Одного разу сидів собі ведмідь у кущах і ласував упольованою дичиною. Аж гульк — підкрадається до нього лисиця і облизується, так їй кортить м’яса. І стрибає навколо, і заходить то з того, то з того боку, аби хоч трішки відкусити, якщо вже не вхопити більший шматок. Терпів ведмідь, терпів, а тоді клацнув зубами і відірвав лисиці кінчик рудого хвоста. Лисиця навтіки, а ведмідь і гукає навздогінці:
— Агов, лисице, не тікай! Я навчу тебе, як уполювати коня.
Зраділа лисиця й підійшла ближче, але так, щоб ведмідь її вже не досяг. А ведмідь каже їй:
— Як побачиш десь на луці коня, що лежить собі і гріється на сонечку, підкрадься до нього, добре прив’яжи коня його ж хвостом до себе, щоб кінь від тебе не втік, а тоді гризи собі його.
Лисиці не довелось довго шукати коня, що лежав собі на луці і грівся на сонечку.
Вона підкралася до коня, прив’язала його хвостом до себе, тоді вп’ялася зубами в стегно. Кінь схопився, як обпечений, і ну бігти. Лисиця б’ється то об огорожу, то об пень, то об камінь, аж у голові в неї гуде з болю і страху, а спекатись коня не може, бо сама прив’язала його до себе.
Побачив її заєць та й питає:
— Куди це ти так швидко мчиш, кумо-лисице?
— Та хочу трохи проїхатись на коні, куме-зайцю,— відповідає лисиця.
Заєць сів на задні лапи й так зареготав, що в нього тріснула губа. Через ту лисиччину їзду на коні заєць і досі ходить із роздвоєною губою.
А лисиця ніколи вже більше не пробувала полювати на коня. Досі дурила вона ведмедя не раз і не два, а тепер ведмідь за все їй віддячив.
