Старі ворони

Кубинська казка

Жила собі вороняча пара — чоловік і жінка. Вони крали в сільських хатах котушки, шпильки, поворозки та всілякий інший дріб’язок, без угаву каркали «карр, карр!» і не помітили, як і старість прийшла, а з нею й чорні дні.

Сидять якось вони на гілці хагуея[1], і чоловік каже жінці:

— Як же ми тепер житимемо, старі й немічні? Та ще ця страшна посуха — ніде й пальмового горішка не знайдеш, не те що гусені. Гірка наша доля!

— Не журись,— відказує стара ворона.— Хоч ми з тобою вже старі та немічні, зате досвід маємо чималий, і він нам на старість усе замінить. Поглянь-но на верхні гілки — бачиш, там вороняче гніздо з маленькими пташками? Батьки в них молоді, зелені. Що, як ми з тобою повискубуємо в себе пір’я, викинемо з гнізда воронят, а самі сядемо на їхнє місце? Тоді в нас досхочу буде їжі, і ми з тобою не повмираємо з голоду. В цих молодят, сам знаєш, вітер у голові, вони не помітять підміни.

Чоловікові ця думка сподобалася, і вони почали одне в одного пір’я вискубувати. Геть голі лишилися — аж дивитися бридко. Вискочили вони на верхню гілку, повикидали з гнізда маленьких вороняток і самі всілися на їхнє місце. Сидять, чекають, що буде далі. Незабаром прилетіли молоді батьки, проте нічого не помітили. А наші хитруни роззявили дзьоби, наїлися досхочу гусені та іншої поживи — сито й без клопоту! Коли знову залишилися самі, стара ворона й каже:

— Ну що я тобі казала? Яструб хитрий не від природи, а тому, що довго живе на світі. Заживемо ми з тобою, горя не знаючи…

А чоловік на радощах тільки «карр» та «карр!»

Та якось стара ворона помітила, що в неї і в чоловіка почало пробиватися пір’ячко.

— Пробі!—каркнула вона.— Треба його мерщій вискубти! Ми до кінця своїх днів повинні залишитися пташатами.

І старі знов заходилися вискубувати одне в одного пір’я. Потім, задоволені, повсідалися на гілці, яку тихенько гойдав вітерець, а довкола щебетали та виспівували пташки.

— Яка краса! Живи й радій! — примовляє ворона.

— Карр, карр! — уторує їй чоловік.

Так минув тиждень, потім другий. Молоді батьки занепокоїлися, що їхні малята не вбиваються в пір’ячко.

— Обростайте, діточки, пір’ячком, обростайте! Бачте, яка стоїть посуха — поживи ніде й зі свічкою не знайдеш. Пора вже вам у колодочки вбиватися. Не лінуйтесь, діточки!

А стара ворона їм відказує:

— Не журіться, любі наші мамо й татку, поживи для нас іще вистачить. Летіть до пальмового гаю Амаро, що за садибою Флорентіно — весь час прямо, вздовж межі, аж до самої річки. Там ви й побачите пальмовий гай Амаро. У ньому ніколи не буває посухи й усякої поживи завжди доволі.

Вирушили молоді ворони в далеку дорогу. Відшукали вони і пальмовий гай Амаро, і поживу — все, як їм сказали дітки. Це й справді була чудова місцина — пальмових горішків тьма-тьменна, вся земля ними встелена, і ніхто їх не їсть. Справжнісінький тобі рай!

І здивувалися молоді ворони:

— Ти ба, які мудрі наші дітки! Ще зовсім маленькі, а вже знають, де шукати поживу. Диво та й годі!

І старі ворони й далі ніякої біди не знали, погладшали, жирком обросли. Щодня одержували від молодят ситий харч і верещали від задоволення. А обмануті батьки весь час їм казали:

— Не лінуйтеся, діточки, обростайте пір’ячком! Ви вже не маленькі! Погляньте: воронята з сусіднього хукаро[2] давно літають і самі собі поживу добувають. Тож час і вам, діточки, дбати самим про себе!

Але «діточки» й гадки не мали слухатися їхньої поради — навпаки, для них не було приємнішої розваги, як вискубувати на собі пір’ячко.

Та настав день, коли хагуей, у кроні якого було їхнє гніздечко, почав усихати через сильну спеку. Його довгі батоги зробилися тонкими, легкими — ледь повіє вітерець, і здається, вони от-от обламаються. А гвінейська трава, яка росла довкола дерева, вигоріла, побуріла.

Дивляться старі ворони згори на цю сумну картину й радіють:

— Ну й пощастило ж нам на старість! Щоправда, ми зовсім розучилися літати, зате живемо, як пани!

Але настав і для них час розплати за їхній підлий злочин. По випаленому степу проїздив верхи веселий парубок у хвацько заломленому капелюсі й кинув на землю незагашений недопалок. Спалахнула суха трава, запалало все навколо. Звився вгору стовп густого диму, застрибали-затанцювали іскри. Незабаром вогонь перекинувся й на великі дерева — загорілися дикі сливи, сосни, берести. Старі ворони ще здалеку помітили пожежу.

— Глянь, горить! — захвилювалася жінка.— Ой, лишенько! Що ж нам робити?

З переляку вони спробували злетіти вгору, але на крилах у них зовсім не було пір’я, й вони знову попадали в гніздо. Тоді чоловік вирішив злізти додолу по сухих ліанах.

— Куди ти, не треба! — закричала жінка.— Впадеш!

Вони почали сперечатися та сваритися, а тим часом полум’я підступало все ближче й ближче й нарешті охопило хатуей. Затріщали гілки, усе дерево повив дим, язики полум’я в одну мить доповзли аж до самісінького вершечка. І в цьому пеклі ще довго лунав голос старої ворони. Вона до останньої хвилини бідкалася та каркала:

— Пррропали ми! Прррорррахувалися! Пррробі!

[1] Хагуей — різновид кубинської ліани.

[2] Хукаро — дерево.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up