Лайма-заступниця

Латиська казка

Дав якось пан одному чоловікові грунт у лісі. Чоловік не барився — побудував хатину, викорчував пеньки і засіяв поле. Але землі було малувато, клапоть та й годі, з нього не прогодуєшся, от і доводилося чоловікові ходити до пана приробляти — корчувати пеньки. А діло це загайне, багато не заробиш.

— Ох, тяжко! — зітха якось чоловік.

Допіру сказав він це, як де не візьмись підходить гожа жінка та й каже:

— Нічого, нічого, від сьогодні не так тяжко буде.

А ця жінка була Лайма!

Так і вийшло. Другого дня працюється веселіше, пеньки, гейби морква, самі із землі вискакують.

Третього дня ізнову приходить до чоловіка та й питає:

— Ну як, тепер легше?

— Спасибі, спасибі. Тепер як по маслу йде.

— Он як — це мені приємно чути! — мовить Лайма і заходить до хатини відпочити.

Та, як на гріх, цієї самої хвилі управитель вилазить із хащі й питає:

— Гей, корчувальнику, що це за жінка зайшла до тебе в хижу?

— А бог її зна! Як приходить, так і йде геть, на назвавшись.

— Он воно як! Пан прислав мене подивитися, що ти тут поробляєш, а ти мені харглани плетеш, правди не кажеш!

— Які там хармани, коли я направду не знаю, хто вона за одна. Знаю лишень, що слово в неї правдиве. Як пообіцяла мені легке життя — то все легше пішло, і праця мені в іграшки.

Почув таке правитель і помчався до пана. Примчався й наговорив йому цілий міх про все, що бачив і чув. Пан спершу було не повірив, але управитель став божитися :

— От, їй-право, ця жінка не проста, її слова чудесну силу мають. Подивився б ти, пане, як він з пеньками грається — ніби гнилі опеньки висмикує. Треба нам цю жінку в маєток залучити. Та от біда — по-доброму вона з корчувальником не розлучиться. Постривай, постривай! От що я надумав. Випровадимо ми його з цього світу, пошлемо на місяць з якою-небудь звісткою, та щоб за три дні з місяця вернувся. Певна річ — як там опиниться, назад не вернеться.

Сподобалося це панові. Негайно наказав він корчувальникові вирядитися на місяць і принести звідти таку-от і таку-от звістку. Гірко заплакав корчувальник. Але тут приходить Лайма.

— Чого плачеш?

— Так і так, — розповів їй усе чоловік.

— Не сумуй, закину я цей клубок на місяць, він і розмотається. Іди по нитці, і от і злітаєш ураз туди й назад.

Добре. Побував корчувальник на місяці. І через три дні із звісточкою повертається назад. Пан дивом дивується, а управитель плечима знизує. Але другого дня управитель нове придумав.

— Пошлемо його із звісткою на сонце — це куди далі!

Добре. Послали на сонце. А Лайма інший клубок закинула, чоловік за три дні, наче метелик, злітав туди і назад. Пан дивом дивується, а управитель плечима знизує. Але другого дня управитель нове придумав.

— Пошлімо його в пекло, от уже звідки він не вибереться!

Дебре. А Лайма знову розпустила клубок. Покотився він. Котився, котився, доки не спинився на самому дні пекла. Йшов за ним чоловік, ішов, доки до воріт пекла не дійшов. Оглянувся — бачить за собою свого управителя. Той за ним назирці подався, аби простежити, чи справді він до пекла добудеться. Нитки від клубка управитель не бачив, лишень корчувальнику було її видно.

Відчинив корчувальник ворота в пекло і сміливо увійшов туди. Не встиг і кроку ступити, як зіткнувся з покійним батьком свого пана. Чорт послав його важенні бочки через загорожу перекочувати. А корчувальникові яке діло до цих бочок?! Він собі далі йде, а панів батько пішов своєю дорогою.

От корчувальник уладнав свої справи і пішов назад із пекла. А чорт провів його до воріт, побачив, як панів батько, крекчучи й охкаючи, бочки котить, і невдоволено скривився. Побачив це управитель і вирішив: дай-но я підпоможу своєму давньому благодійникові.

Скочив він з коня і наліг на бочку. Вперся, а бочка ані руш.

Побачив це чорт, схопив дубину. «Два таких здоровенних жеребці не можуть нікчемної бочки відкотити!» — примовляє і стьобає що є сили — раз по управителю, другий — по покійному пану. Дивився, дивився на це корчувальник, бачить, з управителя уже всю шкуру спустили. Набридло дивитися, плюнув він та й пішов собі.

Третього дня управитель ледь живий вернувся. Показав він панові, як чорт обчухрав його, розповів, як усе було. Вислухав пан, розгнівався на корчувальника — ось постривай!

І надумав:

— Ану викопати довгу темну печеру з виходами з обох кінців, поставити посередині казан з окропом. А корчувальника прогнати через печеру — напевне упаде в казан і звариться!

Тільки Лайма попередила корчувальника, наказала, щоб він ішов сміливо і тоді з ним нічого не скоїться.

Ось пішов він. Ті чують: щось там у печері шубовснуло. Пан з управителем так і зайшлися сміхом. Минає ще хвилина. Але що це? Виходить із печери корчувальник, живий-здоровий та ще з голови до ніг у золото виряджений.

— Де ти золотим строєм розжився? — питають його.

— Як де? Йшов, ішов та й шубовснув у казан, а як із нього виліз — глип, увесь у золоті.

Почули це пан з управителем, кинулись у печеру, щоб у казан потрапити.

Потрапити-то потрапили, та тільки назад не вилізли: живцем зварилися.

Джерело: Володимир Соботович

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up