Гурзод

Так воно було чи ні, однак переказують, що жив собі колись мисливець. І народила йому дружина донечку. Батько з матір’ю дуже любили свою одиначку, плекали, викохували її.

А як дівчинка підросла, тато з мамою порадилися й віддали її в науку. Повчилася вона в школі та вже й на порі стала — можна заміж віддавати.

Але така вже їй доля випала, що з доброго дива зайшла вона в тяж. Відчула під серцем дитинку, розгубилася, та не могла нікому того виповісти. А одна підступна баба дозирила й нашептала падишахові:

— О володарю світу, о щедрий з найщедріших! У твоїх чистих володіннях сталася нечиста оказія. Це недобре віщування.

Розлютився падишах, звелів привести дівчину, відтак покликав двох катів і наказав їм:

— Убийте цю нечестивицю, а поховайте за звичаєм.

Привели кати дівчину на кладовище, зірвали з обличчя запинало, а вона така вродлива, зроду такої не бачили. Дивляться зачудовано й надивитися не можуть. А тоді порадилися й зробили ось що: сходили на базар, купили ягня, принесли на кладовище, зарізали й вимастили ягнячою кров’ю дівоче вбрання. А сердешну дівчину живу завели в могилу й кажуть:

— Як тобі судилося жити, то з’явиться на світ твоє дитя.

Принесли їй харчів на кілька місяців і подалися.

Закривавлене дівоче вбрання показали падишахові й віднесли батькам.

Бідолашні батько з матір’ю як побачили кров на вбранні своєї безталанної доньки, потужили над ним та врешті-решт змирилися з долею.

Минув якийсь час. Раз батько тієї дівчини довідувався до свого табуна й завважив, що всі коні вигуляні, а одна кобила перепалася на тріску.

— Тут така паша добра й вода цілюща, чого ж ця кобила худа? — спитав він табунника.

— О господарю, з цією кобилою дивне діється,— одповів табунник.— Щодня опівдні вона кудись зникала. Тож я пішов раз назирці й побачив, як вона лягла боком під старою могилою. Придивляюся, аж з тої могили вискочило голеньке дитинча — поссало, поссало кобилу й сховалося в могилу.

— Хто ж то був, дівчинка чи хлопчик?

— Я не роздивився,— відказав табунник.

Другого дня мисливець приніс на кладовище пару бабок[1], ляльку й поклав усе те на могилу. А коли трохи згодом знову прийшов, то побачив, що дитинча бабки забрало, а ляльку лишило. Отже, то був хлопчик.

Мисливець одразу замовив у кравця гарненьке вбрання, а коли воно було готове, відніс на могилу. Хлопча визирнуло, роздивилося те вбрання й каже мамі:

— Ненечко, хтось приніс сюди щось дуже гарне й залишив на могилі. Можна взяти чи ні?

Мама дозволила. Хлопчик узяв убраннячко. Ненька вдягла його й не могла намилуватися — так та одежина личила йому.

А мисливець відтоді, як довідався про цю таємницю, місця собі не знаходив. Тож одного дня зібрав гурт дітлахів, привів на кладовище і звелів там погуляти.

Діти стали забавлятися. Хлопчик почув їхні голоси, вийшов з могили й озвався:

— Чи не приймете й мене до гурту?

Діти прийняли і його до забави. Стали боротися. Один здоровкуватий хлопець переборов усіх. Дійшла черга до хлопчика з могили. І тільки-но хлопчик Схопив здорованя за поперек, як той гепнувсь на землю й заволав од болю. Перелякані дітлахи кинулись до мисливця й загукали один поперед одного:

— З могили вийшов якийсь хлопчик і поборов дужака!

Чутка про маленького богатиря з могили загула по всьому краю. Позбиралися дужаки звідусіль і влаштували коло кладовища змагання. Почув хлопчик гамір, визирнув з могили й назад Сховався.

— Ой, нене,— гукнув,— тут стільки люду зібралося. Мабуть, теж боротися хочуть зі мною.

— Що ж,— мовила йому ненька.— Іди до них, може, там і твій дідусь та візьме тебе до себе. Тільки не забувай мене час від часу провідувати.

Хлопчик попрощався з матір’ю й подався до людей. Трохи постояв, подивився збоку, а тоді підійшов до борців. Його обступили й почали розпитувати:

— Хто ти такий, маленький богатирю, чого живеш у могилі, як тебе звати?

Хлопчик не знав, що їм відповісти, й стояв зніяковілий.

— Треба дати йому гідне ім’я, – озвався хтось із гурту.

— Він народився в могилі, тож назвемо його Гурзодом[2] — сином могили, могилюком,— запропонував другий.

Відтоді стали звати хлопчика Гурзодом. І пішов він од міста до міста, від села до села, навчався всякого ремесла й придивлявся, як живуть люди.

Народ тяжко страждав під падишаховим гнітом. Та й мама скаржилася, що колись несправедливий, жорстокий володар не з’ясувавши істини, звелів скарати її на смерть.

Проте кати не вбили, а живу залишили в могилі.

Що день, то дужче обурювався Гурзод. Нарешті не витримав і повбивав усіх падишахових посіпак. Довідався про те володар, прикликав хлопця до себе й сказав:

— О богатирю! Навіщо повбивав ти безвинних людей?

— Я вчинив це за вашим прикладом, володарю,— відказав на те Гурзод.— Адже ви теж караєте безвинних.

Почув таке падишах і став міркувати, як би позбутися Гурзода. Скликав він своїх візирів[3] і став з ними радитися.

— Гурзод — могутній богатир,— сказали ті,— його не так просто із світу звести. Тут треба щось придумати.

— А що? — спитав падишах.

— Послати його так далеко, щоб назад не повернувся.

— Він нас не послухає! — заперечив володар.

— Це неважко зробити,— озвався перший візир.— Богатирі — люди жалісливі, доброзичливі, беруться всім допомагати. Його треба хитрощами запроторити в якісь далекі краї.

— У володіння зміїного царя! — підказав другий візир.

— Це добре, але якими хитрощами? — спитав падишах.

— То вже доручіть мені,— улесливо мовив перший візир.

А той візир мав таку вродливу доньку, що й не розказати. А ще була вона дуже грамотна й лукава. У якій скруті не опинився 6 батько, завжди знаходила вихід.

Прийшов того дня візир додому й тяжко зітхнув.

— Яке лихо спіткало вас, тату? — спитала донька.

— Падишах хоче позбутися

— Гурзода,— пояснив батько.— Богатиря треба послати в якесь далеке й небезпечне місце, аби він не зміг повернутися назад.

Довго думала дівчина й нарешті промовила:

— Не журіться, тату, я знаю, що зробити.

Вона вбралася в тонку шовкову сукню й подалася до підніжжя гори Гасир[4], де на той час полював Гурзод.

— Я насправді бачу тебе чи мені сниться? — гукнув зачарований її красою хлопець,— Ти не людина, ти пері! Бо хіба може бути дівчина такої чарівної вроди?

— Ні, я людина, і бачиш ти мене не в сні, а насправді, тільки людина я дуже нещасна.

— Чому? — спитав зворушений Гурзод.

Мені лишилося дуже мало жити. Якщо безстрашний богатир не принесе мені персня доньки зміїного царя, я незабаром зів’яну й засохну, мов зірвана квітка.

— Де живе донька зміїного царя? Покажи мені до неї дорогу! — попросив юнак.

— Перейдеш через гору Гасир, ітимеш сім днів і сім ночей на захід сонця і потрапиш у володіння зміїного царя. А там усе залежатиме від твоєї спритності, сили й відваги.

Богатир одразу ж узявся виконувати її бажання.

А візирова донька прибігла до батька й каже йому:

— Я послала Гурзода в країну зміїного царя. Звідти він живий не повернеться.

А Гурзод тим часом долав гору Гасир. То була дуже висока гора, своїм шпилем вона сягала неба. Ніхто ще досі не побував на тому схилі.

Насилу дійшов богатир на шпиль, з неменшими труднощами спустився вниз і рушив на захід сонця.

Шість ночей і шість днів ішов він, доки побачив зміїну шкуру. «Уже недалеко»,- подумав і наліг на ноги. Увечері дістався до широкої рівнини. Уся вона була встелена зміїними шкурами. Хлопець перейшов через рівнину й побачив височезний замок. Довкруг замку лежали, згорнувшись кільцями, величезні страшні змії. Не було навіть де ногою ступити. Великі й малі, червоні й жовті, чорні й зелені, вони вмить оточили Гурзода.

Раптом одна зелена змія, що лежала біля входу до замку, роззявила величезну, мов печера, пащу й поповзла до богатиря. Інші за її прикладом і собі пороззявляли пащі й заповзялися так шипіти, що від того їхнього шипіння богатир мало не оглух. Гурзод не міг більше терпіти. Він щосили стиснув кулак і так луснув змію по горішній щелепі, що та аж прилипла до нижньої. Всі інші вмить постуляли свої пащі й закам’яніли.

Богатир відчинив браму й зайшов до замку. Тут на покуті на золотому троні сидів у золотій короні зміїний цар.

— Хто ти такий? — спитав він богатиря.- Чи ти з моря вийшов, чи з неба злетів, чи на землі вродився?

— На землі,— відказав Гурзод,— я людина, чоловік.

— З яким наміром ти прийшов до нас, чоловіче? Якщо з лихим, то живий-здоровий звідси не вийдеш.

— Я прийшов з проханням до твоєї доньки,— пояснив богатир.

Зміїний володар покликав доньку й сказав їй:

— Це чоловік, він прийшов до нас із-за гори і хоче щось у тебе просити.

— Чого тобі треба? — спитала царівна.

— У нашому краї,— почав Гурзод,— живе дуже вродлива дівчина, така вродлива, що її вроді могли б позаздрити навіть місяць і сонце. Жаль тільки, що жити їй лишилося дуже мало. Лише твій перстень може врятувати дівчину від смерті. Я дав їй слово не вертатися без твого персня.

— Непросте твоє прохання,— озвалася царівна,— якщо я віддам тобі свого персня, мені доведеться незабаром померти.

Гурзод геть занепав духом, засмутився.

Глянула на нього зміїна царівна, і жаль їй стало хлопця.

— Якби ти роздобув мені сорокакутного казана,— сказала вона,— я щодня їла б із нього плов і продовжила б собі життя.

— Де ж той казан? — спитав Гурзод.

— За горою Каф,— пояснила царівна.— Дорога важка й довга, а живуть там деви й пері. Одначе, якщо захочеш я допожу.

— Піду! — мовив богатир.

Царівна написала щось на папері, дала його хлопцевій сказала:

— Як дійдеш до гори Каф, побачиш замок. Біля брами сидітиме пері. Передаси їй цього листа, а вона скаже, що тобі робити далі.

Царівна покликала крилату змію й звеліла їй віднести богатиря за гору Каф. Сів Гурзод верхи на ту змію, і та вмить донесла його до місця.

За горою, як і казала донька зміїного царя, хлопець побачив білий замок з високими мурами, а неподалік від того замку сиділа пері.

Підійшов до неї богатир, чемно привітався.

— О нещасний та непутящий хлопче. Чого ти забрів туди, де правлять деви? Живий та здоровий ти звідси не вийдеш.

Нічого не відказав на те Гурзод, тільки мовчки дістав і подав їй листа. Та прочитала, написала щось на звороті й повернула папірця хлопцеві. Тоді відчинила браму й мовила:

— Трохи далі всередині замку є ще одна брама, там сидить моя старша сестра, піди до неї й дай їй цього листа.

Увійшов хлопець до замку, віддав листа другій пері. Та про читала написане й пояснила:

— У потрібному тобі казані тепер повно плову. Зараз прийде страшезний дев, виїсть усе чисто, вип’є ставок води і піде під чинор спочивати. Якщо ти чуєшся на силі, зітнись із тим девом, здолай його й забери казана, а як не впевнений у собі, вертайся, звідки прийшов!

— Я краще вмру, а з дороги не зверну! — стояв на своєму Гурзод.

Незабаром з’явився дев. Він умить спорожнив казана, випив геть усю воду й загорлав:

— Я ще не наївся! Я голодний!

— До нас завітав один богатир,— сказала йому пері,— подужаєте його — наїстеся досхочу, не подужаєте — голова полетить вам із пліч.

Побачив дев Гурзода і розсміявся.

— Чого смієтеся? — спитала його пері.

— Того, що ти казала мені про богатиря, а це якийсь дітлах. У нього з рота ще молоком пахне, а від тіла — колискою.

— Обидва ми вигодувані материним молоком, деве! А справжнього богатиря в бою видно,— одказав Гурзод.

Вони вийшли на майдан і почали битися. Билися три ночі й три дні. Гурзод таки виявився дужчий. У чудовиська з носа цівкою потекла кров, однак воно не піддавалося.

— Спочиньте трохи,— підійшла до них пері.

Перевели дух. Дев випив ще ставок води, від чого зробився ще вайлуватіший. Це завважила пері й притримала його за ногу. А Гурзод влучив мить, звалив чудовисько з ніг і за одним махом відтяв йому голову.

Пері скликала всіх девів і повіла їм:

— Із країни людей до нас прибув один дужий богатир і здолав вашого володаря. Зараз він загадає вам одне завдання. Виконаєте його — відпустить вас, не виконаєте — усім вам смерть.

Почули ці слова деви й промовили:

— О пері, яке б важке було це завдання, ми виконаємо його.

— Візьміть казана, з якого їв ваш володар, і віднесіть туди, куди звелить цей богатир!

Хлопець сів у казана, а сорок девів схопили казан за сорок кутів і скоро опинилися в зміїної царівни. Царівна взяла казана, віддала Гурзодові свого персня, відтак покликала ту саму крилату змію й звеліла їй віднести богатиря у рідні краї. Та полетіла, мов стріла, й хутко домчала хлопця на батьківщину.

Як побачили люди величезну змію, поперелякувалися й порозбігалися по хатах. Гурзод відпустив змію, заспокоїв людей і пішов до могили, де була його мати.

— Неню, ви живі чи ні? — погукав.

— Жива, але життя моє гірше від смерті,— долинув із могили голос.—- Де ти так довго барився, чого не провідав мене, не спитав, як мені тут ведеться?

— Я закохався в дуже вродливу дівчину. Але вона, бідолашна, смертельно хвора, тож їздив я, щоб порятувати її від загибелі,— одказав хлопець і розповів матері про всі свої пригоди.

— Ти добре вчинив, що трохи збив тому деспоту падишахові пиху,— мовила ненька.— Але будь обережний, бо та красуня — візирова донька, а падишах з візиром хочуть тебе занапастити. Дивись, аби й дівчина не була з ними заодно.

— Мій занапасник ще на світ не народився! — промовив Гурзод і подався до візирової доньки.

Почув про богатиреве повернення візир, пополотнів від жаху й перший прибіг до доньки.

— Кепські наші справи,— сказав,— Гурзод повернувся. Тепер володар живих нас не залишить.

— Заспокойтеся, батьку,— потішила його дочка,— Гурзод бере силою, а я — вродою, він відвагою, а я — хитрощами. Побачимо, хто дужчий.

Вона вдала, що дуже хвора, застогнала, заойкала й лягла. Гурзод застав кохану в ліжку. Коло неї сиділи сорок служниць і гірко плакали.

— Ох, славетний богатирю,— простогнала дівчина.— Якби ти прийшов хоч на день раніше, то врятував би мене від смерті. Тепер уже запізно, не допоможе мені й перстень зміїної царівни.

— О чарівна дівчино! Що маю зробити, аби врятувати тобі життя? Я не хочу, аби твоє ніжне, мов троянда, личко, завчасу зів’яло.

— Нема на те ніякої ради, богатирю! — відказала дівчина вдавано кволим голосом,— Підійди ближче, нехай ще раз гляну на тебе перед Смертю.

Підійшов до неї хлопець і ледь не заплакав. Але ж богатирі не плачуть, не викотилася сльоза і в Гурзода з очей.

— Лікарі кажуть, що на слабість нашої панни є лише один лік,— озвалася служниця, з якою візирова донька про все домовилася наперед,— їй треба випити лев’ячого молока, надоєного в левину шкуру.

Вийшов Гурзод від дівчини й подався шукати левів. Ішов він кілька ночей і кілька днів, доки дістався ріки Алконтак[5]. Неподалік ріс густий ліс, у якому й жили страшні леви. Зайшов хлопець у той ліс і побачив величезну левицю, що лежала, припавши до високого дерева й тяжко стогнала.

— Що з тобою, левице?

— О Подорожній, страждаю від страшного болю, і нема мені від нього спасу. Колись загнала в лапу скіпочку з дерева, і ніяк не могла її витягти. А та скіпка пустила коріння, з неї вигналось оце дерево, й приросла моя лапа до землі.

— Я порятую тебе,— пообіцяв Гурзод, – але чи виконаєш ти моє прохання?

— Виконаю все, що скажеш.

Зрубав богатир дерево і вивільнив лапу. Тоді левиця так заревла, аж гори озвалися на те ревіння, а біля неї враз з’явилися семеро її синів.

У ті часи звірі ще вміли говорити. От старший син і питає:

— Чого ви, матінко, нас гукали?

— Сини мої,— звернулася до них левиця,— присягніться, що Зробите все, що я вам звелю.

Леви заприсяглися.

— Любі мої діти, цей чоловік зробив мені велику ласку, тож виконайте його бажання!

— Кажіть, що зробити, мамо.

— Йому потрібне лев’яче молоко в левиній шкурі.

Звірі вбили старого лева, злупили з нього шкуру, надоїли в неї Материного молока й понесли разом із хлопцем додому.

Звістка про те, що повертається Гурзод із сімома левами та молоком у левиній шкурі, облетіла весь край. Як почули її падишах та його візирі, на смерть поперелякувалися й заволали: «Ми не змогли вбити Гурзода, тепер він повернеться й переб’є всіх нас!» — і порозбігалися, хто куди.

Аж тоді Гурзод нарешті зміг вивести з могили свою неньку.

Народ обрав падишахом його діда-мисливця, і в країні запанували мир та злагода.

[1] Бабка — кісточка суглоба копитної тварини, що вживається в хлопчачій грі.

[2] Гурзод — ім’я походить від гур — могила і 3од — син, тобто «народжений у могилі» або «могилюк», герой однойменної епічної поеми.

І нині під назвою «Гурзод» побутує пізніший зразок поетичного епосу таджик в «Гуругли», що теж носить ім’я героя-могилюка, (угли, огли — син – тюркське запозичення). З давнім гур пов’язана й назва оспіваної в козацькому епосі Сав(г)ур-могили.

[3] Візир — міністр.

[4] Гасир — легендарна гора, ймовірно Гіссарський хребет.

[5] Алконтак — легендарна ріка; назва означає — зв’язок, єднання.

Переклад: Шокало Олександр

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up