Давним-давно жив на світі славний джигіт на ім’я Оскюс-оол. Мешкав він зі своїм старим-старенним батьком у дрантивому чумі, і було в них тільки й того, що семеро кіз. Оскюс-оол пас тих кіз і доглядав батька, варив йому чай.
Одного разу старому стало геть погано. Зажурився Оскюс-оол.
— Не було мене на світі — ти мене породив. Народився я — ти мене виростив. Що ж сталося з тобою, чим тобі допомогти?
Приголубив старий сина і мовив стиха:
— Нічим тут не можна зарадити, сину мій. Я дійшов до краю життя. Добре було б наостанці поласувати наваристим супом, полежати на м’якій шкурі. Та, жаль, худібки в нас обмаль, кози тобі самому знадобляться.
— Навіщо мені худоба, батьку, коли тебе не буде? — сказав Оскюс-оол і заколов козу. Шкуру батькові підстелив, а з м’яса супу зварив.
І так щодня вія варив суп, готував чай, а батько плів з козячої вовни мішок — таар. Коли з’їли вони останню козу, старий довершив таар і покликав сина.
— Настав, синку, мій останній день. І не маю я нічого, щоб залишити тобі, окрім цього мішка. Серце в тебе добре, не пропадеш ти. Поховай мене попід узбіччям Арзайти-гори, там, де лежить білий камінь, а сам іди до Золотого озера і живи там.
Над ранок старий помер.
Заплакав-затужив Оскюс-оол, але що вдієш, треба виконувати батьків заповіт. Знайшов він попід узбіччям Арзайти-гори білий камінь, поховав там батька і подався прямо на північ.
Багато днів і ночей ішов Оскюс-оол тайговими нетрями, а Золотого озера все не було видно. На однім з перевалів зустрів він білобородого діда на білому коні з білими саквами.
— Як тебе звуть? Звідки ти йдеш, куди мандруєш, хлопче? — спитав старий.
— Ім’я моє Оскюс-оол. Іду я з південного краю до Золотого озера. А чи далеко мені ще йти до нього, дідусю?
— Ніколи ти не дістанешся, хлопче, до Золотого озера! — глузливо відмовив білий верхівець і поскакав геть.
«Борода біла, кінь і сакви білі, а душа в старого, видно, чорна», — подумав Оскюс-оол і пішов далі.
На перевалі іншої гори здибав він чорнобородого діда на чорному коні з чорними саквами.
— Як тебе звуть? Звідки ти йдеш, куди мандруєш, хлопче? — спитав старий.
— Ім’я моє Оскюс-оол. Іду я з південного краю до Золотого озера. А чи далеко мені ще йти до нього, дідусю?
— Спустишся з гори й побачиш на річці Чінге-Кара- Хем аал Бай-хана. Від нього до Золотого озера три денні переходи. Доброї путі тобі, синку! — лагідно мовив старий і рушив далі.
«Борода чорна, кінь і сакви чорні, а душа в старого, видно, світла», — подумав Оскюс-оол і подався далі.
Побіля річки Чінге-Кара-Хем уздрів він великий аал, а навколо стільки худоби, як трав’я в степу.
«Либонь, дуже багатий цей Бай-хан», — подумав хлопець і зайшов до якоїсь юрти.
— Звідки йдеш, куди мандруєш, синку? — спитав його старий, господар юрти.
— Іду з півдня до Золотого озера.
— Залишайся в нас, відпочинь, — запросив старий. — Завтра будуть великі змагання. У хана є донька, і до неї з’їхалося багато статечних женихів. Хто перший принесе води з-за гори Кара-Даг, тому хан віддасть свою дочку.
Не збирався Оскюс-оол женитися, але все-таки вирішив випробувати свої сили. Попрохав він уранці цеберку в старого і пішов до ханської юрти. Тут уже зібралося тридцятеро женихів з цеберками, усі міцні, один на одного люто поглядають, на початок чекають.
Побачили вони, що якийсь голодранець хоче з ними змагатися, стали на глузи Оскюс-оола брати. Але тут вийшов хан, змахнув шовковою хусткою, і всі побігли до чорної гори. Не встигли женихи до перевалу добігти, а Оскюс-оол, змалку навчений бігати по горах за козами, вже назад квапиться.
Віддав Оскюс-оол ханові цеберку з водою й каже:
— Мені час далі рушати. Не потрібна мені твоя дочка, не можу я тут залишатися. Батько наказав іти до Золотого озера.
І Оскюс-оол подався далі.
Двічі сходило й заходило сонце, а Оскюс-оол усе йшов на північ. А коли втретє зійшло сонце, підійшов він до Золотого озера і бачить: геть увесь берег укритий сушеною рибою.
«Правду батько казав: тут я завжди буду ситий», — подумав хлопець і лишився тут жити.
Одного разу, блукаючи берегом, Оскюс-оол побачив, що двоє рибалок зловили золоту рибинку й хотіли її кинути в казан. Шкода стало Оскюс-оолові рибки, і він попрохав:
— Віддайте її мені.
— А ти що нам даси навзамін? — спитали рибалки.
— У мене нічого немає, опріч оцього мішка, батькового дарунка. Хочете — беріть, тільки рибку не занапащайте.
Бачать рибалки — добрячий таар у Оскюс-оола, і погодилися.
Викопав Оскюс-оол коло берега ямку, наносив туди веди з озера й випустив рибку. Яскравіше від сонячних променів засяяла, заблискотіла у воді золота рибка. Цілий день милувався нею Оскюс-оол, ба навіть уві сні, сонцесяйна, наснилася вона йому.
Уранці він побачив, що в рибнику побіля золотої рибки з’явилося чимало іншої риби. Зрадів Оскюс-оол з такого багатства. Трохи тої риби він з’їв, трохи посушив. І так щоранку в рибничку, де плавала золота рибка, набиралося звідкільсь усякої риби.
Але одного разу, прийшовши по рибу, побачив Оскюсоол, що рибничок порожній.
Зажурився Оскюс-оол, засмутився. Йде він уздовж берега, похнюпивши голову, та все золоту рибку згадує. Раптом бачить — забурхало озеро і вискочив на берег на вогнисто-червоному коні червоновидий дідок у соболиній шапці. Підскакав до Оскюс-оола й каже приязно:
— Оскюс-ооле, господар Золотого озера Далай-хан[1] кличе тебе до себе.
«Навіщо я йому знадобився?» — подивував Оскюс-оол, але опиратися не посмів. Сів позад верхівця на коня, і так швидко вони помчали, що у вухах засвистіло-задзвеніло, і на млі ока опинилися обоє на дні озера.
— Я тобі хочу допомогти, Оскюс-ооле, — звернувся до нього червоновидий дідок. — Не вагаючись іди до палацу Далай-хана. Адже ти порятував життя його доньці. Не бери в хана ні худоби, ні добра. Біля ханових ніг ти побачиш руденьке песеня. Його й проси.
Пішов Оскюс-оол по дорозі, встеленії! золотим піском, і невдовзі побачив юрту з білої парчі, та ще таку велику, що її й на дев’ятьох конях не об’їдеш. Коло юрти паслося безліч худоби.
Навстріч Оскюс-оолові вибігли ханські слуги й шанобливо повели його до юрти. Там на юнака вже чекав Далай-хан, старий чоловік з довгою чорною бородою, в халаті з тонкого зеленого шовку.
Посадовив він Оскюс-оола на білий дев’ятишаровий олбук[2] і став частувати міцним чаєм, солодощами й перепічками. А потім наказав служникам:
— За те, що він вирятував мою доньку, дайте Оскюсоолові добра від мого добра і худоби від моєї худоби!
— Не треба мені, хане, добра від твого добра, нема де мені його ховати. І не треба мені худоби від твоєї худоби, нема де мені її пасти. Подаруй ти мені ліпше оте песеня, що біля твоїх ніг лежить, — сказав Оскюс-оол.
Поглянув Далай-хан на песенятко — заплакав, подивився на Оскюс-оола — засміявся. Потім прив’язав до шиї песеняти волосяну мотузку, обняв Оскюс-оола, дав йому в руки повідець і звелів червоновидому чоловікові одвести гостя на берег Золотого озера.
«Навіщо я взяв це песеня! Яка з нього користь? Даремно я послухався червоновидого чоловіка», — подумав Оскюс-оол і відпустив собаченя.
А песеня одразу ж побігло до лісу і незабаром повернулося назад, несучи в зубах зайця.
«Розумне собаченя», — відзначив у думці Оскюс-оол, наївшися досхочу пряженої заячини.
Отак щодня й приносило йому собачатко чи то зайця, чи водяної дичини. Оскюс-оол був ситий і вдоволений.
Але, прокинувшись одного разу, Оскюс-оол не знайшов собачатка. «Повернулось, мабуть, додому, до хана», — засмутився він і пішов на пошуки. Сліди привели його до великої юрти. Боязко увійшов Оскюс-оол до юрти й завмер від подиву.
Бачить: сидить на дорогому килимі Золота ханівна, а навколо неї сяйво променіє, немов од місяця чи сонця. Чорні коси ханівни такі грубенькі, що рукою не обхопиш, такі довгі, що не зміряєш. Спадали коси з її пліч до самої землі, де лежала шкура руденького собачатка. Ніжно і дзвінко засміялася Золота ханівна, уздрівши зчудованого Оскюс-оола:
— Не дивуйся, Оскюс-ооле. Я єдина донька Далай- хана. Ти врятував мені життя, ти й будь господарем моєї юрти. Сідай, а я піду по воду.
Взяла ханівна срібні відерця й пішла до озера.
Налив Оскюс-оол собі чаю із срібного чайника, взяв перепічку. їсть-п’є а сам усе міркує, як його зробити, щоб не оберталася більше Золота ханівна рудим собачам, щоб завше він міг її вродою милуватися. І надумав Оскюс-оол спалити шкуру. Взяв він її й кинув у вогонь.
Повернулася Золота ханівна з водою, догадалася, що скоїлося, і зажурилася:
— Даремно ти спалив шкуру руденького песеняти, Оскюс-ооле. У ній я ховалася від лихих очей. А тепер нас можуть розлучити лихі люди.
— Не бійся, Золота ханівно, лихих людей, коли я з тобою, — відповів Оскюс-оол.
І стали вони у щасті жити.
Минав час, але Оскюс-оол не забув докору Золотої ханівни.
І от одного разу полював лихий Карати-хан зі своїми служниками в чорній тайзі.
— День минув, жодного звіра не вбив! — злував Карати-хан. — Одну тільки кедрівку[3] вполював. Мабуть, Оскюс-оол сполохав усіх звірів.
Прикликав Карати-хан двох слуг і наказав:
— Гей, слуги! Підіть-но до Оскюс-оола й засмажте в нього на вогнищі оцю кедрівку, та подивіться, як він живе. Потім мені розповісте.
Оскюс-оол тим часом ловив рибу в Золотім озері. Прийшли Карати-ханові служники до нього в юрту, побачили Золоту ханівну, стоять і слова видушити з себе не здолають. Розгнівалася на них Золота ханівна:
— Що ви за люди? Чого прийшли? Чого мовчите?
— Ми люди Карати-хана. Виправив він нас до вашої юрти засмажити кедрівку, — відказують слуги.
— Ну то робіть, що вам належить, — мовила ханівна й розворушила присок у вогнищі.
Поклали слуги кедрівку у вогонь та й забули про неї — очей з Золотої ханівни не зводять. Згоріла кедрівка, а слуги до заходу сонця все милувалися ханівною. Дивляться — надивитись не можуть.
— Хмари з неба розбігаються, гість додому повертається, — сказала ханівна.
— Милуючись вами, хіба згадаєш про час! — озвалися нарешті й слуги. — Дивлячись на вас, ми забули про ханів наказ. Повбиває він нас за це.
І стали слуги просити Золоту ханівну допомогти їм У біді. Зглянулася на них ханівна, зробила з борошна і м’яса нову кедрівку.
— Однесіть оце вашому ханові, але про мене йому нічого не кажіть. Якщо бодай словом прохопитесь, на могильні камені перекинетесь.
Повернулися слуги й, низько вклонившися, подали ханові кедрівку. Зиркнув на неї хан і загорлав:
— Погане це м’ясо й засмажене погано! їжте самі.
Стали слуги їсти та вихваляти кедрівку. Дивився-дивився на них хан, коли і в нього слина побігла.
— Кажуть, не годиться мисливцеві будь-якої здобичі зрікатися, — промовив хан і відібрав кедрівку.
Покуштував і мало пучки собі не одкусив — таке смачне видалось йому м’ясо. Наминає хан кедрівку й слуг розпитує:
— Що ви бачили в Оскюс-ооловій юрті, як він живе?
Забаглося попихачам вислужитися перед ханом, і кинулися вони наввипередки розповідати про вроду Золотої ханівни, але тої ж миті обернулися могильними каменями.
Став хан міркувати, як йому помінятися жінками з Оскюс-оолом. Набридла йому власна жінка.
«Навіщо злидареві гарна жінка? — думав лихий хан. — Знайдеться їй місце і в моїй юрті». — І поклав собі він зранку поїхати до Оскюс-оола, поглянути на Золоту ханівну.
За якийсь час прислав він гінця по Оскюс-оола.
Прийшов Оскюс-оол до хана, а той каже:
— Хочу зробити тобі ласку. Три дні й три ночі житимеш у моїй юрті, а я в твоїй.
Що робити? Заперечувати ханові не будеш. Лишився Оскюс-оол в юрті Карати-хана, стали йому слугувати ханські прислужники — наїдки підносити, араки[4] наливати. Від усього відмовився Оскюс-оол, весь час тільки про свою Золоту ханівну думав. Навіть уночі вона йому наснилася.
А Карати-хан тим часом сидів у Оскюс-ооловій юрті й очей не зводив з чужої жінки. Не помітив, як день минув. Увечері каже йому Золота ханівна:
— Оскюс-оол ніколи не забував на ніч затулку в печі зачинити.
Вискочив хан з юрти затулку зачиняти, ступив раз, другий, і раптом прикипів до місця. Це його ханівна так заворожила. Так і простояв він цілу ніч біля юрти.
Щойно вранці хан отямився й зайшов до юрти, а Золота ханівна вже чай розливає і в нього питається:
— Де ж ви ночували, хане?
— Юрту охороняв, вас від лихих людей оберігав, — збрехав хан.
І знову цілий день просидів хан у юрті, пасучи очима Золоту ханівну. А ввечері попросила його Оскюс-оолова жінка причинити двері до юрти.
Схопився хан за двері, а вона його тут і заворожила. Цілу ніч простояв хан, за двері тримаючись.
Щойно вранці прийшов хан до тями. А Золота ханівна вже чай розливає і в нього питається:
— Чого ж це ви спати не лягали?
— Цілу ніч лихі люди до юрти добивалися, то я двері тримав, — знову збрехав хан.
Увечері третього дня каже ханові Оскюс-оолова жінка:
— Покуріть, хане, та й лягайте спати. Ви ж бо дві ночі не спали.
Дістав хан люльку і став припалювати від жарини, а Золота ханівна тут його й заворожила. Цілу ніч просидів хан біля вогнища. Щойно вранці розкурив свою люльку.
А вірна жінка вже чай розливає і в нього питається:
— Чого це ви цілу ніч люльку курили?
— А я вогнище стеріг, щоб у юрті тепло було, — збрехав хан і знову цілий день пас очима Золоту ханівну.
— Три дні минуло. Зараз Оскюс-оол прийде. Я йому розповім про ваше піклування, хане, — каже жінка, а сама сміється.
Зганьблений ханскочив на коня й помчав щодуху до свого аалу. Зайшов до юрти й зажеліпав на Оскюс- оола:
— Геть звідси, злидото! Завтра я піду на тебе війною!
Повернувся зажурений Оскюс-оол додому. Розповіла Золота ханівна, як вона хана провчила. Посміявся Оскюс-оол, а тоді згадав про ханову погрозу і знову засмутився.
— Що сталося, Оскюс-ооле? — спитала його дружина.
— Завтра Карати-хан піде на мене війною.
— Тоді поспішай до Золотого озера й проси Далай- хана допомогти нам у біді! — вигукнула дружина.
Поскакав Оскюс-оол до Золотого озера і став прохати допомоги.
Почув його волання Далай-хан. Вискочив з озера ханський прислужник на чорнім коні й віддав Оскюс-оолові залізну скриньку.
Здивувався Оскюс-оол: «Яка мені користь від цієї маленької скриньки, коли на мене хан війною йде?», але все-таки повіз скриньку Золотій ханівні.
Раннього рана, щойно світ свінув і верхогір’я зазолотилися на сонці, почув Оскюс-оол гамір і вийшов з юрти. Бачить — військо Карати-хана надійшло й оточує його аал. Сказав він про це дружині, а та його заспокоює:
— Не бійся. Сідай чай пити.
За якийсь час чує Оскюс-оол — гамір ще подужчав. Вибіг він знову з юрти, бачить — Карати-ханове військо двома колами оточило його аал. Гукає він свою дружину, а та його заспокоює:
— Не бійся. Пий собі чай.
Не встиг Оскюс-оол одну коновку випити, ще дужчий гамір почувся. Стрілою вилетів Оскюс-оол з юрти й бачить — Карати-ханове військо трьома колами оточило його аал. Закричав тоді Оскюс-оол:
— Золота ханівно! Трьома колами оточило нас Карати-ханове військо!
— От тепер уже час, — мовила Золота ханівна й розчинила залізну скриньку. А звідти стали вибігати залізні люди з черленими мечами й чорними булавами.
— Що нам робити? Куди йти? — закричали залізні люди.
— Розженіть Карати-ханове військо і вертайтеся знову до скриньки! — наказала Золота ханівна.
Заспокоївся Оскюс-оол, побачивши залізне військо, і пішов собі до юрти чай допивати.
Залізні люди швидко розігнали Карати-ханове військо, а його самого в полон забрали.
Довго й щасливо жив Оскюс-оол зі своєю Золотою ханівною. І худоби в них ставало чимраз більше та більше.
