Чаклун

У маленькій старій хатинці жив собі літній чоловік із сином Йонукасом. Поки батько був здоровий та дужий, він заробляв на хліб обом: то рови копав, то дрова рубав, то іншу роботу робив, до якої не хотіли братись багатії. Але одного холодного осіннього дня копав батько рів, застудився й захворів. Йонукас, як тільки міг, доглядав батька: приносив йому аж із міста ліків та молока. Грошей у них було мало, а незабаром і зовсім не стало. Батько був ще слабий, хоч із ліжка вже вставав. На той час батько з сином зовсім не мали чого їсти.

— Тату, піду я до людей, — каже Йонукас. — Вони багаті, то дадуть мені скибку хліба й молока трішки. Сам поїм і тобі принесу. Не будемо з голоду пухнути. А може, й копійчину на ліки випрошу.

Довго не погоджувався батько. «Людина мусить працею на хліб заробляти, а не жебрати,— думав він.— Але ж хлопчик ще малий, хто йому роботу дасть? Не помирати ж із голоду».

Почепив хлопчик торбу через плече, взяв у руку кийка і, мов справжній жебрак, подався в люди хліба просити.

Іде Йонукас селом — собаки гавкають. Не встиг у двір зайти, а на порозі вже став гладкий хазяїн з люлькою в зубах. Зняв хлопчик шапку й розповідає про своє горе. Та хазяїн йому й слова не дав сказати:

— Не студи дарма рота. Чули ми ваші байки. Дармоїди ви всі. Вам би тільки їсти, а робити — то нема кому. Наче й мале, а вже таке ледащо.

— Я можу працювати,— озвався Йонукас.

— Ви чули? Працівничок знайшовся, коли вже все пороблено і в клуню складено. Нема про що з тобою говорити, йди геть! Ну, чого ждеш? Спущу собаку — з твого лахміття тільки пір’я полетить!

Злякався хлопчик собаки — і навтьоки з двору.

Іде Йонукас і від кривди гіркі сльози додолу ронить. «Як тяжко бути жебраком! Краще вже сісти десь під вербою та й померти,— думає Йонукас.— Але ж хто принесе татові хліба й ліків?» Ця думка піддала хлопчикові сил, і він завернув до іншого господаря. На подвір’ї він побачив наймичку: вона стояла з повним кошиком вареної картоплі — годувала курей. Хлопчик хотів зайти до хати, але наймичка затримала його:

— Як ідеш просити, то й не заходь, бо все одно нічого не дадуть.

— Я хочу їсти,— несміливо мовив Йонукас. У нього аж слина текла, коли він дивився на варену картоплю.

— Бачу, що хочеш, але тут даром нічого не дають. Ось візьми дві картоплини і гайда з подвір’я,— каже наймичка, простягаючи йому картоплю.

А господиня побачила у вікно, що наймичка дала хлопчикові дві картоплини, і ну кричати на неї:

— Звідки це ти така щедра взялася? Чуже добро волоцюгам роздаєш!

Йонукас уже й не чув, як вона сварилася. Картопля випала йому з рук; переляканий хлопчик метнувся на вулицю. Зажурився дуже Йонукас, та як згадав про батька, то наче хто його в спину підштовхнув,— подався далі. Він уже й змерз добре. Голодний і стомлений, завернув хлопчик ще до одного двору.

Тільки поріг у хаті переступив — потемніло йому в очах. Хитаючись, насилу добрів до ослона та й упав на нього.

— А це що за нечепура? — почув Йонукас сердитий голос господині.— І не соромно?.. Не встиг порога переступити — й уже на ослін мішком гепнувся. Що, від холодного вітру п’яний? А обірваний, а брудний!.. Ще вошей нанесеш! Ану, йди собі геть! — і з цими словами господиня виштовхала малого жебрака в двері.

Плентається Йонукас і ніг під собою не чує. Похитується, як п’яний. Схаменувся — аж він на корчі в лісі сидить. Уже сутеніє, і ліс чужий. «Заблудився,— злякався хлопчик.— Вдома хворий тато, а в торбі ані крихти хліба». Йонукас гірко-гірко заплакав.

— Чого це ти, Йонукасе, плачеш? — нараз він почув незнайомий голос.

Підвів хлопчик голову — перед ним стоїть високий пан у чорній оксамитовій одежі.

«Звідки цей пан знає, як мене звати?» — здивувався хлопчик.

А незнайомий веде далі:

— За цілий день ти так нічого й не випросив — ані крихти хліба, ані копійки грошей. А твій батько дуже хворий. Як не принесеш йому ліків, то він помре.

Хлопчик аж затрусився від плачу, чорний пан його заспокоює:

— Не побивайся так, хлопче. На ось тобі три золоті монети.

Йонукасові навіть в очах зарябіло,— у нього у руці золоті гроші! А незнайомий узяв його за плечі та й каже:

— Ходімо, я покажу тобі, як додому втрапити.

Підвівся Йонукас, і незабаром вони удвох вийшли на узлісся. Недалеко вогники блимають. Йонукас одразу впізнав знайоме містечко. А там недалеко й батькова хатинка. Зрадів хлопчик, подякував панові за його доброту, хотів далі йти, та незнайомий затримав його:

— Ти не ходи жебрачити, а наймайся до мене на роботу. Он бачиш,— він показав пальцем, на якому була обручка із зеленим камінчиком,— отам за болотом, на горі, мій маєток стоїть. Завтра, коли сонце зайде, приходь — я тоді тобі дам роботу.

Сказав так чорний пан та й щез — наче крізь землю провалився.

Дивиться хлопчик — на горі стоїть чорний палац із вежами, у вікнах червоні вогні горять. Страшно якось йому зробилося — аж мороз пішов поза шкірою. Та згадав, що зможе грошей заробити і допомогти бідолашному батькові, то аж повеселішав. Веселий, хутенько подався до містечка, купив хліба, ліків, молока й прийшов додому. І правда, батько дуже хворий був. Дав йому ліків випити, і вперше за цілий день вони з батьком поїли. Розповів Йонукас батькові про свою пригоду, про чорного пана та про те, що збирається завтра ввечері йти до нього на заробітки. Батько боявся, щоб той пан та не був чаклуном, але синові нічого не сказав про це — і так їм тяжко жилося. На другий день Йонукас вийшов і бачить: гора, на тій горі велике дерево, а ніякого палацу й близько нема, бо не видно навіть маленької хатки.

«Що воно означає? — думав хлопчик.— Може, він з мене посміятися схотів?» Та коли стемніло, на горі наче виріс великий чорний палац і червоні вогні у вікнах загорілися — так само, як і вчора. Попрощався хлопчик із батьком та й пішов.

Тільки-но вийшов на шлях, а назустріч йому вершник. Зупинився, посадив Йонукаса до себе на коня, зав’язав йому очі, й поскакали разом. Через деякий час кінь зупинився. Зсадив вершник хлопчика, повів із зав’язаними очима якимись східцями — то вниз, то вгору, то вниз, то вгору. Кругом виють сови та кричать сичі, щось хрипко сміється, щось стогне. А вгорі літають кажани, ще й крильми їх зачіпають. Хлопчик так злякався, що в нього й чуб дибки став. Але враз усе стихло. Чоловік що вів його, розв’язав йому очі. Але хлопчик стояв засліплений, бо очі відвикли од світла. Та поступово Йонукас почав знову розрізняти усе навколо. Перед собою він побачив велику гарно прибрану світлицю. Посередині стояв великий стіл, заставлений різними стравами та напоями. А за столом сидів той самий чорний пан. Він звелів Йонукасові пити й їсти все, що йому заманеться.

Попоїли. Пан повів хлопчика в іншу — меншу кімнату, в якій стояло ліжко з білою постіллю, стіл, два стільці й книжкова шафа.

Пан йому й каже:

— Це твоя кімната. Тут житимеш і працюватимеш. І щоденно я тобі плататиму одну золоту монету. Ти повинен охороняти ці двері.— Він показав на залізні дверцята у стіні.— Але попереджаю тебе: ніколи їх не відчиняй і не заходь туди. Бо загинеш.

Сказав це пан і щез. «Дивно,— думає хлопчик, залишившись на самоті,— що ж там може бути, за тими залізними дверима?» Але йому дуже захотілося спати, і він, тільки-но в ліжко ліг, як одразу й заснув.

На другий день вранці знову прийшов до нього чорний пан та й каже:

— Я їду в далеку подорож, повернуся через два тижні. Ти охороняй ці двері. Але ще раз повторюю: не подумай лишень їх відчиняти, бо загинеш. Щоб тобі не було нудно, бери з шафи книги й читай.

Коли пан поїхав, хлопчикові стало неспокійно на душі. Страх як хотілося йому знати, що ж там, за тими дверима. «Ану подивлюся»,— подумав Йонукас, та як пригадував панові слова, то боявся на ті двері й дивитися.

Читати Йонукаса навчив батько. Тож узяв він книжку, став читати, але нічого не втямить,— усе ті залізні двері в голову лізуть. Так минув день. Увечері ліг Йонукас спати, та ніяк не може заснути — усе йому кортить дізнатися, що ж за тими дверима. Устав, притулив вухо до замкової щілини й слухає. Чує: кіт нявкає, собака гавкає, сич стогне… Йонукас і за ручку взявся — і в ту ж мить почув, як за дверима заторохкотіли кістки мертвяка і хтось пронизливо, страшно зареготав. Йонукас мерщій од дверей, зарився в подушку, укрився з головою й так протремтів до ранку. Наступного дня Йонукас ходив, мов блекоти об’ївся. Його мучила спокуса подивитися, що там за дверима і діймав страх.

На третій день Йонукас не витримав і відчинив двері. Там було зовсім темно, якісь сходи вели кудись униз. Він навпомацки рушив тими сходами, нарахував тринадцять східців і спустився в напівтемну кімнату. Роздивившись трохи, хлопчик угледів у кутку людський кістяк. Замість ліхтаря, під стелею висіла кобиляча голова, і з її очей падало зелене світло. Усі стіни були обліплені кажанами й гадюками. На шафі сидів сич. Усе здавалося мертвим. Раптом із кутка вибіг кудлатий собака з червоними очима й став гарчати й скалити зуби. Йонукас страшенно злякався. «Чорт! — подумав він.— Отепер він мене з’їсть». Та згадав, що в нього в кишені є чотки. Він витяг їх і — трах, трах ними собаку по голові. Той тільки заскавчав, загавкав і простягся мертвий.

Застогнав сич, засичали гадюки, заторохкотіли кістки у мертвяка, заіржала кобиляча голова, але невдовзі все затихло.

На столі посеред кімнати лежали черепи, кістки, різні пляшечки й велика товста книжка. Йонукасу захотілося почитати її — про що там пишеться? Розгорнув він її й бачить, що то книжка про чаклування, ще й з картинками. Йонукас заховав книжку під полу й повернувся до своєї кімнати.

І став Йонукас днями й ночами читати ту книжку. Довідався, як можна обернутися в якусь річ чи тварину. Тепер хлопчик зрозумів, що його господар — чаклун. Перечитав Йонукас книжку, одніс і знову поклав на столі.

А невдовзі й господар появився — він їздив на бенкет до відьми. Довідавшись, що в його кімнаті побував Йонукас, чаклун дуже розгнівався. Схопив хлопчика, запхнув у мішок і наказав наймитові вкинути в річку. Але чаклун не знав, що Йонукас теж навчився чаклувати. Одніс наймит мішок з хлопчиком і вкинув у річку — туди, де найглибше. Хлопчик одразу ж обернувся на рака. А старий рибалка ловив рибу та й упіймав того рака. Приніс додому і віддав жінці зварити. Тільки-но жінка хотіла рака в окріп кинути, як він заговорив людським голосом.

— Відпусти мене,— каже,— я не рак.

Жінка злякалася та й випустила його з рук. А він обернувся дитиною й пішов додому. Як побачив батько, що його син живий та здоровий, то так зрадів, що й не сказати.

— Щастя моє, тату, що я вивільнився з кігтів чаклуна,— каже Йонукас, — але грошей я й копійки не приніс. З чого ж ми тепер житимемо? А знаєте що, тату? Недарма я в чаклуна служив — навчився доброго ремесла, тепер з голоду не помремо. Я обернуся цапком, а ти поведи мене на ярмарок і продай. Тільки не забудь із шиї мотузка зняти.

Сказавши це, хлопчик обернувся цапком. Зав’язав батько йому на шию мотузка й повів на ярмарок.

Обступили люди їх і дивуються.

— Та який же гарний цапок!

— А який веселий і пустотливий!

— Та який упертий — справжній цап!

Підійшов той хазяїн, що на Йонукаса собаку нацькував, обдивився цапка з усіх боків і купив.

— Пуття з нього мало, — каже жмикрут, платячи за цапка.— Та хай буде чим дітям бавитись.

Одв’язав батько мотузка з цапкової шиї, забрав гроші й пішов собі додому. Прийшов додому — а його син за столом сидить і книжку читає.

— А чи добре мене продав, татку? — сміється.

Батько висипав гроші на стіл. їх вистачило на якийсь час обом на харчі. Та як гроші вийшли, батько знову зажурився.

— Добре, тепер я обернуся бараном,— каже син,— Завтра ярмарок, веди мене, тату, й продай. Тільки не забудь у мене з рогів мотузочка зняти.

Вивів батько барана на ярмарок. Люди дивуються: який він жирний та яка у нього вовна біла й м’яка. Підійшла та сама жінка, що випхала тоді голодного й стомленого Йонукаса за двері. Довго вона торгувалася, хотіла якнайдешевше купити. Нарешті сторгувалися.

Веде вона барана і бурчить собі під носа:

— Піддурила-таки старого — заплатила мало, а вигоду велику матиму.

Дід одв’язав мотузка од рогів та й пішов собі додому. А Йонукас, веселий і задоволений, зустрів батька дома.

— Добре зробили тій скупій бабі,— каже він.— Хотіла іншого піддурити, а сама ні з чим залишилася.

Знову син із батьком живуть ситі й щасливі. Та прийшов день, коли й ці гроші кінчилися.

— Тепер, тату,— сказав Йонукас,— я обернуся конем. Веди мене на ярмарок, але добре продай, щоб надовго грошей вистачило. Тільки дивись, коли вже сторгуєтесь, не забудь із мене вуздечку зняти.

Аж обернувся хлопець у прегарного карого рисака. Повів батько його продавати. Тепер ще більше дивувалися люди: хвалили, торгувалися, але ніхто не купив, бо старий заломив високу ціну.

Але тут підходить пан, весь у чорному, й каже:

— Давай, чоловіче, я твого коня куплю. Скільки ти за нього просиш?

Старий назвав ціну. Пан вийняв з кишені гроші платити.

— Підставляй руки! — каже він чоловікові. Та як став сипати гроші, — та все золоті, та багато,— аж на землю стали падати. Дід кинувся їх із землі збирати й відпустив повід.

А чорний пан хап за вуздечку, сів на коня — і тільки курява знялася.

Покупець був той самий чаклун. Оглянувся батько, а вже немає ні коня, ні покупця.

І згадав старий, що вуздечку не зняв…

Сумний та невеселий повернувся він додому. А сина вдома не було.

— Нащо мені це золото, коли я сина втратив,— бідкався старий, висипаючи гроші на стіл.

А чаклун прискакав додому, завів коня в кузню й наказав підкувати його, та такими підковами, що по два пуди кожна. Коваль став підковувати. Тут прийшла подивитися на коня чаклунова дружина.

— Конику, конику,— гладить вона коня по голові.— Як же ти упрів, весь аж піною покрився. Треба тобі хоч вуздечку зняти.

Не встигла вона вуздечки зняти, як кінь обернувся на хлопчика. А в ту мить чаклун влетів у кузню. Та хлопчик обернувся на ластівку й випурхнув надвір.

Чаклун обернувся шулікою й кинувся наздоганяти ластівку.

Ластівка побачила вікно в одній вежі й влетіла туди. А в тій вежі була маленька кімнатка, в ній сиділа старенька бабуся — льон пряла. Бабуся встала й зачинила вікно перед самісіньким носом шуліки. Шуліка потарабанив дзьобом у вікно та й полетів собі геть. Ластівка обернулася знову на хлопчика. Все розповів він бабусі про чаклуна та й просить її:

— Допоможи мені, бабусю, добре? Треба покінчити з отим лиходієм. Ось я обернуся на ячмінне зерно.

Бабуся набрала ячменю в фартух і посипала на подвір’ї. А одну зернину ногою притоптала. Коли це де не взявся індик і кинувся те зерно клювати. А тут із-під бабиної ноги лисиця як шасне — схопила індика за горло й розірвала. Лисиця знову на хлопчика обернулася, а замість старої бабусі хлопець побачив перед собою молоду красуню. Вона обняла його, поцілувала та й каже:

— Дякую тобі красно за те, що ти чаклуна знищив. Ти визволив увесь мій палац, бо його заворожив чаклун.

І дівчина розповіла, як той чаклун убив її батька, а її взяв собі за дружину. Та вона не слухалася його, і чаклун обернув її в стару бабусю й посадив у вежу льон прясти.

Заворожена гора обернулася в пречудовий палац, з’явилися в ньому люди. Хлопець привіз до палацу свого батька, згодом одружився на красуні й зробився господарем того великого маєтку.