Жили колись в одному селі двійко сиріток — дівчинка й хлопчик. Якось вони дуже зголодніли, а їсти не мали чого. Аби щось роздобути, дівчинка подалася з двору.
Іде вона, йде, аж бачить — старенька бабуся ледве несе дзбанок води.
Підбігла дівчинка до неї й каже:
— Бабусю, дайте я вам допоможу.
— От спасибі,— зраділа старенька.
Взяла дівчинка дзбанок і віднесла до бабусиної хати. Вдячна старенька дала їй' казанок і мовила таке:
— Поставиш цей казанок на скатертину й скажеш: «Казаночку, казаночку, звари кашки», він наварить каші стільки, скільки забажаєш. А коли скажеш: «Дякую, казаночку, досить», перестане варити.
Зраділа дівчинка, взяла казанок, подякувала бабусі й побігла додому.
Відтоді сестричка з братиком, як тільки хотіли їсти, ставили казанок на скатертину й казали:
— Казаночку, казаночку, звари кашки.
Казанок одразу ж варив.
Якось дівчинка пішла з дому, а хлопчик схотів їсти, поставив казанок перед собою й промовив:
— Казаночку, казаночку, звари кашки.
Коли казанок уже був повний, треба було сказати: «Дякую, казаночку, досить». Та хлопчик забув ці слова.
— Годі, більше не вари! — загукав він.
А казанок варить та й варить.
Каша побігла через вінця, залила скатертину, залила долівку й потекла на подвір’я, а звідти — на вулицю. Люди не знали, що з нею робити.
Та ось прибігла дівчинка.
Побачила, що скрізь повно каші, й одразу здогадалася, що сталося. Вона ще з вулиці гукнула:
— Дякую, казаночку, досить.
Казанок перестав варити. Дівчинка побрела кашею до хати. А там братик сидів у кутку й плакав.
Він зрозумів, що негарно вчинив і більше ніколи не забував подякувати казаночкові.
