Жив собі один парубок. І такий уже він був бідний, що нічогісінько в світі не мав. Одягнувся він одного разу як міг і пішов у світ. Кого не зустріне, то й питає:
— Чого я нічого не маю?
— А якусь роботу маєш?
— Ні, не маю.
— Коли роботи не маєш,— відповідають йому,— то звідки ж у тебе щось буде?
Іде бідняк далі і все питає кожного стрічного, чого в нього нічого немає. І прийшов він до одного міста. Іде собі, роздивляється, аж у саду король з королевою ходять. Під йшов він до короля та й питає:
— Чого я нічого не маю?
— А ти вмієш писати, читати чи щось інше робити?
— Ні, не вмію.
— То як же ти щось матимеш, коли нічого не вмієш робити.
Іде бідняк далі, бачить: біля дверей палацу сидить королівна і тче пояси. Підійшов він до неї і питає:
— Чого я нічого не маю?
— А ти одружений?
— Ні, ще не одружений.
— То оженися і матимеш дружину,— відповіла йому королівна.
Засміявся бідняк і пішов собі далі. Куди він дружину подіне, коли й сам нічогісінько не має.
Побачив король, що бідняк сміється,— захотілося йому довідатися, що йому королівна сказала.
І питає він у королівни:
— Що питав у тебе той парубок?
— Та питав, чого він нічого не має.
— А що ж ти йому відповіла?
— Не скажу.
— Скажи!
— Не скажу.
Хоч як примушував король дочку, вона нічого йому не сказала. Тоді звелів король розшукати того парубка. Знайшли бідняка, привели до короля. Король його й питає:
— Що ти питав у королівни?
— Питав, чого я нічого не маю.
— А що ж вона тобі відповіла?
— Оженися, то матимеш дружину!
Як розгнівається тут король на дочку!
— Як так,— каже,— він ще не одружений і то бідно живе, а що ж буде, коли він жінку приведе та дітей діждеться?.. Коли ти йому таку раду дала, то іди й живи з ним!
І вигнав король свою дочку разом з тим бідняком. Прийшли вони до іншого міста. Тут королівна й мовить біднякові:
— Я перевдягнуся в іншу одежу, а ти віднеси моє королівське вбрання до того купця, в якого мій батько завжди усе купує, і продай за стільки-то і стільки-то карбованців. Коли він питатиме, чия це одежа, скажи, що твоєї дружини.
Поніс бідняк оте вбрання до купця, сказав ціну, а купець і питає:
— Де це ти таке вбрання взяв?
— Це моєї дружини.
— Ти його украв!
— Це моєї дружини,— знову відповідає бідняк.
Розгнівався купець, покликав стражників і велів арештувати парубка.
— Де ти це вбрання взяв? — питає начальник стражі.
— Це моєї дружини.
— Коли справді це вбрання твоєї дружини, — каже купець,— я віддам тобі все своє майно.
— Гаразд!
Забрали бідняка, а купець підписався, що віддасть усе своє майно, як справді одежа належить дружині бідняка.
— А де ж твоя дружина?
— Там, за містом, чекає, коли я повернуся.
І повели купця й бідняка до королівни.
Як тільки побачили її, відразу ж усі впізнали, що то королівна, а вона їм і каже:
— Чого ви знущаєтеся з нього? Це ж мій чоловік.
Зажурився купець і мусив віддати біднякові усі свої статки.
Переселився бідняк з королівною до купцевого будинку.
Все вони мали, чого тільки бажали, бракувало тільки грошей.
Виткала тоді королівна пояса, вишила самоцвітами і звеліла чоловікові понести той пояс продати. Прив’язав він пояс на тичку (знаєте, як простий чоловік) і носить по місту. А в тому місті ніхто не мав таких поясів. Побачив один купець, що продається пояс, і питає:
— Де ти взяв цей пояс?
— Це моєї дружини.
— Украв, зізнайся!
— Це моєї дружини.
Тут підійшли ще купці. І всі як один торочать, що пояс крадений. А бідняк одне:
— Це моєї дружини.
Склалися тоді усі купці по дві тисячі й кажуть:
— Як справді це пояс твоєї дружини, то гроші залишаться тобі.
А коли бідняк привів купців до королівни, вона на них насварилася, чого до її чоловіка даремно чіпляються. Злякалися купці, віддали біднякові ті гроші, що склалися, і повернулися ні з чим. Тепер у подружжя всього вдосталь: і грошей, і всякого добра.
Живе бідняк із королівною і не журиться. От послав король своїх слуг до купця, в будинку якого стали жити королівна зі своїм чоловіком, щоб дали йому стільки-то і стільки-то товару.
— Хай сам король приїде,— каже королівна, — інакше не дамо!
Повернулися слуги й розповіли про все королеві: так і так, мовляв, не хоче купець дати товарів.
— Хай,— кажуть,— сам король приїде.
— Як! Невже так і сказав: «Хай сам король приїде»? Добре! Запряжіть коней.
Запрягли. Поїхав король. А королівна, знаючи гарячу батькову вдачу, одягла наспід залізну одежу. Приїхав король, зіскочив із брички й прямо до королівни. Та як вдарить мечем. А меч і відскочив. Тоді тільки він отямився і впізнав свою дочку. І дуже здивувався.
— Як ти тут,— каже, — опинилася?
— Так і так,— розповіла королівна батькові, як усе сталося.
— Твоя правда, — мовив король, переписав їм половину своєї землі, і того ж самого вечора справили весілля.
На тому весіллі і я був: у кужелі сидів і на гостей глядів, а що бачив та чував — слово в слово записав.
