Заповіт

Кримськотатарська казка

Жив колись неподалік від міста Карасубазара, біля підніжжя Білої гори, умілець-гончар. І такі чудові глечики виробляв цей чоловік, що налив в цей глечик прозорої джерельної води, і хай мине тиждень, мине місяць, мине рік — вода в глечику залишається такою ж прозорою, холодною і смачною, як і вода в джерелі. А ще гончара шанували і любили за те, що багатіям він продавав глечики за динар, а бідним — усього за копійку!

Був у гончара єдиний син, якого з дитинства він навчав секретів свого ремесла. Майстер тішився сином, який ріс не днями, а годинами, виглядало так, що стане майстром, не гіршим, аніж батько. «Буде кому продовжити моє ремесло», — радів батько.

Одного разу гончар тяжко захворів. Прийшла до нього смерть та й каже:

— Ти багато доброго зробив людям за своє життя, а тому я даю тобі ще один день, щоб ти встиг закінчити усі свої земні справи…

Усміхнувся майстер. Не злякався смерті. За своє життя він виготовив стільки прекрасного посуду! Його глечики стоять майже в кожній оселі. І доки люди будуть користуватися ними, доти пам’ятатимуть про нього, вимовлятимуть його ім’я…

Єдине, що засмучувало гончара — це його син. Останнім часом він почав зневажливо ставитися до своєї роботи. Все частіше й частіше почав ходити до міста і марнувати там багато часу. Покликав гончар сина і каже йому:

— Сину мій, скоро мене вже не стане. Відійду з цього життя. Я передав тобі свою майстерність, залишив тобі добре ім’я, бережи його, не дай йому стертися в пам’яті людей. У скрині є все необхідне, щоб провести мене в далеку дорогу. А ось у цьому глечику все, що я зібрав за свою працю. Якщо ти працюватимеш, тобі цих грошей вистачить, щоб побудувати новий будинок, одружитися, виростити дітей. І ось що я тобі хочу сказати: всяке буває в житті. Якщо тобі раптом стане скрутно і ти потребуватимеш допомоги, піди до тітоньки Зейнеп, вона тобі поможе.

Помер майстер, поховали його. Тисячі людей прийшли з ним попрощатися і сказати про нього добре слово.

Після поминок, замість того, щоб продовжити батьківську справу, син вигріб із глечика золоті гроші і пішов до міста. Купив собі фаетон, коней, новий одяг, завів нових друзів і почав жити на широку ногу. З музикантами, співаками, новими друзями роз’їжджав він по місту в фаетоні, не шкодуючи грошей, зароблених батьком.

Та минув рік, і гроші закінчились. Не стало й нових друзів, вони обминали його тепер десятою дорогою. Довелося продати фаетон, коней, але й цього вистачило ненадовго. Настав день, коли в нього не знайшлося грошей, щоб купити хліба… Згадав він тоді про тітоньку Зейнеп.

Повернувся в рідне село, прийшов до тітоньки Зейнеп і розповів їй про батьків наказ. У відповідь вона дістала зі споду скрині ключ і каже:

— У вашій хаті є маленька кімната, в якій твій батько зберігав свій робочий одяг. Відімкни двері і увійди до цієї кімнати.

Ледве-ледве дістався син батьківської хати. Відімкнув двері тієї кімнати, увійшов, аж бачить: посеред кімнати стоїть табуретка, а над нею звисає зі стелі мотузка з петлею… Згадав син слова батька: «Вчися бережливо витрачати зароблені

гроші, якщо не навчишся — не буде з тебе людини…» І подумав син: «Отже, він хотів мені сказати, що коли не зможеш стати людиною, вихід один — повіситись…»

Став син на табуретку, накинув на шию петлю — і повісився! Та не встиг він віддати Богові душу, як мотузка обірвалася, і з дірки в стелі посипалися золоті динари…

Прийшов син до тями, зібрав гроші і, дивлячись на батьківський гончарний фартух, що висів на стіні, поклявся, що із завтрашнього дня почне нове життя. Буде, як і батько, копати глину біля підніжжя Білої гори, замішувати розчин, крутити гончарний круг і виготовляти такі глечики, щоб люди згадували не тільки ім’я батька, а й про нього казали: «Син гончара також став справжнім майстром!»


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up