Був собі селянин та й мав він двох волів і одного осла. Щоранку нав’ючував селянин осла пшеницею, запрягав волів і рушав у поле.
Якось увечері після роботи один із волів повернув голову до осла, який солодко спав поруч, і поскаржився:
— Ти, друже, щасливіший від нас, і господар не так гнобить тебе: відвезеш зранку в поле пшеницю, а звідти дров привезеш — і вільний. А воляча доля,— хоч розступися, сира земле. Наша мука куди більша. Щодня хазяїн спрягає нас і від ранку до вечора оре. Досить нам трішки загаятися, то так уперіщить, аж кості заниють. Тяжка наша доля.
Подумав осел і каже:
— Коли зробиш, як скажу, позбудешся муки.
— Скажи, друже,— попросив віл.
Осел і порадив:
— Сьогодні ввечері й завтра вранці нічого не їж, вдай із себе хворого. Хазяїн подумає, що ти заслаб і не поведе в поле.
Ця річ сподобалася волові. Прийшов селянин, укинув у ясла полови й сіна. Осел й один віл їдять собі з охотою, а другий віл, наче нездужає, навіть не дивиться на їжу.
Уранці селянин спостеріг те ж саме й подумав, що віл за хворів.
— Що я маю тепер робити? Одного вола не запряжеш,— сказав він. Та раптом погляд його впав на осла.
Той був угодований, гладкий.
— Є вихід,— зрадів селянин, погнав у поле осла та вола, спріг і став орати.
Працював осел до вечора, стомився вкрай, все тіло йому боліло.
«Таки воли терплять тяжкі муки»,—подумав осел.
А як згадав про наступний день, аж затремтів. Та виходу не було. «Чого хотів, те й маєш»,— казав він собі й терпів отак кілька днів.
Але якось увечері в голові в нього майнула думка, від якої осел аж заревів і звернувся до «хворого» вола.
— Друже, сьогодні я підслухав розмову нашого господаря з господинею. Хазяїн казав: «Коли наш віл не одужає й далі не їстиме, заріжемо його, м’ясо, продамо, а замість того вола купимо іншого». Моя рада така: їж з великою охотою, покажи, що ти вже одужав.
Віл не думав і не гадав, що так обернеться. Але, вдячний ослові за турботу, одразу взявся виконувати його пораду. Як тільки селянин приніс покорм, віл заходився смачно наминати, показуючи, що він уже здоровий.
Побачив це селянин, неабияк зрадів, а вранці взяв його в поле.
Минуло кілька днів. Віл знову почав нарікати ослові на своє безталання. Довго думав осел, але як зарадити приятелеві, не знав.
— Ти дуже хочеш позбутися гніту нашого господаря? — спитав якось увечері осел.'
— Звичайно, хочу! — сказав віл.
— То давай утечемо.
— Куди втечемо? — спитав віл.
— Підемо знайдемо якесь далеке пасовище.
Віл завагався:
— Радиш ти мудро, але як би на тому пасовищі не потрапити вовкові чи левові в зуби?
— Щось придумаємо.
Тої ж ночі обидва втекли з дому. Перебули ніч за селом, а вранці рушили в дорогу. Ідуть собі, а з покрівлі побачив їх півень і гукає:
— Куди це ви йдете?
Осел і каже:
— Ми втекли від господаря і йдемо шукати собі притулку.
— А чи не взяли б ви й мене з собою, бо господар хоче мене зарізати й з’їсти.
— Що ж, ходи,— мовив осел,— сідай на мене. Утрьох усе-таки веселіше, ніж удвох.
Отак ідуть вони втрьох. Коли це з одного двору вибігла миша й питає:
— Куди ви прямуєте?
Осел і каже:
— Ми втекли від господаря і йдемо жити на волі.
А миша їм каже:
— Була у мене хатка, але кілька днів тому господар приніс кота. Не сьогодні-завтра я потраплю до котячих лап і пропаду. А що, коли б і я пішла з вами?
— Що ж, ходи,— мовив осел,— вилазь на мене.— Приліг він на бік, а миша скік йому на спину.
— Навіщо нам оті немічні дармоїди? — буркнув невдоволено віл.
— Не турбуйся,— мовив осел.— Друг, великий він чи малий, завжди стане в пригоді.
Ішли вони кілька днів, аж дісталися до підгір’я. А там паші — скільки оком глянь.
— Отут ми й спинимося,— сказав осел,— Ліпшого пасовища й шукати годі.
Усі пристали на його раду, оселилися там і якийсь час жили собі спокійно.
Найдужче був задоволений осел. Напасшись досхочу, він качався по траві, або вибрикував. Лише одного йому бракувало: друзі заборонили йому ревіти, щоб, бува, не почули вовки.
Нарешті терпець ослові увірвався:
— Я не можу більше витримати, хочу ревіти й годі,— і так заревів, аж луна горами пішла.
Почула те ревіння зграя вовків, що никали, шукаючи здобичі. Ватаг їхній вибрав одного найдужчого й найспритнішого вовка й сказав:
— Це ослячий голос. Піди й дізнайся, що то за звір, де він, сам чи з друзями.
Пішов вовк на ослячий рев. Побачив його з дерева півень і сповістив інших. Розсердився віл і каже ослові:
— Бач, не послухав мене і накликав лихо на наші голови.
— Не хвилюйся, друже,— мовив осел,— якось викрутимося, тільки заховайся і не виходь, доки не покличу.
Віл заховався. Наблизився вовк, побачив угодованого гладкого осла. «Піду,— думає,— сповіщу приятелів». Та потекла слина вовкові з рота, от він і каже собі: «Спочатку поласую сам, а там якось уже буде». Підійшов до осла й гукнув:
— Настав твій кінець, віслюче, я тебе з’їм.
— Гаразд, нічого не вдієш,— каже осел.— Тільки починай іззаду, там найм’якше, я ляжу на спину, і ти кусай.
— Лягай,— погодився вовк.
Осел ліг і задер ноги.
— Кусаю,— сказав вовк і тільки-но нахилив голову, а осел як стисне її ногами та як загукає:
— Гей, людино-богатирю, виходь і бий. Гей, царю підземний, рий могилу, а ти, голосистий муедзине[1], сповісти про похорон.
Примчав віл і заходився колоти вовка гострими рогами, вибігла мишка і ну ритися під ним, а півень як загорлає:
— Ку-ку-рі-і-ку-у-у.
Вовк, увесь закривавлений, ледве вирвався. Щодуху кинувся до лісу, примчав до своїх і каже:
— Тікайте, бо-з’явилися чотири богатирі, один в’яже, другий б’є, третій яму копає, а четвертий панахиду править.
Злякалися вовки й навтікача. Відтоді жоден з них не з’являвся в тих краях, а осел, віл, миша й півень безпечно прожили там весь свій вік.
[1] Муедзин — служитель при мечеті, який згукує мусульман до молитви.
