Було собі колись порося, і дуже йому не подобалось його життя. От воно й надумало піти в суд, щоб йому присудили інше життя, таке, як у всіх, ані краще, ані гірше.
— На що ти скаржишся? — запитав писар у суді.
— Та на своє життя, пане,— відповіло порося.— Коневі дають вівса, корові пійла, і сплять вони на сухій соломі перед яслами. А мені дають тільки лушпайки й помиї, вдень я риюсь у землі, а вночі лягаю в мокрий гній. Хіба це справедливо, пане писарю?
— Ні, несправедливо,— погодився писар.
Пошукав він у своїх книгах і знайшов поросяті інше життя.
— Це неподобство, що тобі випало таке тяжке життя,— сказав він.— Відтепер ти їстимеш пшеницю й горох і спатимеш у шовковій постелі.
Порося подякувало й пішло додому раде-радісіньке. Іде собі й весело наспівує:
— Їстиму пшеницю й горох і спатиму в шовковій постелі! їстиму пшеницю й горох і спатиму в шовковій постелі!
Дорога вела хащами, а в тих хащах причаївся лис. Почув він, як порося наспівує, та й надумав пожартувати з нього. І завів по-лисячому:
— Їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті!
Порося не зважало на лисячу мову, а вело собі своєї:
— Їстиму пшеницю й горох і спатиму в шовковій постелі!
Проте лис не вгавав:
— Їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті!
Слухало його порося, слухало, та й забуло, де його слова, а де лисячі. І врешті почало проказувати за лисом те, що той торочив.
Коли порося прийшло додому, його запитали:
— Як тобі повелося в суді? Дали тобі інше життя?
— Авжеж, дали! Я тепер їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті! Їстиму лушпиння й покидьки і спатиму в болоті!
