Якось селяни поверталися з лісу додому, аж раптом один з них закричав:
— Дивіться, дивіться! Он заєць побіг, який здоровенний! Не менше пуда заважить! Якби ж хто з-поміж нас довгоногий та наздогнав ного, ото б мали сьогодні розкішну вечерю!
— А що його доганяти! — вигукнув найстарший серед них.— От одна половина нас побіжить зайця ловити, а друга нехай тим часом пошукає замашного ясенового кілка на рожен, щоб, коли ми повернемося з зайцем, уже все було готове.
— Добре сказано! — обізвався інший.— Золоті твої слова! Проте й мене ще послухайте, браття: не треба нам нести зайця в село, а спечімо його тут, у лісі, та й з’їжмо гуртом. Бо як занесемо додому, то нам за домашніми лежнями нічого й не дістанеться, дарма що ми стільки наморочилися з ним. Але вдома про це ніхто анічичирк. Чули?
— Мудра річ! — підтримав його третій.— Тільки пильнуймо, аби той заєць нам у кущі не шмигнув…
— Не втече від нас, ще не таких наздоганяли.
Отак порадившись і все зміркувавши, половина селян погналася за зайцем, а друга половина побрела лісом шукати рожна. Та заєць не чекав, доки його зловлять, а так дременув, що тільки закуріло за ним. Ті, що побігли його ловити, сюди-туди, а його й слід прохолов. Коли це дивляться: дим удалині в’ється. Вони на дим. А там уже й ті, що рожна шукали, — з ясеновим кілком стоять.
— А, то це ви без нас зайця з’їли! — загукали ті, що з рожном були.
— Ні, це ви його впорали,— відповідають ті, які побігли за зайцем.— Он ще й вогонь дотліває!
Слово по слову, та й побилися. Ідуть додому — охкають, стогнуть, за розбиті носи тримаються, подорожник до синців прикладають. Прийшли в село, усі дивуються:
— Хто це вас так?
— Ат, не питайте,— відповідають селяни.— Це заєць лукавий у всьому винен та рожен ясеновий!
