Коли стало сутужно з пашницею, селянин викорчував трохи лісу, дерева продав, хмиз і пеньки спалив і на згарищі посіяв овес.
Овес удався гарний, рясний, і до нього занадилися ведмідь і заєць. Одного вечора вони й зустрілися у вівсі. Ведмідь, обурений, що, крім нього, ще хтось сміє ласувати смачною пашею, заревів над вухастим малюком:
— Ану, забирайся геть звідси, поки цілий. Овес — мій!
Заєць повів вухами та й спокійнісінько відказав на це:
— Звичайно, твій, але з’їм його я, бо він мені дуже смакує!
Ведмедеві аж дух забило від такої непоштивої відповіді. Він шукав і ніяк не міг знайти потрібного слова, щоб присадити малого зазнайка. А заєць тим часом провадив далі:
— Ти гадаєш, вуйку, якщо більший за мене, то сам усе й з’їси? Та я ж тобі, ти знаєш, що зроблю!.. Але краще миром владнаймо справу: хто з каменя вичавить воду, того й овес буде!
Ведмідь стис каменя — тільки порох посипався, ударив лапою — тільки іскри бризнули, а вода не потекла. Заєць лише злегка стукнув по камені,—а той камінь до того в калюжі лежав,— і тицьнув здивованому ведмедеві під ніс:
— Бачиш, вуйку, який ти слабак! Я тільки торкнувся каменя — і він став мокрий. А якби ударив! Тож краще зі мною не заводься, бо як кину тебе, то аж за он тим лісом упадеш.
— Ого-го! Таке мале, а таку силу має!—буркнув стривожений ведмідь.—Треба, доки не пізно, скоріше тікати.
Ведмідь промовив це тихо, сам до себе, та заєць почув, бо ж недаремно вуха в нього довгі, і каже ведмедеві:
— Але я тебе не жену. Ти ж утомився. То ходімо на горбочок, сядемо під плотом, трохи відпочинемо.
Ведмідь хоч-не-хоч потягся на пагорб. Посідали вдвох під тином, заєць одразу й заснув, але очі мав розплющені, бо ж зайці, коли сплять, не заплющують очей. А ведмідь усе зиркає на зайця — чекає, коли той засне, щоб непомітно чкурнути від нього. Та в зайця очі весь час вибалушені. Чекав ведмідь, чекав та й не витримав: як схопиться, як дремене, тільки п’яти заблимали, а шерсть на ньому від страху дуба стала.
Аж вовк зупинив його:
— Гей, брате, куди так поспішаєш? Горить там, чи що?
Мусив ведмідь признатися, хоч і соромно було:
— Там таке мале сидить, а таку силу має, що й мене подужає.
— Ходімо вдвох проти нього,— запропонував вовк.— Може, двох нас не переважить.
Пішли вовк та ведмідь до косогору дивитися на силача зайця. Підійшли поза тином, щоб легше рятуватися було. Ведмідь зіп’явся на задні лапи й побачив зайця, а вовкові нічого не видно, бо він так ставати, як ведмідь, не вміє.
— Я тобі допоможу,— сказав ведмідь, схопив вовка й підніс високо над собою.— Ну, бачиш його? Під плотом сидить. Чого мовчиш? Кажи…
Але вовк не відповів уже ні зараз, ні пізніше. Коли ведмідь піднімав його над плотом, то так стиснув, що й дух з нього вийшов. Подивився бурмило на мертвого товариша й жахнувся:
— Від одного тільки погляду помер! То я ще міцний, коли стільки з зайцем був разом — і живий залишився. А втім, не варт життям ризикувати.
І ведмідь утік із наших країв. Нема й вовків у нас: останнього задавив ведмідь, коли хотів йому показати зайця. Зате зайців повно: й у вівсах пасуться, й на пагорбах сплять.
