Сівач перлів

Кримськотатарська казка

У володаря одного ханства злодій обікрав скарбницю. Чимало різних коштовностей і золота забрав він з собою.

Та найбільше бідкався хан за намистом своєї дружини, бо в ньому були найкращі перлини й коштовне каміння.

— Не буду я ханом, якщо не знайду й не покараю злодія,— заприсягнувся володар сам собі.

Він покликав до себе всю двірцеву сторожу, усіх своїх підглядачів та підслухачів і звелів:

— Що хочте робіть, а злодія мені знайдіть. А не зробите, що жадаю, голови поздіймаю!

Ханська сторожа, підглядачі та підслухачі кинулися в усі кінці країни на пошуки. Але злодія так і не знайшли.

Якось один з підглядачів запримітив чоловіка, в якого на руці був коштовний перстень, а в персні діамант небаченої краси. Підглядач, аби самому не позбутися голови, вирішив звинуватити у крадіжці цього чоловіка, схопив його й повів до палацу.

Хан скликав своїх візирів і став допитуватись:

— Де ти взяв оцей перстень? Кажи правду. Скажеш, я тебе випущу на волю і дам щедру винагороду. А не скажеш — то начувайся!

— О, наймудріший з ханів, присягаюся ім’ям Аллаха,— сказав упійманець,— я людина чесна, і кажу правду. Я купив цей перстень на базарі у незнайомої людини. Знав би я, що це ваш перстень, я б його ніколи не купував. Я привів би того чоловіка до вас і він усе б розповів вам. А я нічого не знаю.

Та хан, звісно, не повірив у ці слова й наказав скарати нещасного.

Привели засудженого на майдан, уже кат і сокиру нагострив, аж раптом чоловік каже:

— Шкода, що зараз мені доведеться померти ні за що! Я таке вмію, чого ніхто у світі не вміє!

— А що ж ти вмієш? — запитали у засудженого головний візир та суддя.

— Я вмію сіяти в землю перлини. Якби мені подарували життя, то я зробив би так, що ханові не довелося б купувати перли за великі гроші чи наймати нирців за перлами в море.

Візир і суддя відклали страту й сповістили хана про ту дивину. Хан негайно викликав чоловіка до себе.

— Якщо те, про що ти кажеш, правда, то я скасую свій наказ про твою страту. Але ти мусиш показати мені своє мистецтво.

Хан разом з візирами прибув на поле подивитися на цю дивовижну сівбу.

— Дайте мені пару волів, плуг, борону й хлопчика-погонича,— сказав засуджений.

Коли йому дали все, що він просив, чоловік зорав і проборонував поле. Після цього сказав ханові:

— Тепер можна сіяти перли. Але робити це може тільки чесна людина, яка в своєму житті нічого ні в кого не вкрала, нікого не скривдила, не вчинила жодного злочину. Я хоч і не крав ніколи, проте зараз мене звинувачують у злочині — у викраденні коштовностей з ханської скарбниці. Тому я не маю права сіяти перлів.

Після цього було запропоновано почати сівбу головному візирові. Але той знав, що він небезгрішний, отож став відмовлятися:

— О, найясніший з ханів, я ніколи в житті не був хліборобом. Я не знаю навіть, як посіяти пшеницю, а не те, що перли. Я боюся зіпсувати цю важливу державну справу. Тому уклінно прошу звільнити мене від такої честі.

— Що ж, тоді нехай посіє перли наш вельмишановний суддя,— мовив хан.

— О, наймудріший з наймудріших,— заволав суддя.— Де ж це бачено, щоб судця сіяв та ще й перли! Моя справа — судити. От у народі кажуть, буцімто ми, судді, небезгрішні. Ану, як не зійде оце перлиння? Хто повірить у правдивість суду? Ні, ні, ні, мені не можна. Аллахом прошу, звільніть мене від цієї честі.

— Що ж доведеться вам сіяти перли, о найчеснотніший,— звернувся хан до муфтія[1].

Але й муфтій знайшов важливі причини для відмови.

Тоді хан звернувся до інших царедворців.

— О, наш великий, могутній і справедливий хане,— мовив один з найсміливіших і найрозумніших візирів,— ви через свою милість та великодушність виявили нам велику честь і довіру, аби ми, грішні, здійснили цю державну справу. Та ми хочемо просити вас, аби ви самі своїми щедрими руками посіяли ці перли на плідну ниву.

Тепер самому ханові довелося виплутуватися з халепи. Він, як і його візир, як суддя та муфтій, не вільний од гріхів та несправедливостей. Отож він теж мусив відмовитися.

Тоді виступив наперед засуджений і звернувся до хана:

— О великий і справедливий хане! Я бачу, що всі ваші царедворці — не вельми чесні люди. А мене, чесну й невинну людину, яка не зробила нічого лихого, ви наказали стратити! Хіба це справедливо?!

— Гаразд. Я скасовую свій наказ,— мовив хан.— Якщо ти справді чесний і невинний, то йди і сій перли!

Чоловік пішов по зораному полю, сіючи перли.

Закінчивши роботу, він сказав ханові:

— А тепер я мушу охороняти свій посів, щоб птахи не поклювали і злодії не покрали. А потім ще мені треба три місяці доглядати це перлинне поле, доки не визріють коштовні різнобарвні перли.

Хан тут же наказав своїм людям побудувати курінь серед поля і поставити перед ним сторожу, щоб сівач перлів, бува, не втік.

Та минуло кілька днів і за сівачем перлів слід загув. Однієї ночі він напоїв сторожу сонним зіллям і втік у іншу країну. Він-бо добре знав, що перли ніколи не зійдуть, і дурний той, хто повірив, що перли можна вирощувати, як хліб.

 

[1] Духовний глава духовенства мусульман країни.

Джерело: Мудра Джиранча: Кримськотатарські народні казки.— К.: Веселка, 1991.
Переклад: Станіслав Тельнюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up