У звірів почався страшний голод.
Тож слон вирушив у світ шукати харчу, і по дорозі до нього приєдналося багато інших звірів. Коли вони зустріли віслюка, той спитав у них:
— Куди йдете?
Слон відповів:
— Шукати поживи.
Він не хотів брати з собою віслюка. Але віслюк усе одно поплентався за ним. Та коли їм довелося перебиратися через огорожу, у віслюка це вийшло найкраще. Тоді слон сказав:
— Хай тепер віслюк іде попереду.
Але коли вони підійшли до ще однієї огорожі, яку віслюк мав перестрибнути перший, він мовив:
— Що, коли я ненароком повалю цю огорожу?
Тоді звірі вирішили, що віслюк невдячний, покинули його самого й пішли далі. Але віслюк знову поплентав за ними.
Нарешті вони вийшли в савану, і слон сказав:
— Тут і заночуємо.
Коли ледачий віслюк заснув, звірі знову рушили в дорогу. Попереду йшов слон. Натрапивши на кукурудзяне поле, вони наїлися донесхочу, повернулися назад, полягали біля віслюка й стали ремигати.
Віслюк почув це й спитав:
— Що це ви їли?
— Каміння,— відповів слон.
Тоді віслюк сказав:
— Що ж, буду і я їсти каміння.
Він став їсти каміння, але не зміг його пережувати і поламав собі зуби.
Лишився віслюк голодний.
Наступної ночі звірі знову пішли на кукурудзяне поле; цього разу вони взяли з собою віслюка. Наївшись, повернулися на те саме місце, де спали, а віслюк зостався на полі.
Аж тут нагодився господар кукурудзяного лану і, побачивши віслюка, закричав:
— Ось зараз я тобі покажу!
І почав лупцювати віслюка дрючком.
Слон, завваживши, що віслюка досі немає, сказав своїм товаришам:
— Ходімо подивимось, що там з ним сталося.
Почувши тупіт, господар злякався і втік. А віслюк, побачивши звірів, мовив:
— Чого ви прийшли? Цей чоловік вибив мені порох лише на одному боці, а я хотів, щоб він вибив його ще й на другому…
