Нончик-патир

Марійська казка

Жили колись в одному селі дід та баба; жили вони багато-багато років, а дітей у них усе не було. Дуже сумували дід та баба.

Одного разу дід каже:

— Ось що, бабо: нумо зробимо собі сина з тіста.

— Зробімо, — погодилась баба.

Замісила вона тісто, виліпила з нього чоловічка, загорнула в ганчірочку і поклала на піч. Лежить чоловічок на печі день, лежить другий… А на третій дід не витерпів та й каже:

— Подивись-но, бабусю, як там наш синок.

І раптом почувся з печі голосочок:

— Жарко тут! Заберіть мене звідси.

Зраділи дід і баба, зняли чоловічка з печі, а він мов справжній хлопчик, тільки дуже маленький.

Живе хлопчик у хаті діда та баби і росте не щодня, а щогодини. Прожив хлопчик дванадцять днів і став струнким юнаком. На тринадцятий день він каже дідові й бабі:

— Ви мене виростили і вигодували, тепер я вас годуватиму. Піду я робітником до багатих панів.

— Ти ж іще маленький, де тобі працювати, — каже дід-

— Будь-яка робота для мене пусте! — відповідає хлопчик. — Почуваю в собі дванадцять богатирських сил.

Найнявся хлопчик у робітники до одного лихого та жадібного багатія. З роботою, з якою десяти чоловікам не справитися, хлопчик жартома сам упорається. За таку силу люди прозвали його Нончик-патир, тобто «Богатир з тіста».

Настав час хазяїнові розплачуватися з робітником. От жадібний хазяїн і ну думати, як би спекатися Нончик-патира, щоб не заплатити йому. Думав-думав і нарешті придумав. Покликав він якось Нончик-патира вранці та й каже йому:

— Сходи, синку, на далеке поле і прижени звідти моїх овець.

А на далекому полі були не вівці, а блукали там зграї голодних вовків. Хазяїн сподівався, що вовки з’їдять Нончик-патира. Прийшов Нончик-патир на далеке поле і гукнув вовкам:

— Ану, ідіть-но сюди! По полю блукаєте, хазяїна забули!

Голодні вовки оточили Нончик-патира, зубами клацають, от-от роздеруть хлопця. Вирвав Нончик-патир із землі молоду берізку і ну вовків бити! Заскавуліли вовки, підібгали хвости, і погнав їх Нончик-патир до хазяйського двору. Пригнав і кричить:

— Гей, хазяїне, відчиняй ворота! Я твоїх овець пригнав!

Хазяїн з переляку забився на піч і звідти відповідає:

— Захворів я, синочку, вийти не можу. Відчини сам і зажени овець у кошару.

Загнав Нончик-патир вовків у кошару і ліг спати на сіннику. Спить Нончик-патир, хропе на весь дім, а хазяїна сон не бере. «Небезпечний у мене робітник! — думає він. — Навіть вовки з ним не впоралися. Як же мені спекатися його?»

І надумав хазяїн послати Нончик-патира в ліс до ведмедів. Покликав він Нончик-патира і звелів:

— Сходи в ліс і прижени моїх коней.

Прийшов Нончик-патир у ліс, вигнав усіх ведмедів з барлогів, стукнув кожного палицею по лобу, погнав на хазяйський двір. Жене та ще й покрикує.

— Ану, йдіть додому! Хазяїна свого забули!

Побачив хазяїн, що Нончик-патир ведмедів жене, втік у хату, замкнувся на всі запори-засуви і кричить:

— Сам зажени коней у хлів!

Загнав Нончик-патир ведмедів у хлів і пішов спати. Мінно спав цієї ночі Нончик-патир, а хазяїнові не спиться. Скликав він сусідів-багатіїв, став у них поради просити.

І багатії порадили послати Нончик-патира до Чортового озера: може, чорти до себе затягнуть. Повеселішав хазяїн і каже Нончик-патирові.

— Пішов три роки тому мій брат у Чортове озеро жити, та з того часу й разу до мене в гості не заходив. Піди, лишень, розшукай його і поклич любого братика до мене на млинці.

Прийшов Нончик-патир на берег Чортового озера. Вискочив із води старий чорт, страшний, пелехатий, схопив Нончик-патира і тягне у воду. А Нончик-патир не піддається — стукнув кулаком чорта по лобі, взяв його за барки та й каже:

— Недобре рідного брата забувати! Ходімо, лишень, додому, кликав тебе братик на млинці! — і потяг Нончик-патир чорта в село.

Побачив хазяїн, що йде Нончик-патир і за собою кудлатого чорта тягне, замахав руками, закричав несамовитим голосом:

— Не хоче, мабуть, братик у гості на млинці йти, відпусти його! Хай повертається до свого озера!

Відпустив Нончик-патир чорта й каже:

— Ну, хазяїне, закінчився строк моєї роботи — плати, що належить.

Нічого не вдієш, довелося жадібному багатієві з Нончиком-патиром розплатитися.

Повернувся Нончик-патир до рідного дому, до старих, віддав їм зароблені гроші, а сам пішов гуляти. Бавляться на вулиці панські діти. Підійшов до них Нончик-патир і попрохав прийняти його в гру.

— Піймай зубами стрілу, як летітиме — тоді приймемо! — відповідають діти.

Випустив Нончик-патир стрілу з лука прямо в синє небо. А як полетіла стріла вниз, підхопив її зубами і знову просить, щоб діти прийняли ного до гурту.

— Тепер, — кажуть діти, — пірни в цю ополонку, відпливи на середину річки і поламай кригу — тоді приймемо тебе в нашу гру!

Пірнув Нончик-патир в ополонку, проплив до середини річки, розламав головою товсту кригу, вийшов на берег.

— А тепер розбий кам’яну гору носком чобота, — кажуть діти, — тоді приймемо тебе в нашу гру!

Підійшов Нончик-патир до кам’яної гори, пхнув гору ногою: похитнулася кам’яна гора, від Нончик-патира пішла одна богатирська сила. Пхнув удруге — посипалося з гори каміння. Одинадцять разів пхнув — розсипалася гора на дрібні камінці, і покинули Нончик-патира одинадцять богатирських сил, залишилася тільки одна. Розповіли панські діти панам, що залишилась у Нончик-патира тільки одна сила. А пани давно хотіли згубити Нончик-патира. Зраділи багатії-пани, наказали слугам викопати яму сорок сажнів завглибшки, схопити Нончик-патира, якнайміцніше зв’язати його і кинути в яму.

Одні слуги побігли копати яму, інші накинулися на Нончик-патира, зв’язали йому міцними ременями руки-ноги і жбурнули в яму.

Лежить Нончик-патир у глибокій ямі, дивиться на небо. Прилетіла ворона, сіла на край ями, зазирнула вниз. Просить Нончик-патир ворону:

— Вороно, вороно, злітай до мого батька, до моєї матері! Скажи їм, що зв’язали мені руки-ноги міцними ременями і кинули в глибоку яму: хочуть, щоб я загинув від голоду й спраги.

Каркнула ворона у відповідь та й каже:

— Не буду я кликати твого батька, не буду я кликати твоєї матері! Помирай швидше, я тобі очі виклюю!

Полетіла ворона, прилетіла сорока. Став Нончик-патир просити сороку покликати батька і матір.

— А яке мені діло! — відповіла сорока. — Не полечу до твоїх батьків.

Лежить Нончик-патир у глибокій ямі; від голоду у вухах шумить, від спраги у роті пересохло. Летить мимо білий гусак.

— Гусю, гусю! — крикнув Нончик-патир. — Лети до мого батька, до моєї матері, скажи їм, що зв’язали мені руки-ноги міцними ременями і кинули у глибоку яму. Хочуть пани, щоб я від спраги й голоду загинув. Уже мені недовго жити зосталося! Хай ідуть швидше, хай приведуть сорок одного бика, хай принесуть сорок одну сокиру!

— Я б злітав, та не повірять мені старі, — відповів гусак.

— Тоді спустись до мене в яму. Я напишу листа батькові-матері на твоїх білих крилах.

Спустився гусак у яму, написав Нончик-патир чорного землею на його білих крилах: «Живий я, приходьте швидше визволяти мене».

Піднявся гусак високо в небо і полетів до старих.

— Гей, дідусю, бабусю, вашого сина багаті пани у гли боку яму кинули! Кличе він вас на підмогу, наказав привести сорок одного бика і принести сорок одну сокиру!

Заплакали старі, відповідають йому:

— Не смійся з нас, гусю! Немає в живих нашого сина, загубили його пани. Залишилися від нього тільки білі кісточки.

— Живий він, живий! — каже гусак. — Коли не вірите моїм словам, прочитайте, що написав ваш син на моїх білих крилах.

Прочитали старі, що написав Нончик-патир на гусячих білих крилах, і повели до глибокої ями, де лежав зв’язаний Нончик-патир, сорок одного бика і понесли сорок одну сокиру.

Побачили панські слуги старих, побігли до панів:

— Прийшли до Нончик-патира батько й мати, пригнали йому сорок одного бика, принесли сорок одну сокиру, щоб з’їв він отих биків і повернулися до нього богатирські сили, щоб розрубав він тими сокирами свої міцні пута!

Злякалися пани, наказали слугам:

— Засипте, заваліть яму до верху піском і камінням — нехай задихнеться Нончик-патир!

Поки слуги бігали до панів, покидали старий і стара всіх биків до ями. З’їв Нончик-патир биків — повернулися до нього його богатирські сили. А тут якраз надбігли панські слуги, стали яму піском та камінням завалювати.

Слуги в яму пісок та каміння кидають, а дід і баба — сокири. Тільки встигли сорок першу сокиру кинути — панські слуги всю яму до верху завалили. Заплакали дід і баба і пішли додому.

«Не побачимо ми більше сина, — думають, — загинув він…»

А Нончик-патир розрубав усі пута, зібрав усі сили, звівся на ноги, виштовхнув пісок і каміння, виліз із ями нагору та й пішов до панів.

Побачили його пани, перелякалися, не знають, що робити, куди ховатися:

— Не впоратися нам тепер з ним! Не буде нам від нього пощади!

Побігли вони світ за очі. Трапилося їм на шляху болото, і потонули вони всі в тому болоті.

Переклад: Марія Сухачова

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up