Мишка Побіганка підмітала хату і здибала в смітті гріш. За нього купила собі горнятко. Увечері залізла в нього й лягла спати. А надворі було дуже холодно, заморозок упав на землю. І раптом серед ночі Мишка Побіганка збудилася: хтось настирливо стукав у двері її хатинки.
— Хто там? — запитала Мишка Побіганка.
— Це я, лисиця,— почувся знадвору тонкий жалібний голосок.— Ох, Мишко Побіганко, уклінно прошу тебе, впусти мене до своєї хатинки, бо тут розгулялась буря й притискає мороз. Замерзну, якщо не візьмеш мене до себе!
Але Мишка Побіганка не поспішала відчиняти дверей.
— А що ти вмієш робити? — запитала вона.
— Я кравчиня,— відповіла лисиця.
Мишка Побіганка впустила лисицю до горнятка, і вони лягли спати. Ще не встигли на другий бік перевернутися, як знову хтось загримкотів У двері.
— Хто там? — запитала Мишка Побіганка.
— Ох, Мишко Побіганко, це я, вовк, умілий різник. Благаю, впусти мене, бо надворі зірвався крижаний вітер, паморозь випала. Задубію тут.
— Якщо ти вмієш бодай щось робити, то заходь до нас,— промовила Мишка Побіганка, відчинила двері й впустила вовка до себе в горнятко.
Тільки заснули, аж тут знову хтось гупає в двері:
— Мишко Побіганко, будь ласкава, відчини мені. Надворі страшна холоднеча, пронизливий вітер з ніг збиває. Зглянься наді мною, ведмедем, бо пропаду я тут.
— А що ж ти вмієш робити? — запитала його Мишка Побіганка.
— Я пасічник,— відповідає ведмідь.
— Тоді заходь.— І Мишка Побіганка навстіж відчинила перед ним двері.
Щойно вмостилися спати, коли знову хтось затарабанив у двері. «Сьогодні всю ніч не буде спокою»,— подумала собі Мишка Побігайка. А знадвору вже чулось благання:
— Мишко Побіганко, ласкаво прошу, впусти мене до своєї хатки, бо вуха відмерзають у мене.
— Хто ж ти і що вмієш робити? — запитала господиня.
— Я заєць. Чоботи вмію шити, швець я,— відповів довговухий.
І зайцеві теж знайшлося тепле місце в горнятку. Зайшов він до хати і, щасливий, задрімав у кутку. А Мишка Побіганка шмигнула під ковдру. Тільки-тільки склепила очі, щоб додивитися перерваний сон, як знову загрюкали в двері. Розсердилася Мишка Побіганка: і поспати спокійно не дадуть! Тим часом надворі хтось мало не плакав — просився:
— Мишко Побіганко, змилосердься наді мною, впусти мене до хати, бо тут стужа нестерпна, сивий мороз. Ноги заклякли в мене.
Виявилося, що то був дикий козел-сарнюк. Він умів дрова рубати, був, отже, дроворубом. Мишка Побіганка впустила його до хатини. І нарешті всі заснули солодким сном.
Наступного ранку Мишка Побіганка дала кожному роботу. Той чоботи шив, той дрова колов, той м’яса розстарався, а пасічник-ведмідь аж три вулики з медом приніс. Наварили вечері, повечеряли добре, медом закусили, а який мед лишився, то в горщик його вилили та поставили на кухні, й самі полягали спати.
Тільки задрімали, аж лисиця раптом заойкала:
— Ой, живіт у мене болить.
Мишка Побіганка почула таке та й каже:
— Піди на кухню, завари собі чаю з ромашки.
Лисиця встала й пішла на кухню. Побула там якийсь час і вернулася назад.
Тільки-но всі почали засинати, лисиця знову застогнала і доти охкала, доки Мишка Побіганка не сказала їй піти на кухню й заварити собі чаю з ромашки. Лисиця тричі так ходила на кухню запарювати чай.
Але насправді живіт у неї не болів і вона не заварювала чаю. Річ у тім, що лисиця бачила, де Мишка Побіганка ставила мед, який залишився од вечері, то вона його тихцем і з’їла, ще й горщик вилизала. Та й заснула солодким сном.
Вранці Мишка Побіганка знову дала всім роботу, а лисиці сказала:
— Кравчине, ти вночі була хвора і не могла спати, то ще полеж собі, виспися добре.
Тим часом на кухні зчинилася сварка.
— Це ти вилизав мед!
— Не я, а ти!
Довго так сварилися. Нарешті Мишка Побіганка сказала:
— Злодій не міг бути чужий; ніхто інший не знав про мед, та й ніхто не міг зайти до хати, бо двері були замкнуті.
Щоб вивести злодія на чисту воду і зняти підозру з усіх, вовк запропонував таке:
— Ляжмо всі горілиць, розкриймо роти і так лежімо на сонці. Хто з’їв мед, у того, коли сонце пригріє, почне він канати з рота.
Усі полягали біля горнятка на траві та й поснули. Тільки лисиця не спала, бо була винна. Мед, справді, почав капати в неї з рота на землю. Вона швиденько втерлася, а натомість вимазала медом зайця, який спав коло неї. І після цього спокійнісінько собі заснула.
Збудив її галас. Це пробудилися звірі й побачили, що в зайця мед витікає з рота. От і накинулися вони гуртом на нього, хтось навіть ударив його. А заєць тоді — тікати. Усі помчали за ним. У горнятку залишилася тільки Мишка Побіганка.
Так з того часу заєць, аби лиш побачив де-небудь лисицю, чи вовка, чи ведмедя, то й тікає від них.