Морська діва

Кримськотатарська казка

Це було ще тоді, коли ніхто не розрізняв, де казка, а де правда. Так-от тоді жив собі султан Абдула. А столиця того султана була якраз біля моря. А в тій столиці та жив собі бідний рибалка. І звали того рибалку Девлетом.

От Девлет іде собі щоранку до моря, сідає в човна та й закидає свої сіті, щоб рибки наловити. З того, що впіймає, й жив.

Одного разу пішов Девлет у море сіті свої з уловом вибрати. Тягне сіть, коли чує— щось важке. Витягує — аж то здоровенний корч — корінь від дерева. І хоч би тобі рибинка.

— Спасибі й на цьому,— мовив Девлет сам до себе.— Буде чим піч затопити взимку — і то користь.

Узяв він цей корч собі на плечі та й поніс додому. Кинув його в куток та й ліг голодний спати. От спав, спав, аж прокидається і очам своїм не вірить. Хата в нього — вже не хата, а цілий палац, усе там навколо висяює. А в тому палаці — кілька столів, і на всіх столах повно різних наїдків та напоїв. Що робити? Думав, думав рибалка, а далі каже сам собі: «Спробую, що то воно таке». Підійшов до столу, спробував одне, потім друге, далі третє — а все таке смачне, що аж-аж-аж. От Девлет сів за стіл, та так добряче наївся-напився, що знову спати захотів.

Поспав добре, прокинувся, аж дивиться — знову все довкола висяює, знову на столах стоять різні наїдки та напої. Тільки вже інші. «Треба й цього спробувати»,— вирішив Девлет. Сів за стіл, наївся та напився донесхочу і знову ліг. Тільки на цей раз він уже не спав, а дивився: хто ж це і що ж це таке?

Лежить Девлет, ніби спить, а сам дивиться. От минула година, коли чує: хтось іде, та так легенько, та так швиденько… Дивиться рибалка, аж у його хаті ходить дівчина — та така гарна як зоря. Як побачив її Девлет, наче вогнем його обсипали. Тут він скочив з постелі та хап красуню за руку:

— Ти хто така? — питає в неї.— Звідки ти тут узялася?

А вона йому й каже:

— Я морська діва, тобою поневолена. Ти витяг мене з глибини разом з моєю хаткою.

Девлет так зрадів, що одразу обняв красуню і давай просити її:

— Будь моєю дружиною.

А вона й одповідає:

— Що ж, хай буде, як ти хочеш. Тільки от що: ти ніколи й нікому мене не показуй. Бо як покажеш, то матимеш велику біду.

От стали вони жити вдвох. Він рибу у морі ловить, а його жінка їсти варить та у хаті лад наводить. І от захотілося Девлетові зробити в себе бенкет, щоб з товаришами добре випити-погуляти.

Жінка каже:

— Хай буде по-твоєму. Все зроблю як треба. Тільки ж дивись — щоб про мене нікому й півслова!

От приходять до Девлета його друзі, заходять, а там усе висяює, як у султанському палаці. Ходять по кімнатах, дивуються, нічого зрозуміти не можуть. От один з них і каже:

— Слухай, Девлете, як ти зумів собі такий палац поставити?

— Та так собі й поставив,— каже Девлет,— довго розповідати. Краще сідаймо та пообідаємо!

Бачать друзі, що не дуже хоче розказувати про свої справи Девлет, та й кажуть:

— Ну, як довго, то й не треба! І справді — краще сідаймо за столи.

От вони посідали та й стали їсти-пити. І все Девлетові в чарку підливають. Дивляться, а він уже п’яненький. Тоді вони до нього знову: розкажи та й розкажи, як такий палац поставив.

А Девлет на цей раз забув, що йому жінка казала, та й розповів усе: так-от і отак.

— Е, такого не буває,кажуть друзі.— Де це видано, де це чувано, щоб у корчі красуня жила!

— Не вірите? — каже Девлет.— Ну так дивіться.

Підвів друзів до корча та й гукає:

— Жінко, виходь!

А вона не виходить. Девлет тоді розізлився та за сокиру! Тут морська діва злякалася і вийшла зі своєї хатки. Побачили її Девлетові друзі й повірили йому.

От бенкет скінчився. Девлет ліг спати. Коли прокинувся — дивиться: жінка його сидить біля нього й каже:

— Я ж тебе просила, щоб ти про мене нікому не казав і нікому мене не показував.

А ти мене не послухав. Тепер буде тобі біда. 1

Не встигла вона сказати цих слів, аж тут до їхнього будинку приїхав на коні сам султан Абдула. А морська діва почула, що хтось під’їхав, та й виглянула у вікно. Тут її султан і побачив і так уподобав, що ну! Каже своєму візирові:

— Іди узнай, хто тут живе!

Візир тут же зайшов, довідався про все, що треба, та й доповідає султанові. А султан:

— От мій наказ. Хай Девлет узавтра іде до мене. А не прийде — голову зніму.

Як почув про це Девлет — ухопився за голову. Сидить, не їсть, не п’є. Цілу ніч заснути не може. А султанові теж не спиться. Тільки очі заплющить, а перед ним — морська діва.

— Не султан я буду,— каже він собі,— якщо не заберу собі цієї красуні!

Як тільки настав ранок, султан покликав до себе всіх візирів та й каже:

— Ось мій наказ. Як тільки Девлет пройде через палацову браму, одразу його хапайте й вішайте.

Тут візири-міністри в один голос кажуть султанові:

— Ні, ваша величність, так не подобає. За що ж його вішати? Немає причини ніякої. Та коли ви його хочете знищити будь-що, то вчиніть ось як: скажіть йому, аби він зробив щось таке, чого не може зробити жоден чоловік. Загадайте: на такий- ось день зроби мені те й те. А як він не зробить, то тоді ми його любесенько й повісимо!

— Правда ваша,— каже султан.

От приходить Девлет, а султан йому й наказує:

— Слухай-но, рибалко, ось тобі мій наказ: щоб за сім днів ти дістав мені кавуна; і щоб з того кавуна, як тільки-но його розріжуть, заєць вискочив. А як не зробиш, що я кажу, то прощайся з білим світом.

Вийшов Девлет із царського палацу, йде, плаче. Бо де ж це дістати кавуна, щоб з нього заєць вискочив? Немає таких кавунів. Приходить до дружини, каже їй про свою біду.

— А я тобі що казала? — відповідає вона.

Тут Девлет ще дужче заплакав. Плаче, аж головою об стіну б’ється і все просить морську діву: допоможи мені, а то пропаду. Довго мовчала морська діва, та потім стало їй його шкода. Взяла вона палицю та й каже:

— Ось візьми цю палицю та й біжи на берег, вдар нею тричі по воді, до тебе тут же вийде моя менша сестра, яка відає різним овочем. Ти поклонись їй від мене і попрохай один кавун. Як вона тобі дасть — ти врятований, а не дасть — ти умреш, а я стану султаншею.

Пішов Девлет до моря і тричі вдарив палицею по воді. Дивиться — аж перед ним гарна-гарна дівчина. Вклонився їй рибалка й каже:

— Тобі кланяється сестра твоя Гайрет і прохає прислати їй один кавун.

— Гаразд,— відповідає красуня.— Тільки ж, мабуть, вони всі ще зелені. А втім — пошукаю.

Сказала і зникла у воді… Коли випливає, несе в руці манюній кавунчик, як кулак, і подає Девлетові.

— Більших,— каже,— немає.

Тяжко стало Девлетові на душі — та що поробиш? Поклав він кавунчика за пазуху та й пішов до султанського палацу. Йде, плаче і все думає, як то йому зараз голову рубатимуть. А тим часом чує — щось кавун ніби поважчав і побільшав. Доходить Девлет до палацу, а кавун став такий великий і важкий, що його ледве двома руками донесеш. «Що за диво,— думає Девлет,— ану ж хай ще й султан подивиться на цей кавун».

Ну, султанові тут же доповіли: так і так, рибалка приніс кавун. Султан зібрав своїх міністрів, узяв великого ножа і рубонув ним по кавуну. Кавун хрясь, а з нього отакенний зайцюра як вистрибне та й ну тікати…

Султан аж побілів зі злості, але що поробиш — відпустив Девлета. Та не минуло й трьох днів, як він знову покликав рибалку до себе в палац.

Ще такий мій наказ: аби ти за три дні дістав і приніс до палацу таке гроно винограду, щоб його вистачило наїстися всім моїм городянам і солдатам.

Іде Девлет — плаче ще дужче, ніж перше. А жінка йому:

— Я тобі що казала! От відрубають голову, знатимеш, як базікати!

Лаяла вона його, лаяла, а далі дає йому лозинку й каже:

— Біжи на берег, тричі вдар по воді цією чарівною лозинкою. Вийде моя друга сестричка, що всією фруктою відає. То поклонись їй од мене і попроси гроно винограду. Як дасть — ти врятований, а не дасть — тобі кінець, а мені султанський вінець…

Пішов Девлет на берег, зробив і сказав усе як слід. Пірнула у воду друга красуня і винесла малесеньке гронце, що ним і малої дитини не нагодуєш.

Іде рибалка до палацу, плаче, та що робити?! Треба йти. Приніс він це малесеньке гронце до палацу, а султан як закричить:

— Гей, кличте сюди ката! Хай він зрубає голову цьому нахабі! Я що йому наказував? А він сміється з мене!

Тут один з міністрів і каже:

— Будьте справедливі, ваша величність! Звеліть, хай хтось з’їсть хоч одну ягідку, може, й справді наїсться?

— Хай буде так,— погодився султан.

Тут якийсь візир зірвав ягідку з грона, а на її місці одразу десять виросло. Зірвали ще ягідку — ще десять на її місці! Тут усі кинулися до грона, почали патрати його на всі боки, а воно росте й росте.

Бачить султан, що гроно виросло таке велике, що скоро його із палацу не винесеш.

— Винесіть його надвір та почепіть на перекладину,— наказав султан.

Так і зробили. Хто не йде, той і їсть той виноград, а його все більшає й більшає. Вже гроно стало таке велике, що до нього страшно й підійти. Тоді султан наказав, щоб того грона ніхто й пальцем не доторкався.

Такий лютий став султан, що надумав рибалку повісити просто так — без будь- якої причини. Але найголовніший візир знову каже:

— Султане! Скажіть йому ще щось зробити, а як він і третій наказ ваш сповнить, тоді вже робіть як знаєте.

— Хай буде так. Чи зробить, чи не зробить, а голови позбудеться.

Через два дні кличуть Девлета до султана Абдули.

— Ось іще один мій тобі наказ, мій добрий слуго,— каже він.— Щоб ти за три доби привів до мене хлопчика років дев’яти чи десяти, тільки аби він був такий дужий, щоб його не здолало все моє військо. Тільки начувайся — як цього не зробиш, тут тобі й смерть.

Іде Девлет додому, плаче-ридає.

— А що я тобі казала? — знов докоряє його дружина.— Не слухався мене — отож пропадай ані за що!

А що може сказати бідний Девлет? Плаче — та й усе.

Лаяла його жінка, лаяла, мерзила на всі боки, а потім каже:

— Ось тобі чарівний патичок, іди на берег, тричі вдар по воді. Вийде моя старша сестричка, яка всім живим відає. Поклонись од мене і скажи що треба. Як дасть вона тобі дитину — житимеш, а як не дасть, то знай: тобі у гріб лягати, а мені султанувати.

Побіг Девлет на берег, зробив і сказав усе, що треба. І третя красуня дала йому за те малесенького-малесенького хлопчика.

Що робити? Сказав він їй спасибі. Взяв цього хлопчика, поклав його за пазуху та й пішов до палацу. Двічі дива з ним траплялися, а мо’ й на третій раз те саме буде!

Йде, а хлоп’я й справді в нього за пазухою підростає, важчає, ось його вже й добре притримувати треба. Тільки-но Девлет пройшов під брамою, аж хлоп’я стриб із- за пазухи, в руках по шаблюці, та ще й кричить:

— А де тут ваше військо?!

Сказали про це султанові, а той у вікно подивився та й каже одному слузі:

— Біжи, прожени палицею цього малюка.

Вискочив слуга з палицею, а хлопчик його шаблюкою як чесоне — та й надвоє!

— Ти диви, яке бистре,— каже султан.— Ану, десять вояків, біжіть, провчіть малого!

А малий знов як чесоне, так уже й тих десятьох нема!

Тоді султан посилає цілу сотню! А хлопчик ту сотню — раз! — і вже вона лежить уся! Тоді — тисячу. А малюк — і тисячу! Тоді — все військо. А малий — раз-два- три! — воно тут же все й полягло!

— Ой-ой-ой!!! — кричить султан.— Слухай-но, рибалко, виведи свого хлопця з двору, а то мені страшно.

— Гаразд,— каже Девлет, а сам хлопцеві на вухо: — Рубай їх усіх!

Ех, як рубоне малий! І султана, і візирів, і всіх слуг понищив, як мух.

Тут збіглися люди. Дивляться: що воно за диво!

А малий їм і каже:

— Так ось і так, я порубав султана з усіма його слугами та військом. А тепер оце мій дядько Девлет — хай він буде вам за султана!

І став Девлет султаном, а його дружина, морська діва, султаншею. Щасливо живуть та царюють і досі.

А хлопчик, зробивши своє діло, повернувся у море до своєї матері…

Джерело: Мудра Джиранча: Кримськотатарські народні казки.— К.: Веселка, 1991.
Переклад: Станіслав Тельнюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up