Один лис був страшенний розбійник — майже всіх курей у селі пожер. Тих, що лишилися, люди тримали по хатах. Лисові не стало чого їсти, і він аж перепався від голоду.
Отож уночі вліз через димар в одну хату, але як не винюшкував, ніякої поживи не знайшов. Хотів був вилізти назад, та так охляв, що не втримався й шубовснув у велику макітру з фарбою. Вискочив звідти, глянув на себе, а його руда шерсть стала синя-синя. Роззирнувся довкола, загледів чотки, прихопив їх із собою й з горем пополам вибрався надвір.
Вранці прийшов фарбований лис до млина, сів у кутку й перебирає чотки, вдаючи з себе побожного.
Аж ось мірошник випустив невеличкий табунець курей, що вбереглися від лисових пазурів. Півень упізнав лукавого звіра, попередив курей, щоб були пильні, а сам обережно підступив до нього.
— Гей, лисе, чого ти лукавиш?! — гукнув півень.
— Не кажи так, півнику, я став мусульманином і оце зібрався йти на прощу,— ввічливо озвався лис.
Півень задумався, а тоді й мовить:
— Якщо ти не дуриш, то й я піду з тобою на прощу.
— Чого б я мав тебе дурити. Ось бачиш, яке на мені вбрання, а ось і чотки.
Повірив півень і рушив з лисом у дорогу. Ідуть вони, йдуть, коли це прямо з-під ніг у них випурхнув перепел і заволав:
— О лукавий лисе, обдурив півня й ведеш, аби з’їсти його!
Лис мовчки заходився перебирати чотки, а півень став захищати свого попутника:
— Не смій такого казати! Хіба не бачиш, що це правовірний мусульманин. Ми обоє йдемо на прощу.
Перепел принишк і вже заговорив інакше:
— Якщо ти кажеш правду, то й я подамся з вами.
Ідуть вони вже втрьох. Аж ось назустріч їм одуд:
— Півню й перепеле, чого це ви йдете з оцим лукавим ли сом, хочете, щоб він поїв вас?
Лис і на цей раз промовчав, а ті двоє взялися його захищати:
— Не згадуй колишнього! Хіба не бачиш, що він з чотками і вбрання схимницьке? Ми йдемо з ним на прощу.
— Коли так, то й я піду з вами,— сумирно мовив одуд.
І пішли вони далі вчотирьох. І застала їх ніч у степу. Страшно зробилося птахам:
— Якщо заночуємо тут, знайде нас хижий звір і поїсть.
А лис їм на те:
— Тут неподалік стоїть моя хатина, ходімте переночуємо.
Прийшли вони до лисової хатини. Лис їх перших у хату пропустив, за ними зайшов, сів під дверима та й каже:
— Ану потіште мене якоюсь оповідкою.
А птахи йому:
— Самі нам щось розкажіть, ви ж господар.
Тоді лис звернувся до півня:
— Ану, півнику, починай перший.
— Е ні, ви нас сюди привели, ви й починайте, -одказав півень.
— Коли вже так наполягаєте, мушу почати, -лукаво мовив лис.— А скажи, півню, чому ти серед ночі горлаєш і не даєш іншим спати?
Похнюпив півень голову:
— Не кажіть більше нічого, краще одразу мене задушіть. Така, видать, моя проща.
Накинувся лис на півня, задушив, обпатрав і з’їв. «О, де й сила взялася, а то хоч пропадай з голоду»,— подумав лис, облизався й звернувся до перепела:
— А скажи-но, перепеле, чого, коли мусульманин прошкує собі, ти вифуркуєш у нього з-під ніг і лякаєш його?
— Скажіть краще, що ви й мене хочете з’їсти, як півня,— мовив на те перепел.
Умолов лис і перепела.
«Тепер і моя черга настала»,— подумав одуд.
— Гей, одуде, а чого ти довбаєш дзьобом землю без дозволу шаріату[1]? — озвався лис.
Та одуд не розгубився:
— Ви не маєте права з’їсти мене, доки цього не засвідчать. Я приведу двох свідків.
«Хай приводить своїх свідків, з’їм усіх трьох»,— подумав лис і сказав:
— Гаразд, приводь своїх свідків!
Випустив лис одуда, й той полетів. Летить, побачив мисливця з собакою. Сів неподалік, а собака до нього. Одуд відлетів і сів далі. Так і приманив собаку до лисової хатини.
Собака кинувся на лиса й почав душити. А одуд літає й гукає:
— Оце перший мій свідок.
Невдовзі надійшов і другий свідок — мисливець, і спустив з лукавого лиса фарбовану шкуру.
[1] Шаріат — правові норми й правила поведінки мусульман.
