Був собі Іванушка-дурачок, собою красунь, а що не зробить, усе в нього смітино виходить, не так, як у людей.
Узяв його в наймити один мужик, а сам з жінкою зібрався до міста; жінка й каже Іванушці:
— Зостанешся ти з дітьми, гляди їх, нагодуй!
— А чим? — питає Іванушка.
— Візьми води, борошна, картоплі, покриши та звари — буде юшка!
Мужик наказує:
— Двері стережи, щоб діти в ліс не побігли!
Поїхав мужик з жінкою; Іванушка виліз на піл, розбудив дітей, стяг їх на долівку, сам сів позад їх і каже:
— Ну, от я гляжу вас!
Посиділи діти якийсь там час на долівці,— попросили їсти; Іванушка вніс у хату діжку води, висипав у неї півмітка борошна, мірку картоплі, розбовтав усе коромислом і думає вголос:
— А кого ж кришити треба?
Почули діти,— злякались:
— Він, чого доброго, нас покришить!
І нишком утекли геть із хати.
Іванушка поглянув услід їм, почухав потилицю,— міркує:
— Як же я тепер глядіти їх буду? Та ще двері треба стерегти, щоб не втекли!
Заглянув у діжку і каже:
— Варись, юшко, а я піду дітей глядіти!
Зняв двері з завіс, поклав їх собі на плечі та й пішов у ліс; коли — назустріч йому Ведмідь простує,— здивувався, реве:
— Ей, ти, навіщо дерево у ліс несеш?
Розказав йому Іванушка, що з ним трапилось,— Ведмідь сів на задні лапи і регоче:
— Який-бо ти дурачок! Ось я тебе з’їм за це!
А Іванушка каже:
— Ти краще дітей з’їж, щоб вони вдруге батька та матері слухались, у ліс не бігали!
Ведмідь ще дужче сміється, так і качається по землі зо сміху.
— Ніколи ще такого дурня не бачив! Ходім, я тебе жінці своїй покажу!
Повів його до себе в лігво. Іванушка іде, дверима за сосни зачіпає.
— Та покинь ти їх,— каже Ведмідь.
— Ні, я своєму слову вірний: обіцяв стерегти, то вже встережу!
Прийшли в лігво. Ведмідь каже жінці:
— Глянь, Машо, якого я тобі дурачка привів! Сміхота!
А Іванушка питає Ведмедиху:
— Тьотю, не бачили діточок?
— Мої — дома, сплять.
— Ану, покажи, чи не мої це?
Показала йому Ведмедиха трьох ведмежат; він каже:
— Не ці, у мене двоє було.
Тут і Ведмедиха бачить, що він дурненький, теж сміється:
— Та в тебе ж людські діти були!
— Еге ж,— сказав Іванушка,— розбереш їх, маленьких, де чиї!
— От кумедний! — здивувалась Ведмедиха і каже чоловікові: — Михайле Потаповичу, не треба його їсти, нехай він у нас наймитом буде!
— Гаразд,— погодився Ведмідь,— він хоч і людина, а проте дуже плохенький!
Дала Ведмедиха Іванушці козуб, наказує:
— Піди-но, нарви малини лісової,— дітки прокинуться, я їх смачненьким почастую!
— Гаразд, я це можу,— сказав Іванушка.— А ви двері постережіть!
Пішов Іванушка в лісовий малинник, нарвав малини повен козуб, сам досхочу наївся, іде назад до ведмедів і співає на все горло:
— Ох, які незграбні
Сонечка привабні!
Інша справа — мурашки
Або ящірки!
Прийшов у лігво, кричить:
— Ось вона, малина!
Ведмежата підбігли до козуба, гарчать, штовхають одне одного, перекидаються,— дуже раді.
А Іванушка, дивлячись на них, каже:
— Гай-гай, шкода, що я не Ведмідь, а то й у мене діти були б!
Ведмідь із жінкою регочуть.
— Ой леле! — ричить Ведмідь,— та з ним жити не можна,— зо сміху помреш!
— Ось що,— каже Іванушка,— ви тут постережіть двері, а я піду діток шукати, а то хазяїн задасть мені.
А Ведмедиха просить чоловіка:
— Мишко, ти б допоміг йому!
— Треба допомогти,— погодився Ведмідь,— дуже вже він смішний!
Пішов Ведмідь з Іванушкою лісовими стежками, ідуть, розмовляють по-приятельському:
— Ну й дурний же ти! — дивується Ведмідь, а Іванушка питає його:
— А ти — розумний?
— Я?
— Еге!
— Не знаю.
— І я не знаю. Ти — злий?
— Ні. Чого ж?
— А по-моєму, хто злий, той і дурний. Я ось теж не злий. Значить, обидва ми з тобою не дурні.
— Ач, який ти! — здивувався Ведмідь.
Аж ось — бачать: сидять під кущем двоє дітей, поснули. Ведмідь питає:
— Це твої, чи що?
— Не знаю,— каже Іванушка,— треба їх спитати. Мої — їсти хотіли.
Розбудили дітей, питають:
— Хочете їсти?
Ті кричать:
— Давно хочемо!
— Ну,— сказав Іванушка,— значить, це мої. Тепер я поведу їх у село, а ти, дядю, принеси, будь ласка, двері, а то самому мені ніколи, мені ще треба юшку варити!
— Та гаразд уже! — сказав Ведмідь.— Принесу!
Іде Іванушка позаду дітей, дивиться за ними в землю, як йому наказали, а сам співає:
— Чудеса в нас завелись,
Жуки ловлять зайця,
Під кущами сидить лис,
Зо сміху захлинається.
Прийшов у хату, а вже хазяї з міста повернулись, бачать: посеред хати діжка стоїть, доверху водою налита, картоплею насипана та борошном, дітей нема, двері теж зникли,— сіли вони на лавку і плачуть гірко.
— Чого плачете? — питає їх Іванушка.
Тут побачили вони дітей, зраділи, пригортають їх, а Іванушку питають, показуючи на діжку:
— Це чого ти наробив?
— Юшки!
— Та хіба ж так треба?
— А я звідки знаю — як?
— А двері куди поділися?
— Зараз їх принесуть,— ось вони!
Глянули хазяї у вікно, а вулицею йде Ведмідь, двері несе; люди від нього, хто куди, тікають, на стріхи вилазять, на дерева; собаки злякались — позастрявали з переляку в тинах, під ворітьми; тільки один рудий півень хоробро стоїть посеред вулиці та кричить на Ведмедя:
— Кину в ріку-у!..
