Жили колись дві нерозлучні подруги — блішка й блощиця. І так уже вони заприязнилися, що, як не бачилися хоч один день, від туги не знали куди подітися. Вилучить, бувало, блішка вільну хвилину й біжить до блощиці. А як стрінуться, довго не зводять одна з одної очей, відтак сідають погомоніти.
Одного дня прийшла блішка до блощиці в гості. Тій забаглося пригостити дорогу подругу, тож налила в казан молока й розпалила в печі. Але дров у хаті було малувато. От вона й каже блішці:
— Ти посидь трішки, а я піду дрівець назбираю.
Сиділа, сиділа блішка, й стала її нетерплячка змагати: «Вогонь у печі палахкотить, гляну, чи молоко не закипіло»,— подумала собі, підскочила до казана, але не втрималася й упала в молоко.
Ось приходить блощиця, а блішки нема.
— Блішко, агей, блішко! — зазира в усі кутки, але марно — від подруги ні слуху ні духу. «Либонь, кудись пішла. Нічого, зараз повернеться»,— сказала собі й стала поратися коло печі. Зазирнула до казана, а там плаває в молоці горічерева мертва блішка.
Заголосила блощиця й ну дряпати собі обличчя та рвати волосся.
У цей час на покрівлю її хати сіла сорока. Зазирнула в хату, а там сидить подряпана та обскубана господиня й гірко-гірко плаче.
— Що з тобою, блощице? Навіщо ти подряпала собі обличчя й геть чисто повиривала волосся? — питає.
Зітхнула, застогнала блощиця та й каже:
— Хто ж подряпає собі обличчя, як не я? Хто ж повириває собі волосся, як не я? Хто ж заплаче-заголосить, як не я, коли загинула моя сестриця блішка, і я від жалю й скорботи місця собі не знаходжу?
Побачила сорока блощицине горе, і тяжко їй стало на душі.
— Коли ти від жалю за своєю сестрицею подряпала собі обличчя й повиривала волосся, то я обскубу на собі пір’я,— сказала, і пір’я посипалося з неї.
Упала сорока на землю і, плачучи та ридаючи, пострибала до чинора[1]. Побачив її чинор, здивувався вкрай та й питає:
— Ой, сороко! Щодня така гарна, перната прилітала ти до мене, сідала мені на гілку й весело скрекотала, чого ж нині геть обскубана ходиш по землі й за сльозами світу не бачиш?
— Ой, не питай мого болю! — мовила сорока.— Загинула блішка. її подруга блощиця від горя подряпала собі обличчя, повиривала волосся, а я, сорока, вискубла на собі пір’я.
— Коли так, то я, чинор, обтрушу своє листя,— сказав і скинув додолу все листя.
За якийсь час прийшла під чинор коза. Побачила під деревом купу листя й не второпає, що сталося.
— Що з тобою, чиноре? Щодня приходила я сюди й ледве могла поживитися одним-двома твоїми листочками, а нині ти скинув усеньке своє вбрання й голий-голісінький стоїш серед степу?
— Ох, не питай мого болю! — відказав чинор, аж гілля на ньому затремтіло.— Загинула блішка. її подруга блощиця подряпала собі обличчя й повисмикувала волосся, сорока обскубла на собі пір’я, а я, чинор, обтрусив своє листя!
— Коли так, то я обламаю собі роги! — сказала коза, стукнулась рогами об камінь і пішла до струмка попити води.
Побачила її чиста вода, здивувалася вкрай і питає:
— Ой, кізонько бідолашненька, що з тобою сталося, хто поламав тобі ріжки?
— Ет, водице, водице! Навіщо ти мене про це питаєш? — залилася слізьми коза.- Загинула блішка. її подруга блощиця подряпала собі обличчя й повисмикувала волосся, сорока вискубла на собі пір’я, чинор обтрусив своє листя, а я, коза, поламала собі роги.
— Леле! Безталанна блішка! — завирувала вода.- Коли вона загинула, то я, вода, геть скаламучуся.
Отак через нетерплячу, необачну блішку блощиця подряпала собі обличчя й повиривала волосся, сорока обскубла на собі пір’я, чинор обтрусив усе листя, коза поламала роги, а чиста вода скаламутилась.
[1] Чинор — крислате дерево, родич нашого явора.
