Вітробородий

Норвезька казка

Були собі чоловік і жінка, і мали вони сина-одинака на ім’я Ганс. Здавалося матері, що хлопця пора віддавати в науку, і звеліла вона батькові пошукати йому десь доброго майстра.

— Влаштуй хлопця так, щоб він став майстром над майстрами,— сказала вона й приготувала їм торбу харчів.

І батько з сином вирушили в дорогу. Вони побували в багатьох майстрів, але всі казали, що зможуть навчити хлопця тільки того, що вміють самі, а більше не навчать.

Повернулися батько з сином ні з чим додому, а мати й каже:

— Не для того я вас виряджала з дому, щоб ви ні з чим вернулися. Ти повинен знайти хлопцеві такого господаря, у якого він стане майстром над майстрами.

Приготувала вона знов повну торбу харчів, і батько з сином вирушили в дорогу.

Ішли вони, йшли і дійшли до крижаного поля. Дивляться — а назустріч їм їде вершник на чорному коні.

— Куди ви дорогу верстаєте? — запитав він.

— Хочу віддати сина в науку, та ніяк не знайду для нього доброго майстра, бо моя стара значного роду й хоче, щоб хлопець став майстром над майстрами.

— Непогано складається,— сказав вершник.— Я саме той чоловік, що вам треба, і їду шукати собі учня. Сідай, синку, позад мене на коня,— звелів він хлопцеві.

Посадовив він хлопця позад себе й відразу знявся в повітря.

— Стривай-но хвилину! — гукнув йому батько.— Я хочу знати, як тебе звуть і де ти живеш!

— Я живу на півночі й на півдні, на заході й на сході, а звуть мене Вітробородий,— відповів вершник.— Прийдеш через рік, і я скажу тобі, який уже з твого сина став майстер.

І він полетів разом з Гансом.

Минув рік, і батько прийшов дізнатися про сина.

— За рік не навчишся всього,— сказав Вітробородий.— Поки що він тільки вміє ходити коло худоби.

І домовились вони, що Ганс лишиться у Вітробородого ще на один рік, навчиться всього, а тоді батько знов прийде по хлопця.

Минув другий рік, і вони зустрілися на тому самому місці.

— Тепер хлопець усе вміє? — запитав батько.

— Так, тепер він став майстром над майстрами, тільки ти його ніколи більше не побачиш,— відповів Вітробородий, і не встиг батько отямитись, як він зник разом з Гансом.

Прийшов батько додому, а мати питає, де син і що з ним сталося.

— А хтозна, що,— відповів батько.— Щось недобре.

І він розповів, що йому сказав Вітробородий.

Почула мати, що чоловік не знає, де їхній син, розсердилась на нього і зразу ж вирядила його знов у дорогу.

— Приведи сина, хоч би тобі довелось іти й до самого диявола,— сказала вона й приготувала йому на дорогу торбу харчів.

Ішов чоловік, ішов і опинився в густому лісі. А коли пройшов ним цілий день, аж до самого смеркання, то побачив удалині ясне світло й подався на нього. І знов ішов довго-довго, поки дійшов до невеличкої хатини під горою. Біля хатини стояла стара жінка й набирала з криниці воду носом, такий він був у неї довгий.

— Добрий вечір, матусю,— привітався чоловік,

— Добрий вечір, синку,— відповіла стара.— Мене вже сто років ніхто не звав матусею.

— Можна мені переночувати у вас? — спитав чоловік.

— Ні, не можна,— відповіла стара.

Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа і пустила його переночувати. Побачив чоловік, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.

— Я про нього нічого не чула,— сказала вона.— Та мені коряться всі звірі в цьому лісі, я зараз скличу їх і запитаю, може, котрийсь знає про нього.

Жінка вийняла ріжок і почала скликати звірів. І кожного питала про Вітробородого, але ніхто про нього не чув.

— У мене є дві сестри,— сказала жінка,— може, котрась із них знає, де його знайти. Я позичу тобі свої лижі, і ти сьогодні ж увечері доберешся до першої сестри, хоч до неї триста миль.

Чоловік узяв лижі й до ночі здолав триста миль. Коли він приїхав, та сестра теж стояла біля хатини й набирала з криниці носом воду.

— Добрий вечір, матусю,— привітався чоловік.

— Добрий вечір,— відповіла вона.— Мене вже сто років ніхто не звав матусею.

— Можна мені переночувати у вас? — запитав чоловік.

— Ні, не можна,— сказала стара.

Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа і пустила його переночувати. Побачив чоловік, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.

— Ні, я про нього нічого не чула,— сказала вона.— Але мені кориться вся риба навколо, може, котрась і знає про нього.

Жінка засурмила в ріжок, скликала всю рибу, та хоч скільки питала, жодна не чула про Вітробородого.

— У нас є ще одна сестра,— сказала жінка,— може, вона щось знає. До неї звідси шістсот миль, але я позичу тобі свої лижі, і ти доберешся туди сьогодні ж таки ввечері.

Чоловік поїхав і справді до вечора був уже в третьої старої. Та саме стояла біля вогнища в хатині і згрібала жар носом, такий він у неї був довгий.

— Добрий вечір матусю,— привітався чоловік.

— Добрий вечір, синку,— відповіла стара.— Мене вже сто років ніхто не звав матусею.

— Можна, мені переночувати у вас? — запитав чоловік.

— Ні, не можна,— сказала стара.

Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа й пустила чоловіка переночувати. Побачив він, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.

— Ні, сама я нічого не чула про нього,— сказала вона.— Але мені коряться всі навколишні птахи, я зараз скличу їх і спитаю, може, котрийсь щось знає.

Стара засурмила в ріжок, птахи злетілися, та жоден із них не чув про Вітробородого. Не було серед птахів тільки орла. Невдовзі й він з’явився і відповів старій, що прилетів просто від нього.

— Коли так,— сказала стара,— то донеси до Вітробородого цього чоловіка, бо він його шукає.

— Донесу, але не зараз,— відповів орел,— спершу мені треба трохи попоїсти й відпочити до ранку, я стомився після довгої дороги й не долечу так далеко.

Коли орел наївся й відпочив, стара висмикнула в нього з хвоста перо, а на те місце посадовила чоловіка. Орел відразу знявся й полетів, але добулися вони до Вітробородого аж опівночі, так до нього було далеко. Коли вони долетіли, орел сказав:

— Ті, що лежать біля дверей,— усі неживі, ти на них не зважай. А ті, що всередині, міцно сплять, їх не добудишся. Підійди до столу й візьми три шматки хліба. А коли почуєш, що хтось хропе, висмикни в нього з голови три волосини, і він не прокинеться.

Чоловік зробив так, як йому порадив орел: узяв зі столу три шматки хліба, а тоді висмикнув у Вітробородого волосину.

— Ох,— застогнав той, але не прокинувся.

Тоді чоловік висмикнув ще одну волосину, і Вітробородий знов застогнав. Та коли він висмикнув третю волосину, Вітробородий так заревів, що стіни затремтіли, а однаково не прокинувся.

Потім орел навчив чоловіка, що йому робити далі, і той послухався: пішов до дверей стайні, наткнувся на великий камінь і підняв його.

Під каменем лежало три дощечки, і він теж узяв їх. Тоді штовхнув двері, і вони відразу подалися. Він кинув додолу шматки хліба, вибіг заєць і з’їв їх. Він узяв і зайця. Потім орел звелів йому висмикнути три пір’їни в нього з хвоста, а на те місце примостити зайця, камінь і дощечки та сісти самому. Так чоловік і зробив. Тоді орел піднявся й полетів.

Летів він, летів, притомився й сів на скелю трохи відпочити. І питає чоловіка:

— Ти нічого не бачиш?

— Бачу, за нами летить зграя ворон,— відповів чоловік.

— То полетимо ще трохи,— сказав орел і піднявся вгору.

А за якийсь час знов питає:

— А тепер ти нічого не бачиш?

— Бачу, ворони доганяють нас,— відповів чоловік.

— Кинь ті три волосини, що ти висмикнув з голови Вітробородого,— сказав орел.

Чоловік кинув волосини, вони миттю обернулися в зграю круків і прогнали ворон.

Орел полетів далі. Летів він летів, притомився і знов сів на скелю трохи відпочити.

— Ти нічого не бачиш? — запитав він чоловіка.

— Та я не певен,— відповів той,— але мені здається, наче хтось далеко женеться за нами.

— То полетимо ще трохи,— сказав орел.

А за якийсь час знов питає:

— А тепер ти щось бачиш?

— Так, тепер він уже близько,— сказав чоловік.

— Кинь додолу ті дощечки, що лежали під каменем біля дверей стайні,— звелів орел.

Чоловік кинув дощечки, і з них відразу виріс високий, густий ліс. Довелось Вітробородому вертатись додому по сокиру, щоб прорубати собі дорогу. А орел полетів далі. Та скоро він притомився і сів трохи відпочити на сосну.

— Ти нічого не бачиш? — спитав він чоловіка.

— Та я не певен,— відповів чоловік,— але мені здається, що ген далеко щось мріє.

— То полетимо ще трохи,— сказав орел і знявся вгору.

За якийсь час орел знов запитав:

— А тепер ти нічого не бачиш?

— Бачу, тепер він зовсім близько,— відповів чоловік.

— Кинь додолу той камінь, що ти взяв перед стайнею Вітробородого,— сказав орел.

Чоловік кинув камінь, і з нього зробилася висока гора. Почав Вітробородий пробиватися крізь неї, добувся до середини гори і зламав собі ногу. Довелось йому повернутись назад.

А орел тим часом доніс додому чоловіка й зайця. А вдома заєць обернувся в його сина Ганса.

Коли настав ярмарок, хлопець перекинувся в буланого коня й попросив батька повести його на продаж.

— Коли хтось прийде купувати мене, скажете, що продаєте за сто талярів. Але потім не забудьте скинути з мене вуздечку, а то я ніколи не звільнюся від Вітробородого, бо то він прийде мене купувати,— сказав син.

Так воно й вийшло. З’явився покупець і почав прицінюватись до коня. Коли вони сторгувалися й чоловік отримав свої сто талярів, покупець захотів узяти й вуздечку.

— Ні, ми так не домовлялися,— сказав Гансів батько,— Вуздечки я вам не віддам, бо в мене ще є коні.

І кожен пішов своєю дорогою. Але не зайшли далеко, як кінь обернувся в Ганса, і коли батько повернувся додому, хлопець уже сидів на ослінчику біля груби.

Другого разу син перекинувся в гнідого коня і загадав батькові повести його на ярмарок.

— Коли хтось прийде купувати мене, заправте двісті талярів. Він заплатить їх і ще й пригостить вас. Та хоч би скільки він пригощав вас, не забудьте зняти з мене вуздечку, а то більше ніколи мене не побачите.

Так воно й вийшло. Батько отримав за коня двісті талярів, а коли вони прощалися з покупцем, не забув зняти вуздечку. А покупець недовго проїхав, як кінь обернувся в хлопця, і коли батько вернувся додому, Ганс уже сидів на ослінчику біля груби.

Третього разу було те саме. Хлопець перекинувся у великого вороного коня і сказав батькові, що покупець дасть за нього триста талярів, але хоч би що батько робив, нехай не забуде зняти з нього вуздечку, а то він ніколи не спекається Вітробородого.

— Добре,— пообіцяв батько.

На ярмарку він отримав за коня триста талярів, але Вітробородий так щедро пригостив його, що він забув про все на світі. І Вітробородий швиденько забрав коня з вуздечкою.

Веде він його дорогою, а при дорозі стоїть заїзд. Вітробородий захотів трохи погрітися, прив’язав коня коротко до поруччя ганку, поставив перед носом у нього діжку з розпеченою смолою, а біля хвоста скриньку з вівсом і зайшов до заїзду. Кінь стояв, тупав копитами, натягав повіддя, сіпався і форкав. Надвір вийшла служниця, і їй стало шкода коня.

— Сердешний,— сказала вона.— Хто твій господар, що так тебе мучить?

Вона попустила повід, щоб кінь зміг обернутися й попоїсти вівса.

— Я його господар! — крикнув Вітробородий з шинку й вибіг до коня.

Але тепер кінь скинув із себе вуздечку, стрибнув у ставок біля дороги і перекинувся там у маленьку рибинку. Вітробородий обернувся в щуку, і тоді Ганс перекинувся в голуба. Вітробородий став яструбом і погнався за голубом.

А біля вікна королівського замку стояла королівна і спостерігала за тією гонитвою.

— Якби ти був такий розважний, як я, то залетів би до мене у вікно,— сказала вона голубові.

Голуб залетів у вікно, обернувся в Ганса і розповів королівні все про себе і про свої пригоди.

— Стань золотою каблучкою на моїм пальці,— сказала королівна.

— Ні, не можна,— відповів Ганс,— а то Вітробородий нашле на твого батька таку хворобу, що ніхто не зможе її вилікувати, тільки він сам. А за те він захоче золоту каблучку.

— Я скажу, що бережу її як пам’ять по матері і не можу нікому віддати,— мовила дівчина.

Ганс обернувся в золоту каблучку на пальці в королівни, і Вітробородий не зміг його взяти. Та далі сталось так, як хлопець казав. Король захворів, і жоден лікар не здатен був його вилікувати. Нарешті прийшов Вітробородий і сказав, що вилікує короля, але за те хоче отримати золоту каблучку. Проте королівна не схотіла віддати каблучки, сказала, що то в неї пам’ять по матері.

Почув про це король, розсердився і звелів їй віддати каблучку, хоч би по кому то була пам’ять.

— Сердьтесь не сердьтесь, а я її не віддам,— відповіла королівна.— Коли ж таки хочете забрати її в мене, то заберіть разом з пальцем.

— Я допоможу стягти каблучку,— сказав Вітробородий.

— Ні, я сама спробую,— відповіла королівна. Вона підійшла до вогнища, посипала пальця попелом, і каблучка спала. Але спала не додолу, а в попіл, наче її і не було. Вітробородий миттю обернувся в півня і почав розгрібати вогнище так завзято, що всім у вуха набилося попелу. Та Ганс обернувся в лиса і задушив півня. Так він назавжди спекався Вітробородого.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up