Лисиця на полюванні

Жив колись лев. А при ньому лисиця. Лев завжди ходив на полювання, а лисиця поїдала залишки здобичі. І хоч була вона сита й гладка, однак у глибині душі заздрила господаревій силі та вправності.

А одного разу таки не витримала й сказала:

— О славетний богатирю, ви такий спритний мисливець! Чи не навчили б і мене свого ремесла, аби я не вешталася марно лісом, а полювала, як ви.

— Що ж, коли хочеш вчитися, придивляйся, як я це роблю,— відказав лев і узяв лисицю з собою на полювання.

Коли вони стали на пагорбі, лев сказав:

— Поглянь, чи не видно якоїсь живності?

Лисиця вибралася на самий вершечок горба, роззирнулася довкола і сповістила:

— Бачу табун кобил з лошатами!

— Отут ми й пополюємо! — зрадів лев і почав готуватися до нападу.

— Які в мене очі? — спитав у лисиці.

— Червоні-червоні,— відказала та.

— Яка в мене грива? — спитав знову.

— Настовбурчена! — відповіла лисиця.

— А хвіст мій тугий?

— Тугий, немов канчук!

Лев схопився з місця, кинувся до табуна, підім’яв під ноги лоша й роздер.

Лисиця тільки облизалася.

— Ну, бачила? — спитав лев.

— Еге, бачила,— відказала йому,—не така то вже складна річ оте полювання!

Наступного дня відпросилася вона в лева й сама подалася полювати. Іде собі, йде, а назустріч їй заєць.

— Ходи-но послужиш мені на полюванні,— каже йому,— а здобич удвох їстимемо!

— Якби-то так було! Я вже третій день і рісочки в роті не маю,— мовив заєць і побіг за лисицею.

Дійшли вони до того самого пагорба, де вчора полював лев. Лисиця спинилася й каже:

— А вибіжи-но, зайцю, на вершечок та глянь, чи не видно якоїсь живності.

Вибрався заєць на пагорб, зирк туди, зирк сюди та й каже:

— Бачу табун кобил з лошатами!

Лисиця стала готуватися до нападу.

— Ану глянь, очі мої червоні чи ні?

— Ні, не червоні! — відповів заєць.

— Кажи, що червоні! — гримнула на нього лисиця.

— Червоні, червоні,— відказав мимохіть заєць.

— Тепер глянь, яка шерсть у мене щ шиї!

— Така, як і була,— мовив заєць.

— Кажи, що настовбурчилася, мов дріт, гримнула знову.

— Настовбурчилася, мов дріт, повторив заєць.

— Хвіст мій тугий? — спитала.

— Ні, висить, як і висів.

— Кажи, що тугий, немов канчук,— зарепетувала лисиця й побігла до лошати.

Та кобила одразу помітила її й так лигнула копитом, що тій аж голова тріснула, а очі запливли кров’ю.

— Отепер очі в тебе почервоніли,— сказав заєць.

Лисиця, конаючи, роззявила широко рота й ледве дихала.

Шерсть у неї на шиї стала сторч.

— І шерсть уже настовбурчилася,— мовив заєць.

Лисиця сконала, так і не навчившись лев’ячого ремесла.

Переклад: Рудковський Василь

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up