Жив собі кіт. Вийшов він якось за село й зустрів лисицю. Накинула лисичка оком на кота й питає:
— А чи не взяв би ти мене за жінку?
— Візьму,— одказує кіт.
Повела лисиця кота до себе додому, й стали вони жити вдвох. Нікуди не пускала, щоб звірі не побачили й не розірвали.
Одного дня кіт каже:
— Щось дуже мені їсти схотілося.
— Ну то посидь дома, а я піду курку вполюю, та й попоїмо.
Іде лисиця, аж стрічає ведмедя. От вона й каже йому:
— Не підходь близько до мого дому!
— Чого це? — здивувався ведмідь.
— Бо там мій владар, він тебе розшматує.
— А як би мені хоч здалеку подивитися на твого владаря? — питає ведмідь.
— Піди принеси нам бичка, й побачиш мого владаря,— одказує хитруха.
Ведмідь пообіцяв принести. Іде лисиця далі, коли це вовк назустріч.
— Не ходи близько коло моєї хати! — застеріга вона і його.
— А чого? — не второпав одразу вовк.
— У мене тепер владар є, він тебе розірве.
— А як би мені на нього хоч одним оком глянути? — питає вовк.
— Піди принеси нам ситого барана, то й глянеш. Згодився вовк. Незабаром приволік він барана, а ведмідь бичка.
Гукають лисицю. Підійшла вона до них та й каже:
— Почекайте тут, а я піду покличу свого владаря. Тільки поховайтеся, аби він вас не бачив.
Ведмідь виліз на горіха, а вовк зарився в торішнє горіхове листя, принишкли й ждуть.
Аж ось і лисиця вертається, а за нею кіт іде, хвоста настовбурчив. Прийшов і мовчки заходився наминати м’ясо. Та раптом він помітив, як щось заворушилося в листі. А то вовк вухами ненароком ворухнув. Котові здалося, що то миша, й кинувся туди. Вовк наполохався й дременув навтіки. Кіт подумав, що то собака, та й собі злякався і шмигнув на горіха. А ведмедеві здалося, що кіт не догнав вовка, то лізе на дерево по нього. Подерся він угору, не втримався, впав додолу й мало не вбився.
Отак кіт переполошив лісових звірів і сам наполохався.
