Жив колись лев. А при ньому лисиця. Лев завжди ходив на полювання, а лисиця поїдала залишки здобичі. І хоч була вона сита й гладка, однак у глибині душі заздрила господаревій силі та вправності.
А одного разу таки не витримала й сказала:
— О славетний богатирю, ви такий спритний мисливець! Чи не навчили б і мене свого ремесла, аби я не вешталася марно лісом, а полювала, як ви.
— Що ж, коли хочеш вчитися, придивляйся, як я це роблю,— відказав лев і узяв лисицю з собою на полювання.
Коли вони стали на пагорбі, лев сказав:
— Поглянь, чи не видно якоїсь живності?
Лисиця вибралася на самий вершечок горба, роззирнулася довкола і сповістила:
— Бачу табун кобил з лошатами!
— Отут ми й пополюємо! — зрадів лев і почав готуватися до нападу.
— Які в мене очі? — спитав у лисиці.
— Червоні-червоні,— відказала та.
— Яка в мене грива? — спитав знову.
— Настовбурчена! — відповіла лисиця.
— А хвіст мій тугий?
— Тугий, немов канчук!
Лев схопився з місця, кинувся до табуна, підім’яв під ноги лоша й роздер.
Лисиця тільки облизалася.
— Ну, бачила? — спитав лев.
— Еге, бачила,— відказала йому,—не така то вже складна річ оте полювання!
Наступного дня відпросилася вона в лева й сама подалася полювати. Іде собі, йде, а назустріч їй заєць.
— Ходи-но послужиш мені на полюванні,— каже йому,— а здобич удвох їстимемо!
— Якби-то так було! Я вже третій день і рісочки в роті не маю,— мовив заєць і побіг за лисицею.
Дійшли вони до того самого пагорба, де вчора полював лев. Лисиця спинилася й каже:
— А вибіжи-но, зайцю, на вершечок та глянь, чи не видно якоїсь живності.
Вибрався заєць на пагорб, зирк туди, зирк сюди та й каже:
— Бачу табун кобил з лошатами!
Лисиця стала готуватися до нападу.
— Ану глянь, очі мої червоні чи ні?
— Ні, не червоні! — відповів заєць.
— Кажи, що червоні! — гримнула на нього лисиця.
— Червоні, червоні,— відказав мимохіть заєць.
— Тепер глянь, яка шерсть у мене щ шиї!
— Така, як і була,— мовив заєць.
— Кажи, що настовбурчилася, мов дріт, гримнула знову.
— Настовбурчилася, мов дріт, повторив заєць.
— Хвіст мій тугий? — спитала.
— Ні, висить, як і висів.
— Кажи, що тугий, немов канчук,— зарепетувала лисиця й побігла до лошати.
Та кобила одразу помітила її й так лигнула копитом, що тій аж голова тріснула, а очі запливли кров’ю.
— Отепер очі в тебе почервоніли,— сказав заєць.
Лисиця, конаючи, роззявила широко рота й ледве дихала.
Шерсть у неї на шиї стала сторч.
— І шерсть уже настовбурчилася,— мовив заєць.
Лисиця сконала, так і не навчившись лев’ячого ремесла.
