Ворожка Наджіє

Кримськотатарська казка

Жив собі в одному місті швець, якого звали Алі. Була в нього велика сім’я, тому працював він з ранку до вечора, щоб дітей було за що нагодувати, одягти та грамоті навчати. Була в нього дружина, яку звали Наджіє. Вона встигала і за дітьми наглянути, і чоловікові допомогти, і в хаті порядок навести.

Та несподівано Алі помер, і залишилася Наджіє одна зі своїм горем. Що робити, як дітей прогодувати, як вивести їх в люди?

Якось перебирала вона в комірчині речі і наткнулася на бабусину вовняну панчоху, в якій був схований вузлик. Розв’язала вона його, а там у смугастій хусточці пригорща різнокольорової квасолі!

Сиділа вона і згадувала, згадувала: ще зовсім маленькою ходила вона з бабусею на базар. Бабуся сідала біля входу, розв’язувала і розстеляла свою смугасту хустину, розсипала по ній квасолю — і ворожила! Бабуся давно померла, а в місті довго ще згадували Айше-ворожку…

Дивилася Наджіє на різнокольорові квасолинки і пригадувала, як бабуся пояснювали їй, що кожна з них означає… А коли в оселі не залишилося й шматочка хліба, взяла Наджіє хустинку з квасолею і пішла на базар. Сіла збоку, розстелила хусточку, поклала купкою квасолю, сидить і очікує…

А в цей час в одного селянина пропав кінь. Шукав він його, шукав, втомлений повернувся додому, а дружина йому й каже:

— А ти у ворожки, яка сидить біля входу на базар, не запитував? Може, вона тобі підкаже, де шукати коня?

Послухався селянин дружину, прийшов на базар, підійшов до ворожки, розповів їй про свою біду, дав монету та й каже:

— Якщо допоможеш мені знайти коня, я заплачу тобі втричі більше.

Зібрала Наджіє квасолини в жменю, кинула їх на хусточку, дивиться — вийшло три купки, а за ними одна, найменша квасолинка… Думала-гадала, що б це значило, і сказала перше, що прийшло в голову:

— Бачиш за містом три високі пагорби? Ось за тим далеким, найвищим, і пасеться твій кінь!

Зрадів селянин, вирушив у дорогу. Півдня ішов з пагорба на пагорб, а коли перейшов найбільший, помітив в улоговині біля річечки свого коня!

Наступного дня вранці, коли Наджіє знов прийшла на базар, до неї підійшов той селянин, подякував за ворожіння і дав їй ще три монети.

Селянин усім своїм знайомим і незнайомим розповів, яка чудова ворожка на квасолі вчащає на ринок. Ось так і розлетілася по місту і далеко за його межі слава про Наджіє-ворожку.

Якось розбійники викрали з ханського саду красуню-царівну. Певно, хотіли продати її за море за великі гроші. В усі кінці помчали ханські слуги; де тільки не шукали царівну, але знайти не змогли. Тоді хан наказав привести до нього всіх ворожбитів і ворожок, які тільки були в ханстві, і сказав їм:

— Я даю вам на ворожбу сорок днів і ночей. Якщо знайдете мені дочку — озолочу! Не знайдете — кожен з вас позбудеться голови!

Наказав хан посадити ворожбитів і ворожок в кімнаті, дати їм по сорок горщиків з їжею і один глечик із солодким щербетом. Одній лиш Наджіє-ворожці дозволив повернутися додому. Відвезли їй додому і глечик, і горщики з їжею.

А в цей час розбійники заховали красуню-царівну в печері за містом, а самі ходили біля палацу, на базарі, біля мечеті, прислухалися, що кажуть люди про пропажу. Почули вони про те, що хан зібрав усіх ворожбитів і ворожок у палаці, примчали і розповіли про це своєму отаману. І ще йому сказали, що більше всіх потрібно остерігатися Наджіє-ворожки, що тільки їй під силу підказати хану, де перебуває його дочка і хто її викрав. Подумав-подумав отаман і каже:

— Давайте-но будемо стежити за цією жінкою. Нехай увечері один з вас прокрадеться до неї в хату і підслухає все, що вона казатиме.

Як тільки стемніло, один з розбійників заліз на горище хати, зробив у стелі дірочку і лежить, приклавши до неї вухо. В цей час родина зібралася вечеряти, дочка принесла горщик з їжею, а мати й каже:

— Ну ось, перший вже прийшов… Що з ним будемо робити? Розігріємо чи так з’їмо?

Злякався розбійник, нечутно зліз із горища і примчав до отамана:

— Вона відразу ж здогадалась, що я за нею стежу. Не встиг я облаштуватися на горищі, як вона каже дітям: «Ну ось, вже перший прийшов. Що будемо робити, засмажимо чи так з’їмо?» Не сім’я, а якісь людоїди…

Не повірив отаман розбійнику і послав наступного дня найрозумнішого з них. Той прокрався ввечері на горище,

приклав вухо до дірочки і раптом чує:

— Ось і другий прийшов… Що з ним будемо робити, розігріємо чи так з’їмо?

Злякався розбійник і примчав до отамана:

— Даремно не повірив ти вчора! Не встиг я вилізти на горище, як чую, ворожка каже: «Ось і другий прийшов; — це вона про мене, — що з ним робити, засмажимо чи так з’їмо?»

Не повірив отаман словам розбійника і вкрай розізлився:

— Боягузи ви, а не розбійники! Звідки ця нещасна жінка може знати, що це ми викрали царівну?

І вирішив цього разу сам прокрастися до оселі та підслухати.

Як тільки-но стемніло, отаман заліз на горище, приклав вухо до шпаринки і лежить. А в цей час Наджіє послала сина принести з комірчини горщик з їжею і глечик, в якому був солодкий щербет. Син приніс великий глечик, а Наджіє й каже:

— Ну ось і найбільший прийшов… З ним справитись буде важче…

Зрозумів отаман, що ворожка все про них знає… Зліз він з горища, постукав у двері, жінка його впустила. Отаман і каже:

— Наджіє-ханум, я отаман розбійників, які викрали ханову дочку. Я зрозумів, що ви вже все знаєте, і тому вирішив домовитися з вами по-доброму. Не видавайте нас ханові, я скажу вам, де ми сховали царівну… Ми заплатимо вам стільки, скільки побажаєте.

— Гаразд, — каже Наджіє-ворожка, — я виконаю ваше прохання, але за однієї умови: ви повинні залишити це ханство і ніколи більше не повертатися сюди.

Отаман погодився з жінкою. Він розповів їй, де вони сховали ханську дочку, і дав слово назавжди залишити ханство.

Наступного дня ворожка прийшла в палац і сказала хану, де перебуває його дочка. Хан мерщій скочив на коня і в супроводі слуг вирушив у гори. Тут, у печері, він і знайшов свою дочку. Сорок днів і сорок ночей тривало в ханстві свято з нагоди порятунку царівни. Хан усіх ворожбитів і ворожок запросив до двірцевого саду, де для них накрили багатий стіл з усілякими наїдками і напоями.

Хан власною персоною завітав до саду, аби при всіх подякувати ворожці Наджіє і вручити їй обіцяну нагороду.

Дорогою до саду хан помітив коника-стрибунця і вирішив спіймати його. Один раз коник утік від хана, вдруге утік, а за третім разом хан упіймав його і затиснув у кулаці. Так він і прийшов у сад з коником-стрибунцем у кулаці. Прийшов і каже:

— Хто з вас здогадається, що в мене в кулаці, того я призначу головним віщуном нашого ханства!

Один за одним проходили мимо хана ворожбити, але жоден з них не міг вгадати, що ж приховав хан у своєму кулаку. Дійшла черга і до Наджіє. Підійшла вона до хана і не знає, що йому відповісти…

Розгубилася жінка, а про себе подумала: «Ось і попалася, як та сарана…» Та й каже:

— Ну що мені вам відповісти, великий хане! Раз стрибнула сарана — не попалася! Два стрибнула сарана — не попалася! А на третій раз вона опинилася в кулаці!

Хан розсміявся, розтулив кулак, а звідти вистрибнув коник, змахнув крильцями і полетів…

Хан хотів призначити Наджіє головною ворожкою ханства, але вона подякувала ханові і відмовилась. Сказала, що всі свої здібності вона потратила на те, аби знайти царівну. Тому ворожити вона більше не в змозі…

Хан повірив їй. Він наказав збудувати для неї великий будинок неподалік від палацу, щедро обдарував її. І розбійники не залишилися перед ворожкою в боргу — залишили їй торбину золота і коштовностей.

Наджіє-ворожка виростила своїх дітей. Синів оженила, дочок повидавала заміж. Її не стало, а в ханстві ще багато років ходили про неї легенди…


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up