Один падишах правив великою країною. І була в того падишаха чарівна мисочка: візьме її в руки — з неї цілий десяток зробиться, поставить на полицю — знов одна.
Якось та мисочка випала володареві з рук і розбилася. Тяжко зажурився падишах, а тоді звелів своїм посланцям їхати по містах і селах скликати гончарів. А коли посходилися до палацу найкращі майстри, сказав їм:
— Розбилася моя найулюбленіша мисочка. Даю вам сорок днів і ночей. Як не зробите мені другої такої, постинаю всім голови з плечей.
Засмутилися бідолашні майстри. «Оце вже нам не буде спасу»,— казали безнадійно, бо ніхто з них навіть не уявляв, як робити мисочку.
Був серед них старий сивий майстер, гончарював із семи років, але й той не знав секрету мисочки. Брів він у зажурі міською вулицею, й сльози котилися по зморшкуватому обличчю — шкода людей, пропадуть ні за що. Коли це з одного двору виходить хлопчина у благенькій одежині й питає:
— Чого ви, дідусю, так гірко плачете?
— Як же мені, хлопче, не плакати, коли за сорок днів падишах вигубить усіх гончарів, і я теж гончар.
— А чим вони завинили перед ним? — питає хлопець.
— Розбилася його найулюбленіша мисочка, і володар звелів нам за сорок днів зробити нову, таку саму. А цього не зуміє жоден із нас.
— Нема чого журитися, дідусю! — мовив хлопець.— Аби стільки клопоту. Візьміть мене до себе й доручіть мені цю справу.
У старого гончаря трохи відлягло од серця, і він повів хлопця до себе додому. Той оглянув його майстерню й сказав:
— Славна у вас гончарня, дідусю. Тепер мені треба доброї глини. Сходіть до Червоногори, Жовтогори та Чорногори й привезіть із кожної на віслюкові глини.
Гончар узяв трьох віслюків і зробив усе, як було сказано. Хлопець змішав глину, десять днів і ночей розминав її, відтак замкнувся в майстерні й звелів дідові, аби не турбував його три дні й три ночі. А через три доби відчинив двері й покликав старого майстра. Той зайшов і побачив не одну, а цілий десяток мисочок — одна від одної краща.
Зрадів гончар, узяв мисочку й хотів був уже нести падишахові, та хлопець спинив його.
— Не поспішайте, дідусю. Доки не сповниться тридцять дев’ять днів, до падишаха не йдіть, і візьмете не одну, а дві мисочки. Спершу одну віддасте, а як він вам не повірить,— дасте й другу.
Сорокового дня приходить майстер до падишахового палацу, а там уже зібрались усі гончарі. Голови їхні похнюплені, туга в очах. Аж ось із покоїв вийшов сам володар із своїми візирами та радниками й питає:
— Ну, хто зробив і приніс мені мисочку?
Усі мовчать.
— Я питаю, хто зробив і приніс мені мисочку?! — гукнув падишах.
— Я,— озвався старий гончар, дістав з-за пазухи одну мисочку й подав володареві.
Узяв падишах мисочку, а з неї враз зробилося десять. Та володар замість того, щоб зрадіти, розгнівався, напосівся на гончаря:
— Де ти взяв це, старий собако?
— Сам зробив.
— Гей, люди,— гукнув падишах,— я мав дві мисочки. Одна розбилась, а друга лишилась у скарбниці. Якщо та мисочка на місці, то цю справді зробив оцей майстер. Якщо нема, значить, старий пес украв звідти мою мисочку й приніс сюди. Візири, підіть до скарбниці й гляньте, є там мисочка чи нема?
Незабаром візири повернулися й сказали:
— Скарбницю обікрали злодії й забрали вашу мисочку.
Ще дужче розгнівався падишах. Прикликав до себе катів і гукнув їм:
— Гей, кати, хапайте цього старого псюру-злодюгу й зітніть йому голову, щоб не крав більше!
Гончар тільки всміхнувся на те.
— Тебе зараз мають скарати, чого ж ти радієш? — спитали його візири.
— О володарю нашого краю, скільки мисочок було у вашій скарбниці? — звернувся гончар до падишаха.
— Я ж сказав — одна!
— Гаразд, якщо перша мисочка ваша і я її вкрав, то де взялась оця? — мовив старий майстер, видобув з-за пазухи другу мисочку й подав падишахові. З неї враз зробилося десять.
Володар і візири знетямилися.
А старий гончар сховав обидві мисочки за пазуху й подався з палацу.
— Ловіть його! — схаменувся нарешті падишах.
Візири й кати завернули майстра.
— Люди,— мовив володар,— тут щось не так. Скажи правду, старий, як ти зробив ці мисочки?
Гончар мовчав. Падишах одразу здогадався, що то не його робота, й звелів:
— Піди й приведи того, хто їх зробив!
Прийшов майстер додому й оповів хлопцеві все, як було.
— Не журіться, дідусю,— відказав на те хлопець.— Підіть і скажіть падишахові таке: «Мисочку зробив Устоносир, він у мене вдома. Якщо хочете його побачити, простеліть від вашого палацу до моїх воріт килимову доріжку, пришліть майстрові доброго коня й пишний одяг, і він приїде до вас».
Почув володар ім’я Устоносира й мовив:
— Ту мисочку, що розбилася, зробив якраз Устоносир. Майстер той, правда, вже помер, але коли живе його сан і син удався в батька, то він нам дуже потрібний.
Падишах звелів простелити до гончаревих воріт оксамитову доріжку й послати юному майстрові доброго коня й пишний одяг. Устоносирів син убрався в нове, сів на скакуна й прибув до палацу. Володар зустрів його з почестями, посадив поруч себе й сказав:
— Призначаю тебе старшим над усіма ремісниками і майстрами нашого краю.
А Устоносирів син йому й одказує:
— Хіба можна бути старшим над майстрами в краю, де правлять облуда й лицемірство, де процвітають хабарі й крадіж, де зневажають ремесла? Як хочете, аби ремісники й майстри жили в спокої та злагоді й процвітало їхнє мистецтво, доручіть мені всі ринки в нашому краї.
Довго думав та гадав падишах і нарешті погодився.
Устоносирів син звелів обгородити всі базари мурами, всередині поставити ятки й наставити сторожу, спорудити караван-сараї. Усе було так і зроблено. Сторожа переловила злодіїв. Юнак повиганяв із ринків усяких гендлярів.
Не минуло й трьох років, а торгівля в краї розцвіла, як ніколи досі. З усіх усюд приїздили сюди купці, зупинялися в караван-сараях, лягали спати й прокидалися спокійні за свій товар, спродувалися й роз’їздилися по домівках.
Про Устоносирового сина заговорив цілий світ.
А сусідньою країною правив лютий і дуже заздрісний падишах. Прочув і він про мудрого Гончаренка. Ото зібрав своїх радників та й каже:
— Доки не приставите мені живого чи мертвого сина Устоносира-гончаря, не матиму спокою. Даю за нього десять тисяч золотих.
А в того падишаха був дуже хитрий та лукавий візир. Підвівся він, низько вклонився й мовив:
— О мій ясновельможний володарю. Якщо ваша ласка, ми візьмемо це завдання на себе.
Падишах погодився. Того ж дня візир подався до краю, де жив син Устоносира-гончаря. Сновигав він кілька днів столицею, а як узятися до справи, не знав. Адже юнак не вештався без потреби, і вистежити його було неможливо. Довго думав гадав візир і зміркував, що треба почати грабувати базари, обкрадати купців. Падишах розлютиться й вижене Устоносирового сина з країни. Отоді вже неважко буде його зловити. Тож пішов візир од міста до міста, розшукував колишніх злодіїв, платив їм великі гроші й велів шастати ночами по базарах, грабувати, нищити.
Злодії вже кілька років не бралися до свого ремесла, тож удалися до злочинства з охотою. Вони нападали на сторожу, вдиралися на базари, розбивали крамнички, гребли все, що потрапляло до рук, грабували чужинських і своїх купців. Візир теж був серед злодіїв, повчав, як чинити розбій.
Щодня люди приходили до падишаха скаржитися. Той вислуховував їх, велів посилити сторожу на базарах, та це не допомагало. Злодії вдавалися до всяких підступів і далі робили своє.
І ось одного дня лукавий візир послав падишахові листа: «О славетний володарю, марні ваші старання. Виловити злодіїв вам все одно не вдасться. А якщо виженете із своїх володінь Устоносирового сина, грабунки та крадіж одразу припиняться і край ваш процвітатиме, як і перше».
Прочитав падишах листа, прикликав до себе юнака й мовить йому:
— О сину Устоносира, це через тебе чиниться такий безлад у моїх володіннях. Тому забирайся геть з нашого краю, а не підеш, змушений буду посадити тебе до в’язниці.
Збагнув хлопець, і звідки вітер віє, попросив десять днів часу й сказав:
— О ясновельможний володарю, я був певний, що ви з своїм військом хутко впораєтеся з злодіями. Та раз ви не знайшли способу розправитися з ними, дозвольте це зробити мені. Якщо за десять днів я не порозшукую грабіжників, не виловлю їх і не приведу до вас, робіть зі мною, що захочете!
Падишах дав згоду.
Устоносирів син убрався в старе лахміття й, прикинувшись юродивим, никав базарами з ранку до вечора, приглядався до всього. Злодії щодня приходили на торги назирювати, що можна поцупити, і не раз бачили юродивого в дранті, але не звертали на нього уваги.
Одної ночі пов’язали вони сторожу, вдерлися на базар, дивляться, а юродивий хлопчисько розпалив серед торжища вогонь та й забавляється. «Він недоумкуватий, що йому до нас»,— подумали ті й узялися за своє. А Устоносирів син тим часом приглядається до злодіїв, хто який із себе, і поміж них завважив пихатого чолов’ягу з пишною рудою бородою, що верховодив тією зграєю.
З наступного дня хлопець уже ходив попід дворами, при дивлявся, чи не з’явиться хтось із грабіжників. Шукав отак день, шукав два, а на третій побачив, що злодійський верховода зайшов на обгороджене високим дувалом подвір’я.
«Так ось де їхнє кубло!» — промовив сам до себе Устоносирів син. Він зібрав дужих та хоробрих своїх друзів і непомітно провів до воріт, у які зайшов злодійський верховода. Заскочили вони досередини, а там ні душі. Прокралися до вітальні — порожньо. Хлопець роззирнувся довкруг, і раптом погляд його впав на вмуровану в стіну шафу. Постукав пальцем — наче порожньо.
Хлопці відчинили шафу і побачили двері. Зайшли досередини, а там іще кілька кімнат та підвалів, у яких повно золотих речей і монет. Не чіпаючи нічого, юнаки поховалися й стали чекати:
Було вже за північ, як ворота зарипіли, і до будинку зайшли з силою всякої здобичі злодії.
Юнаки повискакували із своєї схованки, повалили тих на землю й пов’язали їм руки-ноги. Попався і злодійський верховода, той самий пихатий рудобородий чолов’яга. Усіх відвели до підземелля і там замкнули.
Коли минуло десять днів, падишах звелів своїм візирам:
— Розшукайте й приведіть до мене Устоносирового сина.
Юнака схопили й повели до володаря.
— Ти не дотримав своєї обіцянки, і тебе чекає в’язниця,— сказав грізно падишах.
— О ясновельможний володарю, недарма сказано: «Спершу розпитай, а тоді карай». Ви теж спершу спитайте, виловив я злодіїв чи ні. Хіба ви із своїми візирами не знаєте, що в нашому краї вже кілька днів спокій і лад?
Падишах зчудовано глянув на своїх візирів. Ті не мали що йому відповісти й від сорому потупили очі в землю.
— Усі грабіжники в підземеллі,— сказав Устоносирів син,— звеліть привести їх.
Слуги привели злодіїв. Падишах звелів постинати їм голови. А син Устоносира-гончаря навів лад у країні, й став люд жити-поживати, горя-лиха не знати.
