Були собі колись чоловік і жінка, і мали вони троє синів. Вони жили в маленькій хатині, і статку в них було що з руки та в рот. Сини їхні мали силу, та не мали до чого ту силу прикласти. А найменшого сина прозивали Пічкуром, бо він тільки те й робив, що сидів біля вогнища та дивився на полум’я.
Одного дня старший син і каже батькові:
— Піду я, тату, межи люди, може, десь наймуся.
— Іди,— відповів батько,— бо дома щастя не висидиш.
І хлопець вирушив у світ. Він ішов цілий день і надвечір добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку. Побачив він хлопця і спитав, куди той іде.
— Та хочу десь найнятися в найми,— відповів хлопець.
— Може, наймешся до мене доглядати семеро лошат? — спитав король.— Коли ти глядітимеш їх цілий день і ввечері скажеш мені, що вони їли й що пили, то я віддам за тебе королівну і півкоролівства з нею. Та коли не зможеш сказати цього, в тебе здеруть зі спини три паси шкіри і проженуть геть.
Хлопець подумав собі, що з такою легкою роботою впорається заіграшки, і найнявся до короля.
Другого дня, тільки-но розвиднилось, конюх випустив зі стайні семеро лошат. Вони гайнули з двору, а хлопець за ними. Лошата мчали горами й долинами, через ліси і болота. Хлопець пробіг із годину й дуже стомився, а як трохи відстав, то згубив з очей весь табунець. Він опинився в гірській ущелині, а над дорогою там сиділа стара жінка й пряла. Побачила стара, що хлопець біжить за лошатами, аж піт із нього котиться, та й гукає йому:
— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!
Хлопець радо підійшов до старої, сів біля неї, поклав голову їй на коліна, і вона почала його чесати. Так він просидів біля неї цілий день.
Надвечір хлопець каже старій:
— Утечу я, мабуть, додому. Не варто мені показуватись до королівського двору.
— Почекай до смерку,— мовила стара.— Тоді лошата вертатимуться сюдою до короля, і ти побіжиш за ними. Адже ніхто не знає, що ти лежав тут цілий день і не пас їх.
Коли прибіг табунець, стара дала хлопцеві дзбан з водою і жмутик моху, щоб він показав їх королю, як той запитає, що лошата їли й пили.
— Ти стеріг табунець цілий день? — спитав король, коли хлопець увечері підійшов до нього.
— Так, цілий день.
— То скажи мені, що їли й що пили мої лошата?
Хлопець показав жмутик моху і дзбан з водою, які йому дала стара, і сказав:
— Ось їхня їжа і їхнє питво.
Король відразу зрозумів, як хлопець пас лошат. Розлютився він і звелів здерти зі спини в нього три паси шкіри, посипати рану сіллю, а тоді прогнати його геть.
Можете собі уявити, який був хлопець зажурений, коли повернувся додому. Він сказав, що більше вже не піде в найми, раз спробував, і годі з нього.
Минув якийсь час, і середній син також захотів піти в світ і пошукати щастя.
— Не пустимо,— кажуть йому батьки,— поглянь на братову спину, таке й тобі буде.
Проте хлопець не відступався від свого і доти просив батьків, доки вони не відпустили його.
Ішов він, ішов і надвечір добувся до королівського двору.
Король саме стояв на ганку й запитав його, куди він іде.
— Та хочу десь найнятися в найми,— відповів хлопець.
— То ставай до мене пасти семеро лошат,— сказав йому король.
Він визначив хлопцеві ту саму винагороду й ту саму кару, що і його братові. Хлопець залюбки погодився на королеву умову, бо сподівався довідатись, що лошата їдять і що п’ють.
Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, вони вибігли з двору і помчали через гори й долини, а хлопець за ними. Але й він не забіг далі, як його брат. Десь через годину він, знесилений і спітнілий, досяг гірської ущелини, де сиділа стара жінка й пряла. Вона гукнула хлопцеві:
— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!
Хлопець залюбки підійшов до старої і вмостився біля неї. Хай собі Лошата біжать, куди хочуть, подумав він. І так просидів біля старої цілий день.
Коли ввечері лошата поверталися, стара дала хлопцеві жмутик моху і дзбан з водою, щоб він показав їх королю.
— Можеш ти мені сказати, що мої семеро лошат їли і що пили? — спитав його король.
— Ось їхня їжа і ось їхнє питво,— відповів хлопець і показав жмутик моху і дзбан з водою.
Король розгнівався, звелів здерти зі спини у хлопця три паса шкіри, посипати рану сіллю і прогнати його геть.
Удома хлопець розповів, що з ним сталося, і сказав, що більше ніколи не захоче шукати щастя.
Минув день чи два, і Пічкур теж захотів іти в світ.
— Спробую ще я, чи не вгляджу тих лошат,— сказав він.
Двоє старших братів узяли його на сміх.
— Коли нам не пощастило, то куди вже тобі! Ти ж нічого не вмієш робити, тільки сидиш та на вогонь дивишся,— казали вони.
— А я однаково піду,— стояв на своєму Пічкур.— Хочу спробувати щастя.
І хоч скільки сміялися з нього брати, хоч скільки просили його батьки, нічого не допомогло, Пічкур пішов з дому.
Ішов він, ішов цілий день і смерком добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку, ніби виглядав його, і спитав, куди він іде.
— Та шукаю, де б найнятися на службу,— відповів Пічкур.
— А звідки ти? — спитав король, бо не хотів більше брати когось на службу, не розпитавшись, хто він і звідки.
Пічкур розповів, що він брат тих хлопців, які пасли семеро королівських лошат, і спитав, чи не міг би й він завтра постерегти табунець.
— Тьху! — сказав король, бо йому не хотілося й згадувати про тих пастухів.— Коли ти їхній брат, то таке саме ледащо, як і вони. Таких наймитів мені не треба.
— Але ж я вже стільки йшов, то чому б вам не спробувати мене? — сказав Пічкур.
— Коли хочеш, щоб і тобі здерли спину, то про мене,— мовив король.
— Я волію одержати королівну,— сказав Пічкур.
Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, і вони помчали через гори й долини, через ліси й мочари, а Пічкур побіг за ними.
Довго він біг і також добувся до гірської ущелини, де сиділа й пряла стара жінка. Вона гукнула йому, як і його братам:
— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!
— Чешіть свою! — відповів їй Пічкур і побіг далі за лошатами.
Коли він вибрався з ущелини, то побачив найменше лоша.
— Сідай на мене,— сказало воно,— бо дорога далека.
І Пічкур сів на лоша. Довго вони їхали, аж ось лоша питає його:
— Ти нічого не бачиш?
— Не бачу,— відповів Пічкур.
За якийсь час лоша знов питає:
— Ти нічого не бачиш?
— Не бачу,— відповів Пічкур.
Їхали вони, їхали, нарешті лоша втретє запитало:
— А тепер ти щось бачиш?
— Так, бачу щось біле,— відповів Пічкур,— наче товсту березову колоду.
— То ми приїхали,— сказало лоша.
Коли табунець добіг до колоди, найстарше лоша відкотило її вбік, і там, де вона лежала, виявились двері, а двері ті вели до невеличкої кімнати, в якій місця якраз вистачило на грубу й на кілька стільчиків. А за дверима висів заіржавлений меч і невеличкий дзбан.
— Ти можеш махнути цим мечем? — спитало в Пічкура лоша.
Пічкур узяв меча, але не подужав навіть підняти його.
— Ану ковтни того напою, що в дзбані,— звеліло хлопцеві лоша.
Він ковтнув раз, другий, третій, і меч став для нього легенький, як пір’їна.
— Візьми тепер цього меча,— сказало лоша,— і в день свого весілля постинаєш нам усім голови, тоді ми знов станемо королевичами, як були раніше. Бо ми брати королівни, з якою ти одружишся, коли скажеш королю, що ми їли і що пили, проте лихий троль наслав на нас чари. А як постинаєш нам голови, не забудь покласти кожну до хвоста. Тоді лихі чари втратять над нами силу.
Пічкур пообіцяв виконати його наказ, і вони поїхали далі.
Довго вони їхали, нарешті лоша спитало:
— Ти нічого не бачиш?
— Не бачу,— відповів Пічкур.
Проїхали вони ще якийсь час, і лоша знов спитало:
— А тепер ти нічого не бачиш?
— Не бачу,— відповів Пічкур.
Проїхали вони ще багато миль через гори й долини.
— Ну, а тепер? — спитало лоша.— І досі нічого не бачиш?
— Бачу,— відповів Пічкур.— Далеко на обрії наче синіє якась стрічка.
— Так, то річка,— сказало лоша,— і нам треба перебратися на другий бік.
Прибігли вони до річки, а через неї перекинутий гарний міст. Перебралися лошата на другий бік і помчали далі. їхали, їхали, і нарешті лоша спитало в Пічкура, чи він нічого не бачить.
— Бачу,— відповів Пічкур.— Ген-ген на обрії щось темніє, ніби будівля з вежею.
— Так, то замок, і ми туди біжимо.
Коли лошата прибігли до замку, вони стали людьми, королевичами в гарній одежі, а як зайшли до замку, їх пригостили хлібом і вином. Пічкур також зайшов з ними до замку і взяв собі трохи хліба й вина. А коли вони вийшли надвір, королевичі знов стали лошатами. Пічкур сів на найменше лоша, і табунець помчав додому тією самою дорогою, але багато швидше. Ось вони поминули міст, ось березову колоду, а ось і стара жінка сидить край ущелини і пряде. Жінка щось крикнула їм навздогінці, та Пічкур не почув її слів, побачив тільки, що вона була дуже сердита.
Поки вони доїхали до королівського двору, то й смеркло. Король стояв на подвір’ї і чекав на них.
— Ти добре стеріг моїх лошат цілий день? — спитав він у Пічкура.
— Намагався стерегти,— відповів хлопець.
— То, може, скажеш мені, що мої лошата їдять і що п’ють? — спитав король.
Пічкур витяг хліб та вино й показав королю:
— Ось їхня їжа, а ось їхнє питво.
— Так, ти їх стеріг,— мовив король,— і отримаєш королівну та півкоролівства.
Почали готуватися до весілля. І було воно таке бучне, що про нього ще багато років гомоніли по всіх усюдах,— такого весілля король захотів.
Коли гості сіли до столу, молодий підвівся й пішов до стайні, сказав, нібито щось забув там. А як прийшов туди, то зробив те, що йому лоша наказувало,— повідтинав голови їм усім, спершу найстаршому, а далі меншому й меншому, і пильнував, щоб прикласти кожному лошаті його власну голову. Скінчив Пічкур свою сумну роботу, і лошата знов стали королевичами. Коли він повернувся до бенкетного столу разом із сімома королевичами, король так зрадів, що обійняв і поцілував Пічкура, а наречена стала до нього ще ласкавіша.
— Півкоролівства я тобі вже даю,— сказав король,— а другу половину одержиш після моєї смерті, бо мої сини самі здобудуть собі щастя, коли з них спали чари.
Я також був на тому весіллі, але нічого не скуштував, мені дістався тільки пиріжок з маслом, я поклав його в піч, пиріжок згорів, масло розтеклось, і я не з’їв ні крихти.
