки-перлини. Здивувався Ван Чорний, не встиг рота розкрити, а фея йому і каже:
— Не буде тобі життя від повітового начальника! Бігла я всю ніч, десять тисяч верст здолала, роздобула для тебе долото чарівне. Візьми його…
Не встигла дівчина домовити, за воротами лемент почувся. Це повітовий начальник солдатів піших і кінних наслав Вана схопити. Узяла фея юнака за руку і промовила:
— Тікаймо скоріше!
Вибралися вони за околицю, а солдати за ними кинулися, наздоганяють. От вже і вершина гори близько — солдати не відстають, того й гляди наздоженуть утікачів. Зупинилася тут фея, указала пальцем на високий стрімчак кам’яний і каже:
— Ване Чорний, Ване Чорний, візьми молот та рубони ось сюди!
Послухався Ван фею, змахнув залізним молотом, по долоту вдарив, удару не чути, тільки загуркотіло, загуділо навколо. Дивиться Ван: у кам’яній скелі отвір круглий завбільшки з ворота. Стрибнув Ван у той отвір. Заглянули в нього солдати — Вана Чорного і сліду нема. Найхоробріші воїни в отвір кинулися, шукати його пішли. Йшли, йшли, на велику глибину зайшли, раптом чують — вода дзюрчить. Річка шлях їм перетнула, широка та глибока — дна не видно. Вода в ній швидка, на човні попливеш — на тріски його рознесе. А на іншому березі щось блищить, аж очам боляче. Постояли воїни, подивилися, робити нема чого, повернулися, назад пішли.
З того часу ніхто більше не бачив Вана Чорного. Чутка пішла, начебто він безсмертним зробився. І почали називати печеру в тій кам’яній стіні і саму гору «Помешканням безсмертних».
З печери часто туман білий випливає, усю гору вкриває. Якщо прислухатися уважно, чути, як горами лунає: дін-дін, дан-дан, дін-дін, дан-дан, начебто хтось камінь б’є.
Кажуть, начебто Ван Чорний і в печері не сидить без діла. Воно і справді так. Каміння, що на тій горі добувають, гладке, блискуче, немов шліфоване.
Куди зникла Нефритова фея, ніхто не знає. Тільки вся та гора відтоді поросла персиковими деревами. З того часу саму середину гори, де росло велике персикове дерево, почали називати садом Нефритової феї. Як підеш від саду Нефритової феї до печери, дерева все густішими, все пишнішими стають. Це щоб Вана Чорного сонце не пекло, коли він до феї навідується. Буває, що туман подовгу над верхівками дерев плаває, — це значить, Ван Чорний з Нефритовою феєю зустрілися.
