Колись дуже давно жили в степу чоловік і жінка. Їхні сини випасали отари овець, корів, верблюдів. Невістки доїли цих тварин, а з молока виготовляли кумис, бринзу, масло та інші продукти. Чоловік вичинював шкури і шив з них теплі кожухи, шапки, чоботи і черевики. Дружина з онуками збирала в степу кізяки і ліпила з них плоскі «коржі», сушила їх на сонці, а потім складала на купи-піраміди.
Найостаннішу піраміду жінка складала неподалік від оселі. На самісіньку вершину клала не плаский, а круглий кізяк, попередньо обвалявши його в залишках овечої вовни. І називався він не просто кізяк, а колобок. Кол — це рука, а бок — гній. Колобок — круглий кізяк, виліплений з гною.
Взимку, коли наставали холоди, худобу заганяли в кошари, а люди відсиджувалися в оселях, біля вогнища, в якому повільним синім полум’ям довго-довго горів кізяк, наповнюючи житло теплом і затишком.
Для опалювання кізяк починали брати з найвіддаленіших куп і лише рано навесні розбирали останню, що стояла поруч з житлом. Найостаннішим спалювали колобок — і починалася справжня весна!
Так трапилось, що того року на початку весни подули тривалі холодні, поривчасті вітри. Ось і здуло з вершини пірамідки колобок. І покотився він за вітром по степу. Котився колобок, котився, а назустріч йому йде голодний Ведмідь. Зійшов Ведмідь з гір і в пошуках якого-небудь харчу побрів по степу. Зупинив Ведмідь колобка, подумав, що це круглий сир по землі котиться. Зупинив та й каже:
— Як добре, що ми з тобою зустрілися. Я вже стільки днів блукаю голодний. А що коли я тебе з’їм…
Колобок відповідає:
— Що ти, Ведмедю, я ж неїстівний… Це зверху я вкритий овечою вовною, а всередині я звичайнісінькій кізяк. Якщо ти мене з’їси, отруїшся і залишаться твої діти без батька…
Обнюхав Ведмідь колобка — не пахне від нього сиром. Значить, правду каже. Підштовхнув його лапою — і покотився колобок далі.
Котиться колобок та й котиться, а назустріч йому голодна Вовчиця. Зупинила його та й запитує:
— Куди ти так поспішаєш?
— Туди, куди вітер підганяє, — відповідає колобок.
А Вовчиця й каже:
— Я вже котрий день голодна блукаю, а ти просто так, без діла по степу котишся. Давай-но, я тебе з’їм…
Колобок їй відповідає:
— Що ти надумала, Вовчице! Я ж неїстівний! Це зверху я покритий овечою вовною, а всередині не м’ясо, а кізяк. Я — кізяк! З’їси мене, отруїшся і залишаться твої діти без матері…
Обнюхала Вовчиця колобка — не пахне від нього м’ясом. Підштовхнула лапою — і той покотився далі.
Котиться колобок, котиться, а назустріч йому Лис. Зупинив він колобка, оглянув зусібіч та й каже:
— Я тут вже котрий день голодний блукаю, а це в’ялене м’ясо по степу котиться. Зараз я підкріплюся!
А колобок йому відповідає:
— Не їж мене! Неїстівний я! Я — звичайнісінький кізяк!
— Нічого мені байки розповідати, — каже Лис, — невже я схожий на того, хто не може відрізнити м’ясо від кізяка!
Сказав — і з’їв. З’їв, слину проковтнув і дивується: «Дивне якесь м’ясо… Сухе, несмачне…»
Побіг Лис далі. Дорогою йому стало погано: почало нудити, нутро вивертає… Водички б попити, так жодного струмка довкола. Упав Лис, лежить, ледве дише. А в цей час над степом кружляв Орел. Помітив він з висоти Лиса, упав на нього каменем, підхопив і поніс до себе в гніздо, на вечерю молодим орлятам. Ось так не стало Лиса.
Мабуть, недаремно в степу подейкують: «Не все, що котиться, — живе. Не все, що пахне, — їстівне».
