Жив собі селянин біля самого лісу. От надумав якось він спіймати вовка й викопав у лісі глибоку яму. Посередині її вбив стовпа — так, щоб він трохи стирчав над ямою. Прикрив усе гіллям, соломою ще й снігом притрусив, щоб вовк не помітив ями, коли бігтиме. На самому вершечку стовпа на ніч прив’язував живу качку, щоб вона, крякаючи, вовка приманювала.
Почув вовк, як качка кряче, наставив вухо — слухає. Послухав, послухав і подався у той бік, де качка кряче. Підбіг до неї, обнюхав, чи немає поблизу людини, й сміливо кинувся на качку. І незчувся, як опинився в ямі, — аж іскри з очей йому посипалися. Перелякався бідолаха, трохи спини не зламав, але що вдієш? Хапається за край ями, а вилізти ніяк не може. Зажурився вовк, сів у кутку, свого кінця чекає.
Як тільки розвиднілося, почали собаки-гончаки у лісі за зайцем ганятись. А той невдаха утікав проти вітру, та ще й сніг у вічі б’є — не побачив ями і беркицьнув прямо вовкові на голову.
Вовк з переляку як завиє! А заєць теж настрахався — і ну пищать.
Отак і сидять удвох у ямі — той в одному кутку, а той — у другому.
Почула й лисиця качиний голос — і собі чимдуж подалася на нього. Прибігла, дивиться — на стовпі качка, довкола стовпа глибока яма, а там вовк із зайцем сидять. Усміхнулася лисиця глузливо та й каже:
— Добрий день, кумоньки! Хто це вас туди зіпхнув?
— Бачиш, сусідко, — відповідає вовк,— почув я вночі, як качка кряче, та й поспішив качатини скуштувати, а тут пастку поставлено, — я стрибнув і провалився.
— А за мною собаки гналися, — пожалівся зайчик,— я щодуху біг, та ще й проти вітру, а тут сніг прямо в очі б’є — от і впав у яму.
А лисиця плигає через яму та все глузує з вовка і зайця:
— А чого ж це я не впаду в яму, а ви обидва впали? Того не впаду, що я свята! Я свята! Я свята! А святі в яму не падають!
Отак плигаючи, вона все норовила ту качку вхопити, що до стовпа була прив’язана.
І не помітила лисиця, як зачепилася ногою за стовп та й гепнулася в яму.
Тепер їх стало троє в ямі.
— А що, кумонько, — привітав вовк лисицю,— і святі потрапляють у яму?
— Та клята нога зачепилася за стовп і потягла мене в яму,— виправдовується лисиця.
Сидять утрьох, дивляться одне на одного. Лисиця й питає вовка:
— Куме, про що ти увесь час думаєш?
— Сто думок мене обіймає,— відповів вовк.
— А ти, кумонько, про що думаєш? — питає зайчик.
— А й справді, кумонько, про що ти думаєш? Таж ми всі загинемо тут,— каже вовк.
— Та є одна думка, — відповіла лисиця.— Чого це ми сидимо такі засмучені?! Нумо, заспіваймо!
І завели: вовк виє — ауууу, ауууу, лисиця гавкає — ау, ау, а зайчик пищить — кві, кві. Цілий оркестр. Годину покричали, повили та й замовкли. Почула лисиця, що до ями хтось підходить, та й каже:
— До нас хтось іде. Прикиньмося неживими!
Так і зробили: вовк простягся, наче він давно вмер, зайчик перевернувся на бік і не дише, лисиця вилізла вовкові на спину, скорчилася — геть нежива.
Підійшов чоловік, заглянув у яму, а там усі мертві лежать.
Думає чоловік: «Як же воно сталося? Недавно вили, а це всі неживі лежать? Може, то вони перед смертю так вили?»
Вліз чоловік у яму і першу лисицю обмацав. Чує — вона ще тепла, то він і каже сам собі:
— Ну, лисичко, ти ще тепла: добре, що здохла. Твоя шкура згодиться на кожух, а м’ясо собакам буде,— і викинув її з ями.
Лисиця хутенько схопилася на ноги, відскочила подалі та й каже чоловікові:
— Вітра спіймаєш собі на кожух, а не мою шкуру! — І гайнула до лісу.
Чоловік аж рота роззявив від подиву.
— Ах ти ж негіднице! Коли б знав, що ти жива, був би тобі кінець. Щастя твоє, що ти така хитра! — розсердився він.
Потім приніс кілка, вбив вовка і зайця та й повіз додому шкури здирати.
А лисиця через свої хитрощі лишилася жива.