Був собі лев — цар звірів, та такий старий і немічний, що не мав уже навіть сили вполювати здобич. Тож підкликав якось до себе своїх царедворців лиса та шакала й каже:
— Багато літ харчувалися ви з мого дастархана[1], їли хліб і всякі ласощі. А нині, коли я зробився старий та немічний, мусите годувати мене й себе.
Лис покірно поцілував землю перед володарем і пішов у степ. Там зустрів він газель і сказав їй:
— Наш пресвітлий володар занедужали і зареклися ніколи більше не проливати крові своїх підданих і навіть не торкатися до їхнього м’яса. Тож маємо піти і скласти подяку всьому царському роду за таку ласку.
Газель погодилася, й вони обоє подалися до левового двору.
Як тільки підійшли до володаря, лис покірно схилив голову, а за ним і газель схилилася у вдячному поклоні. Лев одним помахом лапи роздер їй горло.
— А тепер нехай наш придворний чашник розділить цю трапезу.
Шакал уклонився низько й промовив:
— Легені, печінка, нирки, туша і груднина мають належати його пресвітлій величності, голова і шия — чашникові та вбогим, ніжки — всім іншим.
Розлютився лев, роздер шакала, повиламував йому зуби, вирвав язика й сказав:
— І ти хотів цим язиком ділити м’ясо моїх підданих, а цими зубами гризти їхні кістки?
Тоді зиркнув на лиса й звелів:
— Тепер ти сповни мою волю.
Лис низько вклонився і мовив:
— О преславний охоронцю звірів усього світу! Легені, печінка, серце і нирки газелі хай будуть вам на сніданок, туша, груднина й окіст — це ваш обід, голова, шия і ніжки — ваша вечеря, а для нас, смиренних рабів ваших, досить того, що ваша пресвітла величність живі та здорові.
Почув ці слова лев, розреготався й спитав:
— О мій розумний візире, хто ж навчив тебе так справедливо ділити?
— Потрощені шакалові щелепи й вирваний язик, ясновельможний,— відповів лис.
[1] Дастархан — скатертина.