Давно-предавно, коли ще й людей не було на світі, в одному гарному будиночку жили Місяць і Сонце[1]. Жили вони, жили, полюбили одне одного та й одружилися. Кохаючись, і доньки діждалися. Доньці своїй дали ім’я Земля.
Багато, багато років Місяць із Сонцем в добрі та злагоді прожили, але одного дня посварилися.
— Як ти така гаряча, то я тебе полишу,— сказав Місяць Сонцю.
— А як ти й далі будеш такий холодний, то я з тобою жити не буду,— відповіло Сонце.
— Добре, розійдемося. Але дочка залишиться в мене,— каже Місяць.
— Ні. Дочку я тобі не віддам! Ти хочеш, щоб вона в тебе, такого холоднющого, замерзла? — розсердилося Сонце.
Звернулися вони до Грому, щоб він розв’язав їхню суперечку.
Грім вислухав Місяця і Сонце та й каже своїм громовим голосом:
— Хай буде так: Сонце доглядатиме дочку Землю вдень, а Місяць — уночі.
Так вони й донині виконують Громову волю: з ранку до вечора доглядає свою доньку Землю Сонце, а з вечора до ранку — Місяць. А коли у Місяця немає часу, тоді Землі світять його сестри — Зорі.
[1] Сонце литовською мовою жіночого роду.