Яносік

Польська казка

Ішов студент на канікули із школи додому. Йти довелося густим лісом. Студент заблудив, і ніч захопила його в хащі. Блукав, блукав — ніяк з того лісу не вийде. Нарешті виліз на високе дерево й став роздивлятися на всі боки, чи не побачить узлісся. Вгледів десь удалині вогник і кинув у тому напрямі шапку, щоб не збочити з дороги. Зліз із дерева, пішов отак, як летіла шапка, і натрапив на невеличку хатину. У вікні світилося: біля столу сиділа стара бабуся. Відчинив студент двері, зайшов до хатини. Бабуся його й питає:

— Хто ти такий, і чого тобі треба?

— Я йшов із школи додому та оце заблудив,— каже студент.— Прошу вас, матінко, пустіть мене переночувати. Мене звуть Яносік.

— Не можу я тебе пустити. Як прийде моя старша сестра, вона тебе вб’є.

Тут студент збагнув, що втрапив до чаклунки, але не злякався.

— Нехай буде що буде, а я не піду звідси, бо дуже втомився й хочу спати,— сказав він.

Бачить стара, що нічого не вдіє, і покликала його вечеряти, а після вечері наказала сховатися за ніччю. Незабаром влетіла крізь вікно на помелі старша сестра. Закрутила носом і гукнула:

— Гей! Десь тут у хаті є людина!

— Виходь, Яносіку! — каже чаклунка.

Хоч-не-хоч довелося Яносіку вийти зі схованки.

— Сідай зі мною вечеряти,— каже старша.

Він сів. А як повечеряли, чаклунка й каже:

— А тепер іди звідси, коли тобі життя дороге, бо як повернеться найстарша наша сестра, вона тебе все одно вб’є.

Але Яносік не злякався.

— Не піду нікуди! Тут ночуватиму!

Сказав і заховався за піч.

Аж тут прилетіла й третя сестра — найстарша, і гукнула:

— Гей! Десь тут у хаті є людина!

Знову довелося Яносіку вийти: найстарша чаклунка запросила його до вечері, а коли він, попоївши, ліг спати, чаклунки почали радитись, що з ним робити. Проте він тільки вдавав, ніби спить, а сам слухав їхню розмову.

— Покладімо йому гарячу жарину на голе тіло,— каже одна.— Якщо він витримає біль і не прокинеться, буде з нього сміливець.

Поклали Яносікові на тіло пекучу жарину, а він і не ворухнувся — мовчки терпів біль, аж поки жарина згасла. Тоді чаклунки й кажуть:

— Буде з нього чоловік хоробрий і терпеливий. Отож хай він стане розбійником! Треба його спорядити як слід і дати все, що треба для цього ремесла.

— Я дам йому топірець! — мовить перша чаклунка.

— А я сорочку!

— А я пояс!

Яносік лежить і все слухає. Чує: чаклунки кажуть, що як він зіпреться на топірця, то перескочить аж три милі, а в сорочці і в поясі криється чудодійна сила. Найстарша чаклунка, що мала шити сорочку, звечора посіяла для неї коноплі — а на ранок уже й сорочка була готова. Коли Яносік прокинувся, три сестри віддали йому дарунки й сказали:

— Не будеш ти ні вчепим, ані ксьондзом, а будеш розбійником. Ось тобі топірець-чунага: як на нього зіпрешся, відразу перескочиш за три милі; він тебе вбереже від усякої небезпеки. А як одягнеш оцю сорочку й пояс, то станеш дуже сильний. Але щоб ти став розбійником над усіма розбійниками, мусиш і сам утнути щось надзвичайне. Батько в тебе неабиякий силач — спробуй забрати в нього гроші так, щоб він і не знав…

Яносік пішов, забравши з собою дарунки, але не надів на себе нічого, а сховав усе в клумак. Заходить до батькової хати, а сам смутний, невеселий. Так і просидів день. Надвечір батько каже, що піде завтра на ярмарок і візьме з собою сто п’ятдесят злотих, бо хоче купити воликів.

— Не йдіть, татуню! — каже Яносік.— Щоб вас, бува, розбійники не пограбували.

— Може, ти й дав би себе розбійникам пограбувати,— засміявся батько,— а я їх не боюся.

— Побачимо! — шепнув Яносік.

Батько пішов, а він почекав кілька годин, тоді надів сорочку й пояс, сів на топірець-чунагу й, миттю наздогнавши батька, заступив йому дорогу Стукнув топірцем об землю й питає:

— Куди йдеш?

— Воликів купувати,— пробелькотів переляканий батько.

— Давай гроші! — гримнув Яносік, і старий зараз же віддав гроші.

— Всі? — питає Яносік.

— Та всі; навіть на дорогу нема в мене ні гроша.

Яносік дав йому кілька грошів на дорогу, а сам утік у ліс. Потім сів на свого топірця і льотом помчав додому. Батько приплентався аж увечері. Він не пізнав сипа в розбійницькій одежі, а коли зайшов у хату, Яносік сидів собі в студентському мундирі, наче й не ходив нікуди.

— Правду ти казав, сину: шкода, що я тебе не послухав! — з жалем озвався батько.

— А що таке з вами сталося, татусю?

— Ой, таке зі мною було! Якийсь розбійник заскочив мене в лісі й забрав мої сто п’ятдесят злотих, лише кілька грошів покинув мені на дорогу.

— Ось бачите, татусю, я ж вам казав, щоб не ходили на ярмарок, бо вас пограбують! Як у воду дивився! А ви приглянулися до того розбійника? Пізнали б його, якби побачили?

— Ой, пізнав би, сину, відразу! Була на ньому якась страшна сорочка й широкий пояс, а в руці здоровенний топірець-чупага!

Яносік пішов до комори, одяг сорочку й пояс, узяв у руку розбійницький топірець, вийшов і питається:

— А той розбійник часом був не такий?

— Ой! Такий самісінький! — гукнув старий.

Яносік засміявся, віддав батькові гроші, а потім сказав:

— Вже не буду я ні вченим, ні ксьондзом, і до школи не повернуся, а стану розбійником. Бувайте здорові, татусю!

І рушив у гори. Хутко набрав собі помічників і товаришів: усіх було в нього дванадцять розбійників — і хоча жоден не міг зрівнятися з Яносіком, проте всі мусили зробити щось надзвичайне, аби він прийняв їх до свого загону. Кожному Яносік загадував показати, що він уміє, і тільки той, хто міг утнути якусь штуку, ставав розбійником.

Один, наприклад, підстрибував аж до вершечка ялини й стинав його шаблею або відстрелював з пістоля. Другий ламав однією рукою стовбури найтовщих дерев, третій, затиснувши в долоні, трощив найтвердіше каміння. Яносік і сам робив усе легко: частенько він задля розваги, підскочивши вгору, хапався за верховіття найвищої смереки.

Грабував Яносік тільки багатіїв; бідним ніколи кривди не робив, а щедро допомагав їм. А як зустріне, було, чоловіка, що йде на ярмарок, а грошей у нього обмаль, зараз зупинить і дасть іще грошей.

Раз аж чотириста злотих дав одному біднякові, щоб той купив собі воли, а таких дорогих волів на ярмарку не було, то в бідняка після купівлі ще сто злотих залишилось. А раз, стрівши босу бабусю, Яносік дав їй гроші, але дуже розгнівався, коли побачив, що бабуся вертається з ярмарку боса, бо пошкодувала грошей на черевики. Яносік так її лаяв, так картав, що стара мало не вмерла з переляку і вже ладна була віддати йому ті гроші назад.

Трапилося так, що Яносік вирядив своїх людей до багатого пана сповістити, що прийде до нього на обід, ще й дванадцятеро своїх товаришів приведе, отож нехай їм усе приготують як слід. Пан відповів, що дуже радий і чекатиме Яносіка. А сам наказав скликати найдужчих людей із свого села та ще із кількох навколишніх сіл, озброїв їх топірцями й став дожидати Яносіка. Не знав той пан про чудодійну Яносікову силу, про його сорочку, пояс і топірець-чупагу, що їх подарували чаклунки.

А Яносік тільки прийшов — побачив, що проти нього снується зрада. Розмахнувся топірцем раз — половина нападників полягли на місці.

Тоді Яносік став хапати вози та брички й перекидати їх через палац, а сам перебігав на той бік і ловив їх на льоту. Нагнавши страху, він забрав усі гроші, які були в пана, й подався в ліс.

Дійшла про Яносіка чутка аж до самого цісаря[1] у Відень. Багатії з Ліптова, де Яносік частенько спинявся на відпочинок, надсилали на нього скарги. Отож цісар вирядив цілий полк солдатів, щоб схопити Яносіка. Яносік сміливо вийшов з самим топірцем проти солдатів, озброєних рушницями. Вони стріляли, а він хапав у повітрі кулі й жбурляв назад, бо чудодійна сорочка не допускала ті кулі до нього. Потім він пустив свого топірця й гукнув:

— Тонірцю-чупаго, бий!

Топірець почав бити й рубати на всі боки так. що полк солдатів кинувся з переляку врозтіч.

Трапилось так, що Яносіка заскочив зненацька зрадник. Зайшов ззаду й вистрелив, бо не знав, що кулі його не беруть. Коли куля не влучила й відскочила назад — вистрелив знов і знов, а коли й ці кулі відскочили, зрадник чимдуж дременув од Яносіка, але Яносік наздогнав його і вбив.

По недовгім часі цісар почав війну з одним королем. Воювали, воювали й урешті пристали на те, що два рицарі з їхніх військ мають зітнутися в двобої: котрий рицар переможе, те військо й виграє війну. Вирядив тоді цісар посланців до Яносіка, щоб переказали: нехай приходить битися від його війська. Прибув до Лінтова полк гусарів. Привели гарного коня для Яносіка. Стали скрізь шукати, розпитувати, де Яносік живе. Людн сказали, що в лісі. Подалися посланці в ліс, зустріли самого Яносіка, але не впізнали й стали в нього розпитувати, де саме живе Яносік. А він схопив дерево, видер з корінням, показав посланцям яму іі каже, що це його домівка. Тут посланці догадалися, що перед ними сам Яносік, переказали, чого цісар хоче від нього, й підвели йому коня. Але Яносік не схотів їхати верхи й каже:

— Я буду там швидше від вас!

І справді: Яносік через три дні після них вирушив на своєму топірцеві, а як посланці повернулися, він уже був на місці й чекав. Його відразу повели до цісаря. Хотіли були дати йому сталеву зброю, панцир та баского коня, але Яносік відмовився; взяв тільки свого топірця в руки й пішов, а за ним цісар з усім військом. Прийшли на бойовище, де вже чекало вороже військо — і тут рицар, який мав битися з Яносіком, виступив наперед. Він був весь закутий у залізо й сидів на баскому коні. Побачивши Яносіка, що йшов до нього пішки, рицар намірився зараз же застрелити його або зарубати шаблею, але Яносік схопив рицаревого коня за ногу — і та нога залишилася у нього в руці, а рицар звалився на землю і вже не зміг битися. Хотів цісар забрати Яносіка з собою, та Яносік відмовився: сказав лише, що вже своє зробив, а тепер вертається додому,— й скочив на топірці до Лінтова.

Та лінтовські багатії заприсяглися звести його зі світу й кінець кінцем так і зробили. Вони знали, що Яносік має чудодійну силу, й намагалися вгадати, де ж вона криється. Нарешті підкупили жінку, до якої Яносік часом приходив у гості, й намовили, щоб вона в нього випитала. Коли Яносік прийшов у гості до жінки, вона почала в нього випитувати, і Яносік розказав їй. що чудодійну силу дають йому сорочка, пояс і топірець-чупага — дарунки трьох сестер-чаклунок.

Того тільки й треба було багатіям! Вони влаштували засідку в хаті тієї жінки, а коли Яносік знову прийшов до неї бенкетувати й заснув, нападники вкрали в нього топірець і замкнули далеко, аж за десятьма дверима. Потім кинулися на Яносіка, розрізали на ньому сорочку й пояс, стягли їх — і Яносік утратив свою чудодійну силу. Його схопили, зв’язали й потягли в тюрму. Топірець-чупага, правда, кинувся на допомогу, але пробив тільки восьмеро дверей, а в дев’ятих застряг. Судді засудили Яносіка на смерть і зараз його стратили. Вони боялися, що збіжиться біднота й відіб’є свого оборонця.

Так скінчив життя хоробрий і справедливий Яносік.

[1] Цісар — пар, король.

Перекладач: Марія Пригара

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up