Здоровило

Латиська казка

Одні батьки мали сина, здоровенного хлопця. Люди прозвали його Здоровилом. Коли Здоровилові виповнилося вісімнадцять років, спало йому на думку ввесь світ обійти. Скував він собі ціпок двадцятипудовий та й почав щодня приставати до батьків, щоб відпустили його під чотири вітри. Батько відразу згодився, а мати сказала так:

— Не відпущу доти, доки не вирвеш старого дуба і не посадиш перед моїм вікном на згадку!

Ото диво! Здоровило тільки посміхнувся; другого ранку ще сніданку не зготували — дуб уже хитав віттям перед вікном. Тут мати зібрала добру торбу харчів на дорогу і відпустила сина на всі чотири сторони.

Йшов спершу Здоровило дорогою, та коли помітив, що всі люди навтіки, як забачать його, звернув стежкою до лісу. Однак, коли поминув ліс, знову надибав чоловіка, котрий, витираючи піт з обличчя, орав поле. Але орач був розумніший за інших і не втік. Здоровило зрадів та й питає:

— Що, друже, невже так тяжко орати?

— А ти що ж думав? Сам бачиш, піт заливає очі, і кінь весь у милі.

— Бач, приятелю, — каже йому Здоровило, — здається мені, твій кінь голодний; розпряжи його та й пусти у видолинок, нехай попасеться, а я тим часом соху за нього потягаю.

Розпріг орач коня, пустив у видолинок і почав орати із Здоровилом; та знов лихо — не встигає він за Здоровилом; доводиться йому за сохою бігцем бігти, тож невдовзі геть ухоркався.

— Так діла не буде, — вигукнув Здоровило, — йди краще принеси обідати — виорю сам.

І поки орач ходив по їжу, Здоровило сам упорався — усе поле зорав. Посідали вони, почали їсти, коли поїли, орач подякував Здоровилові за допомогу і зібрався додому соху нести. Здоровило каже йому:

— Хіба, друже, таке мале поле тебе прогодує? Тут на тебе одного поле не вродить, а вже на жінку та дітей і поготів. Давай-но соху, зорю тобі поле до самісінького королівського палацу.

— Та ти що, з глузду зсунувся! Розгнівиш короля!

— Коли він такий дурний, щоб через таку дрібницю гніватися, то нехай собі гнівається, а я все-таки зорю.

Оре Здоровило по цілині день — король уже у віконце поглядає ; оре Здоровило другий — короля вже зло бере ; оре Здоровило третій день — з’являється король, питає :

— Хто тобі дозволив тут орати?

— Хто дозволив? Сам дозволив. А як же інакше? Там орач на клаптику землі з голоду помре, не прогодується. А це велике поле все одно пусткою стоїть; ти з нього сам не користаєш, й іншому не віддаєш.

— Не твій клопіт! — відповідає король.— Коли по-доброму сохи не кинеш, тебе солдати проженуть.

— Ото налякав своїми солдатами! — огризнувся Здоровило і не слухає далі.

Це вже зовсім розлютило короля. Скликав він триста солдатів і почав гнати Здоровила, а Здоровило взяв свій ціпок і перебив усі три сотні. Тоді кличе король шістсот солдатів, а Здоровило узяв свій ціпок і всіх перебив. Нарешті кличе король дев’ятсот солдатів, а Здоровило взяв ціпок і всіх перебив; хотів був і з самим королем розквитатись, але король почав проситися, щоб той помилував його, і пообіцяв йому свою дочку за жінку віддати.

— Гаразд, на таке я згоден! — зрадів Здоровило.— До смерку я орати закінчу, і тоді пришли за мною карету!

Увечері наказав король запрягти найдужчих коней у найкращу карету і сам особисто поїхав по Здоровила. Та тільки всівся Здоровило зі своїм тяжезним ціпком у карету, як зламалась вісь. Послали за іншою каретою; але з нею те ж саме. От узяли найміцнішу карету, яка тільки була, і на ній сяк-так доплуганились.

У воротях зустріла їх сама королівна. Вийшов Здоровило з карети, підійшов до королівни та й питає:

— Ну, краса-дівиця, чи візьмеш мене за чоловіка?

— Як не взяти такого богатиря; але ти повинен мені пообіцяти, що до весілля виконаєш моє одне прохання.

— Залюбки, усе, що захочеш!

— Тоді слухай мене: є за дев’ятою державою могутня фортеця. У цій фортеці живе король, що оженився на моїй старшій сестрі. Довгий час сестра моя жила з королем щасливо, та скоїлося одного разу лихо: напав на фортецю чорт, переміг і наслав на фортецю таку пітьму, що божого дня не видно. Коли зможеш цих бідолах звільнити від чортових пазурів, тоді відразу й весілля згуляємо.

— Гаразд, доведеться мені це зробити! — згодився Здоровило.— Та оскільки замок далеко, добре, коли б король, батько твій, дав мені коня верхового.

Король залюбки згодився і дав найкращого коня, якого тільки зміг вишукати у всій державі. От і поскакав Здоровило. Однак на півдорозі кінь знесилився, далі везти Здоровила не може. Нічого не вдієш, надер Здоровило лика, скрутив вірьовку, підшукав галявинку зелену і прив’язав на ній коня — нехай траву поскубе, а сам, ціпок підхопивши, пішов пішки. Але неподалік від цієї галявини він знову зупинився, тому що зачув на іншій галявинці незрозумілий шум. Прислухався — нічого не розібрати. Ближче підійшов, зайшов на галявину і бачить — крихітний чоловічок б’ється із страшною зміюкою. Побачив Здоровила — просить помогти вбити зміюку.

— Зараз! — відповів Здоровило та як угріє ціпком — зміюка й розлетілася на шматки.

— Спасибі за поміч! — каже чоловічок.— Немає в мене ніякого добра, немає чим тобі віддячити, та коли тобі поміч знадобиться, то наспію.

От іде Здоровило та йде, аж поки не знайшов ту державу, ту фортецю, де під чортовим щитом король у вічній пітьмі мучиться. Однак Здоровило не відразу почав на чорта нападати; він спершу приліг на узліссі, щоб як слід відпочити з дороги, зібратися з силою. Та ба! Ледве він нахилився, щоб сісти, як вилазить з лісу страшний велетень і кидається на нього, як звірюка. Але Здоровило встиг вчасно схопити ціпок і загнав велетня по груди в землю. Почав благати велетень, щоб не вбивав його Здоровило, буде, мовляв, він Здоровилові товаришем.

— Коли вже про товаришування завів розмову, то скажи, яке лихо примусило тебе на мене нападати?

— Що вже тут казати, — скрушно мовив велетень, — адже я в кабалі у чортів цієї околиці. Подужали вони мене, примусили вбивати кожного зайшлого. Я і радий був би здихатися їх, коли б знайшовся хто і допоміг мені з ними впоратися.

— Добре, добре, тільки ти, хлопче, скажи мені, скільки їх тут є і де з ними можна зустрітися, бо в мене до чортів діло. Я ж сюди задля цього і прийшов, щоб здолати чортів і королівський замок від них визволити.

— Дивись, брате, — відповів велетень, — не дуже це просто. Тих трьох чортів ти, може, і здолаєш, але як упораєшся із самою чортовою старою, старшою відьмою? Ну добре, я все-таки тоді дам пораду: поблизу від замку не починай битися з чортами, там відьма може почути і прибігти на підмогу. Сховайся на день у цій печері. Увечері чорт поскаче додому, я закличу його сюди, ти з ним і розквитаєшся! Коли здолаєш, то знайдеш на ньому відьомське яблуко. В ньому така сила: коли раз надкусиш, то можна зробитися ким забажаєш; коли другий раз надкусити, то знову станеш людиною. Надкуси це яблуко і перетворися в комара; тоді зможеш пробратися до відьми і підслухати, про що вона говорить.

Добре. Увечері скаче чорт прямісінько в замок, а велетень махнув йому рукою — мовляв, під’їдь до мене. Під’їхав чорт, питає:

— Чого тобі?

— Глянь, ось тут прийшов до печери один, не можу його подужати. Подолай його сам! — відповів велетень.

— То нехай вилізе! — розгнівався чорт.

Вийшов Здоровило. Ось вони вже б’ються-змагаються. Однак під кінець Здоровило зловчився і як вгатить чорта ціпком, чорт посіпався та й дав дуба. Надкусив Здоровило яблуко, обернувся комаром і полетів до відьми. Залетів у щілину до замку. Відьма комара не помітила, не відчула, тільки дуже вже захвилювалася, буркоче сердито: «Кажи що хочеш, а здолали чоловіченька, вбили, коли досі нема його вдома»!

А маленькі чортенятка заспокоюють:

— Чого сумуєш, просто тато в дорозі затримався.

— Чого б це, де йому затриматися! Либонь, убили його. Ох, коли б мені на очі потрапив той, хто його здолав: живцем проковтнула б!

Трохи згодом комар полетів назад до велетня, надкусив яблуко, знову став Здоровилом і розповів, що почув у відьми.

— От і добре! — відповів велетень.— Тепер треба тільки тих двох чортів завтра-позавтра подужати, а тоді візьмемося за відьму, перехитруємо і її.

Другого дня другий чорт скаче прямісінько до замку, а велетень помахав йому рукою — мовляв, під’їдь до мене. Під’їхав чорт, питає:

— Чого треба?

— Глянь, ось тут прийшов один у печеру, не можу його подужати. Розквитайся сам із ним!

— Де? Ану хай вилазить! — розгнівався чорт.

Вийшов Здоровило. Ось вони вже довго б’ються-змагаються. Однак під кінець Здоровило зловчився і вгатив чорта ціпком, чорт посіпався та й дав дуба.

Третього дня третій чорт скаче прямісінько до замку, а велетень помахав рукою — мовляв, під’їдь до мене. Чорт підійшов, питає:

— Чого треба?

— Глянь, ось тут один прийшов до печери, не можу його здолати. Розправся з ним сам!

— Де? Ану хай вилізе! — розгнівався чорт.

Вийшов Здоровило. Ось вони вже довго б’ються змагаються. Однак під кінець Здоровило зловчився та й вгатив чорта ціпком, чорт смикнувся раз-другий і дав дуба.

— От і добре! — каже велетень.— Тепер моя черга попрацювати. Щонайперше роздобуду добрі щипці та гвіздки. А ти весь час ховайся в печері; я тим часом піду до відьми, бо вона мені — слузі своєму -— довіряє, і скажу, що всі три чорти загинули; мовляв, прийшов богатир, якого ніхто, навіть вона сама, не зможе подолати.

Тоді вона питатиме у мене поради, і я навчу її, щоб вона тихенько підкралася до печери збоку і непомітно пролизала дірку в скелі, таку, щоб проліз її язик. Богатир, мовляв, схопиться за язик голими руками, захоче помацати, що це за шматинка, але тільки торкнеться, тут зможемо богатиря проковтнути. Я так скажу, відьма мені й повірить. Але не торкайся до язика голими руками. Я наспію до тебе на поміч. Ти схопиш язик щипцями, притримаєш, а я стукну раз-другий! — і приб’ю язик гвіздками до скелі. Тоді доведеться відьмі повік мучитися тут, а темрява одразу з фортеці перейде сюди до печери. Разом і малих чортенят сюди заженемо.

Як сказав велетень, так усе й було. Допіру просунула відьма язика, тут Здоровило і прихопив його щипцями, а велетень прибив до скелі. А коли ще й малих чортенят загнали до печери, тоді замок одразу засяяв чистісіньким золотом.

Король з радощів не знає, що робити, як відплатити Здоровилові, а Здоровило від усього відмовляється.

— З родичів платні не беруть. Я тільки заради того тебе виручив, щоб жінчина сестра за мене заміж пішла.

Почувши це, король і королева ще більше зраділи, бо породичатися з таким богатирем — велике діло.

Третього дня усі проводили Здоровила додому до нареченої і пообіцяли приїхати на весілля.

Дорогою до Здоровила той самий велетень прибився, каже:

— Спасибі, що підміг мені чортів та відьми позбутися. Тепер я на волі. Але за те, що я допоміг тобі відьму здолати, мусиш ти мені віддати відьомське яблуко!

— Чом би й ні! — відповідає Здоровило.— Тільки, знаєш, так не хочеться йти пішки далі. Коли зможеш роздобути воза, який би повітрям відвіз мене до нареченої, віддам тобі яблуко!

— А чого ж ні, почекай трохи, зараз буде.

Приніс велетень воза, а Здоровило яблуко віддав.

От Здоровило — раз-два! — домчав до лісової галявини, де того дня коня прив’язав. Наївся кінь досхочу. А Здоровило подумав: «Зачекай, адже я стомився добряче. Тут відісплюся як слід і додому встигну вчасно».

Тут він і ліг. А поки спав, велетню жаль стало свого воза. Кинувся навздогін, побачив — спить Здоровило, вбив його і воза забрав.

Так пролежав Здоровило день і цілу ніч. А другого дня з’явився той чоловічок, якого Здоровило від зміюки врятував, змастив рану чарівним зіллям і оживив Здоровила, розповів усе, що з ним трапилося, коли він спав. Подякував Здоровило сто раз, а потім скочив на коня, додому до нареченої заспішив.

Невдовзі Здоровило з королівною і весілля гуляли. Прийшли на весілля і всі із замку, визволеного від чортів, прийшли і батьки Здоровила. Гуляли дев’ять днів і дев’ять ночей.

А коли старий король помер, став королем Здоровило.

Переклад: Володимир Соботович

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up