Корова-пряля

У одної маленької дівчинки померла мати, і незабаром батько привів мачуху з двома дочками. Мачуха була дуже сердита й незлюбила сирітку з першого ж дня. Вона давала їй найтяжчу роботу, одягала в найгіршу одежу, клала спати у найтвердішу постіль.

Ранньої весни мачуха вигнала сирітку худобу пасти. Та ще й кужіль льону їй дала і наказала до вечора весь льон без веретена попрясти, без мотовила змотати. А як не спряде та не змотає, то хай і додому не вертається.

Вигнала сирітка худобу на пасовисько, сіла на пеньок і плаче. Тут підійшла до неї бура корова й питає людським голосом:

— Дівчинко, чого це ти така сумна і чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, чого ж мені не сумувати,— відповіда дівчинка, — коли мачуха дала кужіль льону й звеліла до вечора попрясти його без веретена і змотати без мотовила. А я не знаю, з якого боку й почати.

— Не плач, дівчинко! — відповіла корова.— Надінь кужіль мені на роги, — льон буде спрядено і нитки змотано.

Наділа дівчинка кужіль корові на роги, а та й пішла собі.

Надвечір корова вернулася уже з мітком гарних ниток на рогах.

Тільки-но пригнала дівчинка худобу, а мачуха й питає:

— А льон попряла?

— Попряла, — відповіла сирітка й подала мачусі гарні нитки.

Мачуха від подиву аж рота роззявила — як це сирота могла попрясти без веретена і змотати без мотовила? І надумала вона про все дізнатися.

На другий день вранці мачуха принесла два кужелі та й каже:

— До вечора щоб попряла без веретена й змотала без мотовила.

Погнала дівчинка худобу, сіла на пеньок і знову плаче. Підійшла корова й каже:

— Не плач, дівчинко, надінь мені на роги льон — буде його попрядено й змотано.

А тим часом мачуха, вирядивши сирітку з худобою, каже своїй найменшій дочці:

— Піди на пасовисько й присліди, як наша чередниця пряде.

Пішла дочка, дивиться, а в дівчинки льону немає. Увечері сирітка побачила, що корова вже йде з прядивом, і каже сестрі:

— Іди, сестричко, відчиниш ворота, будемо худобу додому гнати.

Як тільки мачушина дочка пішла ворота відчиняти, корова й принесла сироті на рогах прядиво.

Пригнала дівчинка худобу, а мачуха й питає:

— А льон попряла?

— Попряла,— відповідає сирітка й подає їй два мітки ниток.

Знову здивувалася мачуха й питає у дочки:

— Ну, то чи ти бачила, як чередниця пряде?

— Ні, не бачила, — відповіла дочка,— Коли я до неї прийшла, то у неї льону вже не було.

— Отака з тебе користь! — вилаяла мати дочку.

На третій ранок мачуха каже сироті:

— Ось тобі три кужелі льону. Спрядеш їх без веретена й змотаєш без мотовила.

Вирядила сирітку, покликала старшу свою дочку й каже їй:

— Піди на пасовисько і висліди, як наша чередниця пряде.

Але й ця не побачила льону, бо сирітка його вже віддала корові.

Увечері сирітка бачить, що йде корова з пряжею, і каже сестрі:

— Іди, сестричко, відчини ворота, будемо гнати худобу додому.

Але та не пішла воріт відчиняти, зосталася й побачила, як корова пряжу на рогах принесла.

Коли сирітка пригнала худобу додому, мачуха й питає її:

— Чи льон попряла?

— Попряла,— відповіла вона й подала мачусі три мітки ниток.

Невдовзі прийшла додому й старша дочка. Мати і питає її:

— Ну, чи ж бачила ти, як чередниця пряде?

— Як пряла, то не бачила, — відповіла дочка,— Тільки бачила, як корова на рогах пряжу принесла.

Розгнівалася мачуха та й каже:

— Завтра ж ту корову заріжемо.

Зажурилася сирітка, пішла до корови, плачучи, обійняла її за шию та й каже:

— Добра моя корівонько, господиня нахваляється зарізати тебе.

— Що ж, нічого не вдієш,— відповіла корова,— Але я все одно тобі допоможу. Тільки пильно вислухай усе. Коли мене різатимуть, ти придивляйся, куди перша крапля крові бризне. Ти ту краплю пальцем вдави у землю. Потім, коли вся кров витече, умочи в неї фартух і закопай у городчику напроти першого вікна. Та дивися, щоб ніхто не побачив.

На другий день зарізали корову. Сирітка першу краплю крові вдавила у землю, а фартух змочила в крові й закопала в городчику.

Минуло кілька років. Сирітка виросла, стала гарною-прегарною дівчиною. Але мачуха все одно мала її за попихача, а дочки її збиткувалися над сиріткою.

Одної весни в селі, на тому місці, де сирітка вдавила краплю крові, відкрилася криниця справжнього вина, а в городчику, де вона закопала змочений кров’ю фартух, виросла яблуня. Дерево рясно зацвіло, і незабаром на ньому красувалися золоті яблука.

Якось тим селом їхав молодий король. Побачив він незвичайну яблуню і завернув попросити яблук. А на подвір’ї угледів криницю з вином і захотів того вина покуштувати. Господиня покликала свою старшу дочку та й каже:

— Піди, доню, нарви яблук, зачерпни вина й пригости високого гостя.

Але старша сестра не змогла ні яблук нарвати, ні вина зачерпнути: як тільки простягне руку до яблука — яблуня й підніме гілку вгору, а як нагнеться вина зачерпнути — вино стікає. Тоді мати звеліла другій дочці піти. Але й та ні яблук не нарвала, ні вина не зачерпнула. Розгнівалася мати, сама пішла. Де там! І вона нічого не зробила. Тоді мачуха каже сироті:

— Іди ти, може, тобі поталанить.

Підходить сирота до дерева й співає:

Тут гілки яблуні нахилилися, а вино в криниці піднялося. Дівчина нарвала яблук, зачерпнула вина й пригостила гостя.

Потім знову заспівала:

Яблуневі гілки піднялися так високо, що ніхто вже й дістати їх не міг, а криниця зробилася така глибока, що ніхто вина не зачерпне.

Королю сподобалася дівчина, і він подарував їй шовкову сукню та золоті пантофлі. Те вбрання так личило сирітці, що король очей від неї не міг одірвати.

Тоді король і питає:

— Дівчино-красуне, чи погодишся за мене заміж вийти?

Кивнула дівчина головою на знак згоди, й король посадив її на коня. Не встиг кінь із місця рушити, як одразу ж зашелестіла яблуня в садочку, зажебоніла криниця на подвір’ї, та й подалися за молодими — сиротою й королем.