Семеро лисих

Розповідають, що у добрі давні часи у царстві хана Ослячі Вуха жили-були семеро лисих багатіїв і один бідняк — Сигсегир. Семеро лисих увесь час злилися на бідняка: їм було прикро, що в нього густе волосся, а в них, багатіїв, голови, як прибережне каміння — голе і блискуче. А найбільше вони ненавиділи бідняка за те, що той часто з їхньої дурості потішався.

Якось, коли Сигсегир пас чужих коней, багатії узяли та підпалили його будинок.

Повернувся до себе Сигсегир, а будинку немає — згорів. Зрозумів бідняк, що це лисі спалили його житло.

Нічого їм не сказав Сигсегир. Насипав попіл та вугілля у мішок, узяв його на плечі і вирушив до ближнього міста.

Йде Сигсегир вулицями, усіх мішком чіпляє. І от зустрівся йому багатій. Штовхнув його Сигсегир мішком, багатій розсердився, закричав:

— Що у тебе в мішку? Нумо подивлюся, що несеш!

— У мене в мішку срібло і золото. Несу я його в подарунок хану. Тільки якщо хтось гляне в мішок, — срібло одразу перетвориться на попіл, а золото — на вугілля. Так що не можу я показати тобі, що лежить у моєму мішку.

Багатій смикнув за мішок і закричав:

— Брешеш ти все! Хочу подивитися що в мішку. Якщо там виявиться попіл і вугілля, я дам тобі мішок срібла і золота.

— Ну, тоді дивись, — сказав Сигсегир.

Заглянув багатій у мішок, а там тільки попіл та вугілля.

— Казав я тобі — не дивись! — вигукнув Сигсегир. — Піду зараз поскаржуся ханові, що ти його золото на вугілля перетворив.

Злякався багатій, насипав хитрому Сигсегиру мішок срібла і золота.

Узяв Сигсегир мішок за спину, прийшов до села, почав на очах у лисих золото і срібло перераховувати. Лисі від заздрості язики собі попрокушували. А коли оговталися, запитують:

— Відкіля в тебе таке багатство?

Сигсегир відповідає:

— А я насипав у мішок попіл і вугілля, пішов вулицями і почав кричати: «Обмінюю на золото вугілля від згорілого будинку! Обмінюю на срібло попіл від згорілого будинку!» У мене все і забрали. За попіл давали срібло, за вугілля — золото.

Почули це лисі багатії, побігли до своїх осель і підпалили їх. Коли будинки згоріли, вони насипали в мішки попіл і вугілля і вирушили до міста. Там вони почали ходити вулицями і вигукувати:

— Обмінюємо на золото вугілля від згорілого будинку! Обмінюємо на срібло попіл від згорілого будинку!

Почули це люди і так розсердилися, що почали дубасити лисих. Дубасять і приказують:

— Ось вам срібло за попіл! Ось вам золото за вугілля!

Зрозуміли багатії, що обдурив їх Сигсегир. Дочекалися ночі, коли Сигсегир пішов у степ пасти чужих коней, і зарізали його єдиного бика.

Повернувся на світанку Сигсегир — одразу зрозумів, хто в нього бика зарізав.

Нічого не сказав він багатіям. Налив у бичачий міхур трохи червоної фарби, поклав міхур до пазухи і вирушив у степ.

До заходу сонця зустрів він сім верблюдів з білими плямами на лобі. Пофарбував хитрун білі плями в червоний колір і пішов далі. Тільки йти йому далеко не довелося: зустрівся Сигсегиру чоловік.

— Чи не бачив ти, — запитує чоловік, — сімох верблюдів з білими плямами на лобі?

— Ні, — відказує бідняк. — З білими не бачив, а з червоними бачив. Он вони там, пасуться, ці верблюди, бачиш?

— Так це ж мої верблюди! — зрадів чоловік. — Тільки ти брешеш: у них на лобі не червоні, а білі плями!

Тоді Сигсегир відповів:

— Якщо виявляться білі, я тобі дам мішок срібла і золота.

А якщо червоні — заберу верблюдів собі. Згоден?

— Згоден! — зрадів хазяїн верблюдів.

Підійшли вони до верблюдів і одразу побачили, що на лобі в них не білі, а червоні плями. Сів бідняк на найбільшого верблюда і погнав інших перед собою.

Побачили лисі Сигсегира з табуном верблюдів, від заздрості ледь не заверещали.

— Відкіля в тебе стільки верблюдів? — запитують.

Сигсегир відповідає:

— А я йшов вулицями міста і кричав: «Обмінюю сім бичачих міхурів на сім верблюдів». От і обміняв.

— Треба і нам так зробити! — вирішили багатії.

Закололи вони усіх своїх биків, а до того ж і корів, і почали кричати на вулицях міста:

— Обмінюємо бичачі міхури на верблюдів! Обмінюємо бичачі міхури на верблюдів!

Почули це люди, розсердилися:

— Ви що, за дурнів нас вважаєте?

І нумо їх дубасити:

— От вам верблюди за бичачі міхури! От вам верблюди за бичачі міхури!

Ледь живі вирвалися лисі багатії. Прибігли вони додому і вирішили:

— Уб’ємо Сигсегира, щоб він більше не обманював нас!

Схопили вони його і притягли до лісу. Тут вони прив’язали Сигсегира до верхівки високого дерева, а самі побігли у різні боки, зібрати сухого хмизу, щоб підпалити дерево.

Сидить бідняк на верхівці дерева, смерті чекає.

Раптом бачить — скаче на буланому коні нойон[1], у якого Сигсегир худобу пас. Цей нойон був жорстокий, жадібний і не раз бив Сигсегира нізащо.

Побачив нойон на дереві бідняка, зупинив гарячого коня, запитує:

— Ти чому сидиш там зв’язаний?

Сигсегир відповів:

— Я тут лікуюся від важкої хвороби.

— Від якої такої хвороби?

— У мене, — каже хитрун, — очі заболіли. А це дерево одразу робить очі здоровими. Тепер я бачу, як степовий яструб, а ще вчора не міг відрізнити корови від верблюда.

Нойон закричав:

— Зараз я заберуся до тебе. Мої очі постійно сльозяться, з кожним днем я бачу все гірше і гірше!

Сигсегир запитав:

— А куди поважний нойон їхав?

— Я втратив сімох коней і тепер шукаю їх, — відповів той.

— Залазь сюди, а я відшукаю твоїх коней, — сказав Сигсегир.

— Як же я залізу? — каже нойон. — Бачиш, яка на мені шуба багата — шовкова, на лисячому хутрі. Обірву я її об гілки, коли полізу.

— А ти зніми її, та й поклади під деревом, — порадив Сигсегир.

Нойон так і зробив. Заліз він на верхівку дерева, там його Сигсегир прив’язав міцно до стовбура, а сам зліз на землю. Надягнув він на себе шовкову шубу на лисячому хутрі, сів на буланого коня і поскакав.

Тим часом прийшли з усіх боків семеро лисих із хмизом і підпалили дерево, на якому сидів нойон.

Увечері приїхали багатії додому, дивляться — очам своїм не вірять. Стоїть Сигсегир, ніби нічого не сталося, а на ньому шуба синя шовкова, на лисячому хутрі, а неподалік прив’язаний кінь буланий у багатому оздобленні.

— Адже ми тебе спалили! — закричали лисі. — Як же ти тут опинився?

А бідняк відповідає:

— Коли ви мене спалювали, я здійнявся разом з димом до самого неба. А там почав я крокувати хмарами і дістався до палацу хана драконів. А в палаці, виявляється, усім подорожанам дають коня, що в повітрі літати може, та шубу на лисячому хутрі. Шкода, вас там зі мною не було! Та не засмучуйтеся! Коли я летів над морем, помітив я зверху, що на дні табун коней пасеться. І немає в цього табуна ні пастуха, ні хазяїна.

Тільки-но почули про це лисі багатії, заметушилися, почали навперебій розпитувати:

— Де це? Де це?

— Ходіть за мною, — сказав Сигсегир.

Привів він їх до берега моря і каже найтовстішому багатію:

— От тобі жердина, лізь у воду. Як побачиш коней, махни жердиною. Тоді й інші кинуться до тебе.

Узяв найтовстіший багатій жердину, поліз у море. Зробив він п’ять-шість кроків і потрапив у підводну яму. Захиталась жердина, і лисий зник з очей.

Сигсегир вигукнув:

— Скоріше лізьте за ним, а то він усіх коней собі забере!

Кинулися лисі багатії в море і потонули. Ніхто їх більше відтоді не бачив.

От до чого жадібність та злість призводять.

[1] Нойон — князь, власник худоби і пасовищ.