Якось лисиця, зголоднівши, пішла на полювання. Ходила по горах, але нічого не впіймала. Тоді спустилася вниз до села. Почула кукурікання півня і почала підкрадатися до курей. Але півень ще здалеку помітив її й гукнув курям, щоб вони скоріше тікали додому, а сам вискочив на дерево, аби знати, куди кума лисиця піде.
А кума лисиця побачила, що ні силою, ні спритністю нічого не вполює, вдалася до хитрощів. Підійшла ближче до дерева, на якому сидів півень, закотила побожно очі під лоба й стала ніби пастися. Скубе траву й примовляє: «Ох, який же смачний сніданок!»
А півень дивився згори на лисицю й не міг надивуватися, що це з нею сталося. Далі не витерпів і запитав:
— Кумо лисице, що це ви робите? Якась ви не така, як завжди. Вас не впізнати.
— Так, брате півнику, ти правду кажеш: я не така, як була раніше. Тепер я зовсім змінилася. Ось уже чотирнадцять днів я м’яса й не про-' бувала, все травою харчуюся. Вирішила я по правді жити, нікому не чинити ніякої кривди. А це ось іду на прощу старі свої гріхи замолювати. Та ще подумала все-таки завернути до вас, попрощатися з курками і з тобою, любий брате півнику. Коли щось не так було між нами, то пробач і не май за це зла на мене. А може, й ти, півнику-брате, підеш зі мною? Бо за ким гріхи не водяться? А скільки їжі всякої по дорозі: один ячмінь візьми — кожна зернина мов кизилова ягідка. І не голодуватимеш, і святим станеш.
Від тих солодких лисячих слів дурний півнисько зовсім крила розвісив. Повірив кумі лисиці та й стрибнув униз.
— А може б, ти, брате півнику, і кого з курок покликав з собою,— не вгавала кума лисиця.— Бо чого б і їм своїх гріхів не спокутувати та не стати святими. Гукни-но, брате, їх. А за харчі нехай не турбуються: усім знайдеться що їсти і пити. Скільки душа їхня забажає.
Повірив півень лисиці і почав скликати курей. А кури — яка виставить дзьоба з двора і побачить лисицю, то так і назад тікає. Злякалася лисиця, що й півень ще, чого доброго, передумає з нею йти, та й каже:
— Ат, ще з курми клопоту не мали. Ходімо самі, а вони хай сидять собі у своєму курнику. Від сідала до порога — ото й уся їхня дорога.
І мерщій підхопила півня під крило та й повела його на прощу. Проходили вони якраз біля сільського кладовища, а там одуд на дереві сидів. Побачив він лисицю з півнем під пахвою та й каже їй:
— Добрий день, кумо лисице! Здобич несеш? Гарного півня спіймала, добрий обід діткам твоїм буде.
А лисиця на те:
— Ай-ай-ай, брате одуде. 1 як твій язик повертається таке казати? Я й на гадці чогось поганого не мала. Хіба ти не бачиш, що я на прощу йду. І півень зі мною. Уже чотирнадцять днів я й на зуб ніякого м’яса не брала, усе травою живу. Ось глянь: як пасуся. І ти, брате одуде, ходи з нами, гріхи свої замолиш і святим станеш.
Півень підтвердив, що все це правда і що він теж іде на прощу. І одуд вирішив приєднатися до них. Але, не зовсім довіряючи лисиці, трохи відстав од них і йшов позаду.
Ішли вони так, ішли та й підійшли до лисициної хати. От лисиця й каже:
— Завернімо до мене, пообідаємо на дорогу, відпочинемо трохи і рушимо далі, як надумали.
Послухали півень та одуд лисицю, пішли до неї до хати. А лисиця клац двері на замок, схопила півня, зарізала й з’їла. І до одуда. Зрозумів одуд, що лисиця тільки вдавала, ніби йде на прощу й не їсть м’яса, та й став проситися, щоб вона його відпустила:
— Кумо лисице, скільки того наїдку з мене: пір’я та кістки. От я тобі приведу квочку з дванадцятьма курчатами — справжній бенкет буде. А яке куряче м’ясо, особливо курчаче, солодке та смачне — не те. що моє чи навіть півняче!
Як почула таке лисиця, то й відпустила одуда. Випурхнув одуд на волю й подумав собі: «Ух, негідниця! Отак чесних птахів дурити: м’яса не їм, на прощу йду! Я покажу тобі прощу. Заплатиш ти мені за свою брехню, розбійнице!»
Полетів одуд на кладовище, сів на дерево й почав думати, як провчити підступну лисицю. Коли глянув униз: під деревом шолудивий пес лежить. Розбудив він пса і питає його:
— Чи не хотів би ти, брате, зловити лисицю? Я покажу тобі до неї дорогу.
— Чом би не хотів,— відповідає пес,— та не можу: хворий я. Не те що бігати — ходити не маю сили. З голоду мушу вмирати. То куди вже мені за лисицею гнатися!
Полетів одуд далі. Коли дивиться: чоловік везе олію в глеках. Сів одуд на глек і почав тріпотіти крилами, ніби піднятися не має сили. «Ото буде гарна забавка дітям»,— подумав собі чоловік і сягнув рукою по пташку. А одуд перестрибнув на інший глек. Чоловік знову шарпнувся — сюди, туди, а пташка все йому з-під рук випурхує. Розсердився нарешті чоловік, обернув пужално товщим кінцем та як розмахнеться — хотів прибити капосну пташку. Але одуд не дурний чекати, щоб його вдарили,— він зірвався з глека, а чоловік лусь по глекові пужалном — глек надвоє так і розколовся, потекла олія на землю.
Тоді повернувся одуд до пса і сказав йому, щоб він скоріше вимазався олією — то полегшає йому і він зможе бігати. Пес так і зробив: вимастився олією — і йому полегшало, але він ще не мав сили бігти, бо зовсім охляв з голоду.
Треба було спочатку нагодувати його. І одуд став розглядатися, де б дістати їжу. Аж побачив жінку, яка несла пирога в кошику на голові, а перед нею біг хлопчина років чотирьох. Одуд сказав псові, щоб він ішов назирці за жінкою і мерщій хапав пирога, коли вона поставить кошик на землю. А сам він упав перед хлопчиною, ніби ще не вмів літати. Хлопчик тільки нагнувся, щоб схопити пташку, одуд перелетів трохи далі. Хлопчина підбіг, але пташка ніяк не давалася йому в руки. І він заплакав:
— Мамо, я хочу одудика! Злови мені одудика! Мамо, злови!
Жінка спочатку не звертала уваги на хлопчикове скімлення, але потім таки поставила кошик з пирогом на землю й кинулася за пташкою. А одуд, волочачи крильця, перелітав усе далі й далі, доки пес не з’їв усього пирога.
Тоді одуд повів пса до лисициної хати. Постукав у двері й каже:
— Кумо лисице, я тобі привів квочку з дванадцятьма курчатами.
Вискочила лисиця зі своєї хати, щоб поласувати молодою курятиною, а тут пес хап її й роздер. Одуд узяв собі лисячий хвіст і пошив з нього шапочку на голову. І до сьогодні одуди носять на голові лисячий хвостик.
