Два брати

Давно-давно жили два брати. Один з них був чесний, а другий — брехун.

Бувало, чесний розповість на ніхасі[1] яку-небудь бувальщину, і ніхто йому не вірить. А брехливий набалакає небилиць, і йому повірять.

Чесному братові стало кривдно:

— Дивно, коли я кажу правду, мені не вірять, а брехливим словам мого брата вірять. Піду я та розповім людям небилиці, може, й мені повірять?

— Ти не зумієш збрехати, ніхто тобі не повірить, — мовив йому брехун.

Чесний розсердився, пішов на ніхас і каже людям:

— Я зарядив семилінійну кримську рушницю однією кулею, вистрелив у сарну й поранив її в ногу та у вухо.

Люди, що сиділи на ніхасі, відказали:

— Хто тобі повірить! Якщо куля була одна і вцілила сарні в ногу, то як вона могла вцілити ще й у вухо? Таких небилиць ти нам не розповідай.

Чесний брат вернувся додому і каже своєму брехливому братові:

— Знову вони не повірили мені.

— А ось побачиш, як я примушу їх повірити твоїм словам, — промовив брехун і пішов на ніхас. Він звернувся до людей:

— Чому ви сьогодні не повірили моєму братові?

— Як же йому вірити, коли він розповідав такі небилиці! — відповіли люди. — Якщо одна куля вцілила сарні у вухо, то як вона могла вцілити їй ще і в ногу?

— Мій брат казав правду, — відповів брехун. — Сарна чухала ногою вухо, а в цю мить він вистрелив у неї, і куля вцілила і в ногу, і у вухо.

Люди повірили йому, і всі погодились:

— Так справді могло бути.

Вернувся брехун додому.

— Ти чесна, справедлива людина, однак не вмієш обдурювати. Ну й будь собі чесним. А я люблю всюди побувати, про все побазікати, й полиши це мені.