Колись-то давно недалечко від Паланги[1] жив один парубок. Якось послав його батько женитися.
Їхав парубок, їхав та й попав у ліс. Уже зовсім стемніло, а лісу кінця-краю не видно. Гілля очі коле, шапку з голови здирає. Аж дивиться парубок — праворуч щось світиться. Під’їхав ближче, бачить: високий-високий дуб, наче величезне багаття, синім вогнем горить, а на самому вершечку гадюка звивається, ще й людським голосом благає вирятувати її з вогню. Парубок забіг з одного боку, з другого,— боїться й до вогню підступитись, і страшно, щоб гадюка не вкусила.
— Не бійся мене,— каже гадюка.— Виламай довгу-предовгу тичку й подай мені. Допоможи мені, і я тобі колись у пригоді стану.
Виламав парубок тичку, сунув у синє полум’я, а гадюка по тичці — прямісінько до нього. Потім плигнула йому на плече, обвилася навколо шиї і каже:
— Їдь тепер у той бік, куди голову повертатиму.
І помчав парубок, як вітер,— майже землі не торкається. Аж під’їжджає до гори, та до такої високої, що й вершини не видно. Гора чорна-чорнюща, ніби її хто смолою облив. Під горою лежить камінь — сірий, як овечка, і великий, як хата. Сповзла гадюка з парубкової шиї на камінь, звеліла йому злізти з коня і той камінь посунути.
— Як же я його посуну, коли він такий великий? — питає парубок.
— Ти не дивись, який він, а роби так, як велено.
Узявся парубок за той камінь, а він легкий, мов подушка. Під тим каменем лежало сто ключів у в’язці.
— Візьми ці ключі, і їдемо далі, — сказала гадюка й знову повисла в парубка на шиї.
Доки знайшли вони дорогу, якою на гору можна було виїхати, то проїхали багато верст. Довкола були болота, гаї, а на горі стояв чорний замок зі стома дверима.
— Тепер я тебе залишу,— сказала гадюка.— Маєш ключі від усіх дверей, іди, живи собі й нічого не бійся. З тобою нічого лихого не станеться. А коли біда яка загрожуватиме, ми з тобою знову зустрінемося.
Відімкнув парубок перші двері, дивиться — усе приготовано для подорожнього: і вмитися, й одежу почистити. Відчинив другі двері — м’яку постіль постелено, гора подушок до стелі. Відчинив треті — на столі страви парують, пахощі носа лоскочуть. І для коня все приготовлено — сіна, конюшини, вівса повні ясла, а в жолобі чиста й свіжа вода тече. Викупався, випарився парубок, добре наївся, ліг у м’яку постіль та й заснув як убитий. Вранці прокинувся: від смачних страв стіл аж гнеться. Знов парубок уминає, аж за вухами лящить, а наївшись та напившись, чемно вклонився невидимим господарям і сказав:
— Дякую вам за гостинність, за те, що на ніч прийняли, що мені й моєму коневі притулок дали! Та все-таки поїду я далі, бо мені батько велів наречену знайти, а тут ні духу живого не чути, ані роботи ніякої не видно.
Тоді відчинилися двері, увійшов у світлицю якийсь дід, висипав парубкові дві жмені золота й каже:
— Це тобі плата за першу ніч. Побудь ще одну ніч — не пошкодуєш.
Побув парубок ще одну ніч — куди йому поспішати? Кінь ситий, сам він у м’якій постелі ніжиться, п’є та їсть за столом, повнісіньким таких страв і напоїв, яких у батьковій хаті зроду не бачив. Але переночував і знову нахваляється їхати.
І тоді відчинилися другі двері, увійшла стара бабуся й насипала йому дві жмені золота.
— Це за другу ніч, що у нас був. Переночуй третю ніч побачиш, не пошкодуєш.
Переночував він і третю ніч. Вранці осідлав коня й повернувся у замок зі стома дверима по свою шапку. Аж тут виходить із третіх дверей молода дівчина і просить:
— Зостанься у нас на чотири тижні. Оце тобі дві жмені золота за третю ніч, але благаю тебе: зостанься.
— Міг би й зостатися,— каже парубок,— коли ти так гарно просиш. Але ж мені самому дуже нудно — аж у вухах дзвенить від тиші. Я й мохом обросту від ледарювання, бо ж ні землі у вас не орю, ні волочу, ані до якої іншої роботи не беруся.
Зостанься, благаю тебе,— просить дівчина.— Удень я тебе провідуватиму, щоб ти не нудився в самоті, тільки ні про що не запитуй мене їй не затримуй, коли я ітиму від тебе.
І справді — приходила дівчина й знічев’я парубка, наче якого ведмедя, муштрувала: показувала, як меча вичистити, як списом колоти, радила не кидати об’їдків під стіл, не витирати жирних пальців об поли… Пробувала дівчина парубка й грати навчити, але з того нічого не вийшло: пальці у нього були грубі й кострубаті — тільки струни на канклях[2] рвали. Ніяк не міг парубок збагнути, для чого дівчина його до дворянської зброї призвичаює та шляхетному поводженню навчає, а розпитувати не наважувався. Так і пролетіло чотири тижні. В останній день він знову осідлав коня й доброму дому вклонився:
— Дякую вам, що так гарно мене вітали, смачно поїли-годували, терпляче навчали. Та настав час і в люди мені рушати, дружину собі шукати.
Відчинилися одразу троє дверей, і вийшли з них дід, баба та дівчина:
— Чого хочеш проси, нічого тобі не пошкодуємо за те, що стільки часу в чорному замку пробув. Тепер зійде з цього замку закляття, оживе и замок, і гора, а ми зможемо до людей вернутися, звільнимося від злих чаклунів.
І справді: дивиться парубок, аж стіни замку білішають, гора яснішає, трава землю покриває, дерева на очах виростають, пташки виспівують. Гора осіла, стежки та дороги пролягли.
— Як уже кажете, можу просити, чого тільки душа забажає,— відповів парубок, — то хотів би я такого меча мати, щоб одним ударом кам’яну стіну розколоти, густий ліс прорубати, тисячу голів зітнути. І таку сорочку, щоб, коли надіну її, усе робилося так, як мені заманеться.
— Бери, але по-розумному користуйся ними,— промовив дід.— Не матимеш голови на плечах — горе тобі буде.
Поїхав парубок. Його щедро обдарували, славно вирядили. І дістався він до такої країни, до такого міста, які спіткав страшний голод. Діти плачуть, худісінькі рученята до перехожих простягають, а дорослі — хто від голоду просто на вулиці конає, а хто ледве ноги волочить, од вітру хитається. У місті не видно ні котів, ні собак, ні мишей — усе люди поїли, навіть кору на деревах пообгризали. Їде парубок містом, і жаль його бере великий, на усе те дивлячись. І подумав він: «О, коли б у цьому місті по всіх закутках, вулицях, площах та з’явилися такі страви й напої, які мені в чорному замку давали! І щоб кожній дитині — по шматку солодкого пирога та по глечику молока! І щоб усі, хто від голоду на вулицях падає, наїлися та знову сили набралися!»
І враз усе зробилося так, як він забажав. З’явилися столи, повнісінькі різних страв та напоїв, люди пооживали, веселяться, співають, танцюють. А діти п’ють молоко, у долоні плещуть, галасують. Чутка про ці дива дійшла аж до короля. Злякався король, що люди від довгого голодування розум втратили. Вийшов на вулицю подивитися, що там діється. Побачив, що люди ситі, здорові, ще й сміються від утіхи, а на вулицях столи вгинаються од страв та напоїв, і сам кинувся їсти та пити, і страви видалися йому ще смачніші, ніж у королівському палаці.
— Хто зробив це диво й нагодував моїх людей? Коли б я знав того рятівника, я не пожалів би свою дочку за нього видати.
— Це я — той рятівник,— мовив парубок.— І саме шукаю собі нареченої. То можеш видати за мене свою дочку.
— Стривай, стривай, — каже король. — А звідки це ти такий хитрий узявся? Хто бачив, що ти усі ці страви на столи ставив?
— Коли так, то хай усі ці столи зникнуть,— промовив парубок.
І столи зникли. Злякався король, що парубок таке робити може. А потім дотямив, яку з парубка можна користь мати, бо він уже геть замучився у цьому бідному королівстві. Повів король парубка до свого палацу. А парубок — трах! — і знову такий бенкет учинив, що годі й сказати. І звелів король доньці за парубка заміж виходити. А королівна була заручена з королем із сусідньої країни, то на простого хлопця і дивитися не хотіла. Але батько, наїдений та напоєний, ще й золотом обсипаний, про те, що вона заручена, й думати не хотів, узяв і віддав дочку за парубка.
Тут володар із сусідньої країни розгнівався на короля, що той слова не тримає, зібрав велике військо та й рушив на виснажене голодом королівство.
— Нагодував і напоїв ти моє воїнство, зятечку, але величезна сила іде на нас. Чи ж вистоїмо перед нею?
— А чого ж не вистояти? — каже зять.— Дай мені яких сто чоловіків, — хай видно буде, що військо маємо, — а самі можете спокійнісінько на печі спати.
Узяв парубок сто чоловіків, але й тих ста не треба було, хоч військо вороже, мов туман, три дні й три ночі по землях королевих сунуло. Підняв парубок свого зачарованого меча й одним махом, ніби мух отих, усіх ворогів понищив. Залишився живий тільки володар сусідньої країни, бо королі здебільшого за спини своїх воїнів ховаються. Цей володар ніяк не міг забути своєї колишньої нареченої, потайки зустрічався з нею та все випитував, звідки в її чоловіка така велика сила, що одним махом він усіх його воїнів поклав.
— Як ти мене любиш, — сказав він,— то вивідай у свого чоловіка його таємницю, і ми заживемо вкупі, як голуби.
Любо було їй з цим королем бути, то вона й зуміла усякими хитрощами у свого чоловіка таємницю вивідати. Тоді володар чужої країни скликав великий бенкет — нібито, щоб примиритися. Запросив короля, його дочку й зятя. А тоді всипали парубкові в чарку з вином сонного зілля, і, коли він заснув за столом, володар зідрав з нього чарівну сорочку, забрав меча й ним порубав зятя на дрібнісінькі шматочки. Ті шматочки склав у мішок, закинув на парубкового коня, уперіщив його нагайкою та й вигнав зі своєї країни.
Королівна зосталася в нього, а батька її він у глибокий склеп посадив і всією його землею заволодів.
Зупинився кінь, вухами стриже, не знає, куди йому бігти. І пригадав, що ніде не було йому так гарно, як у чорному замку, ніде його так вівсом не годували, ніде так славно та безпечно він не жив. І поніс кінь свого господаря до того замку, заіржав голосно біля перших дверей. Відчинилися усі сто дверей, вийшли господарі та їхні дворові; дід зняв мішка з коня, дивиться — аж там парубок порубаний-посічений. Склав дід усі частини тіла як належить, покропив їх цілющою водою, і тут парубок протер очі, солодко потягнувся й каже:
— Ех, і спав же я міцно — чи не занадто багато вина випив?
— Спав би ти й вічним сном…— сказав старий. І тоді парубок пригадав усе, що з ним сталося: і як жінка випитувала у нього таємницю, і як жорстоко його обдурили. Плаче-ридає він, що збувся усього: чарівної сорочки, меча, безчесної жінки і шляхетного тестя.
— Не плач,— каже дід.— Спробую тобі допомогти, але багато ще горя доведеться зазнати. Візьми оцього візка, насип у нього повно золота й їдь у те місто, де голодних людей нагодував, а потім відпусти коня з візком додому.
Парубок так і зробив. У тестевому місті, яким тепер володів новий король з безчесною жінкою, парубок прикинувся п’яним і ну золоті гроші по вулицях розсипати, а тоді впав на купу золота й заснув. Люди повитягали гроші з-під нього, зовсім уже мало й лишилося, а тут саме їхав бідний чоловік з повним возом коліс. Віддав йому парубок усі гроші, які ще мав, та й каже потихеньку:
— Не потрібні мені твої колеса, бери їх назад, тільки зроби мені одну послугу. Я обернуся конем, а ти поведи мене на ярмарок і нікому не продавай, а лише своєму новому королеві.
Погодився бідняк. Обернувся парубок конем золотогривим та таким баским, що аж земля під ним дрижить. А той король дуже полюбляв верхових коней. Отож він тільки запримітив дивовижного коня золотогривого, захотів будь-що його придбати. Бідняк навіть не знав, скільки за нього й правити, і вони швидко сторгувалися. Король одразу скочив на коня й помчав до свого палацу. Прив’язав його біля ганку, а сам вивів свою дружину, щоб конем помилувалась. А вона глянула, затремтіла, як осика, та й каже:
— То ти не коня привів, а мого першого чоловіка!
Перелякався король і звелів порубати коня на малесенькі шматочки, а далі спалити їх на семи вогнях, ще й попіл вистрелити із дванадцяти гармат. Вибігла на ганок служниця королеви, погладила коня по золотій гриві й каже:
— Конику золотогривий, уже король зарізати тебе збирається.
— Коли тобі хоч трохи мене жаль, дівчинонько,— каже їй кінь людським голосом,— то допоможи мені. Як тільки мене заріжуть, змочи хустинку в моїй крові і закопай у короля на подвір’ї.
Служниця так і зробила, як кінь просив. І виросла на тому місці, де вона хустинку закопала, чарівна яблуня із золотими яблуками. Радіє король: такої яблуні ніде на світі нема. Покликав він жінку на ту яблуню подивитися.
А жінка спохмурніла, як темна ніч:
— Це не яблуня — це ж мій перший чоловік…
Наказав король слугам зрубати яблуню, спалити, а попіл з гармат вистрелити. Прийшла знову та сама служниця до яблуні, пригорнулася до стовбура й плаче-журиться:
— Ой ти, яблунько, золота яблунько, велить король тебе з корінням викорчувати, на вогнищі спалити, із гармати попелом твоїм вистрелити.
— Коли хочеш мені допомогти,— прошепотіла яблуня людським голосом,— зірви з мене яблуко і вкинь у королівський сад.
Служниця так і зробила. На другий день пішов король садом погуляти, дивиться — ставок розкинувся, вода в ньому фіалками пахне, ще й качур плаває. Узяв король рушницю й вистрелив у того качура. Влучив він чи ні, ніхто того не знає, але качур перевернувся догори черевом і плаває посередині ставка. Скинув король одежу, поклав біля неї меча й поплив до качура. Тут враз ставок зник, качур підлетів до одежі, торкнувся крилом чарівної сорочки і став знову тим парубком; далі взяв меча, зарубав злого короля, а свою лиху дружину велів спалити і попіл її з дванадцяти гармат вистрелити. Випустив парубок тестя зі склепу та й почав володіти обома королівствами в мирі й злагоді, бо всі сусіди його чарівного меча боялися. А згодом і весілля справив. З ким же він одружився — спитаєте? Та із тією самою служницею, яку колись у гадюку обернуто було і яка все нашого парубка із біди визволяла.
І я на тому весіллі був, мені подарували бриля з меду, та той бриль на сонці розтав, гляньте, чи не розтали у вас вуха, поки ви слухали цю казку.
