Було це чи ні, та жив колись падишах і правив він сімома країнами. Одного разу покликав падишах своїх візирів і сказав:
— Знайдіть мені жінку, кращої від якої не було б у цілому світі.
Ходили вони, ходили, шукали, шукали, а дівчини, яка припала б володареві до серця, знайти не могли. Засмутився падишах і, щоб тугу розвіяти, поїхав на полювання.
Полював він кілька днів, а коли вертався додому, побачив на дувалі в одному селі зграю горобців і пустив на них сокола. У погоні за горобцями сокіл залетів на подвір’я.
Відчинив падишах ворота, дивиться, а його сокола держить у руках вродлива дівчина. Як побачив її володар, так і закохався. Не до сокола, повернув коня й помчав до палацу, скликав візирів і мовив:
— У отому селі живе чарівна дівчина. Підіть і висватайте її.
Та дівчина була дочка пастуха. Прийшли візирі, постукали у ворота. Назустріч їм вийшов господар, запросив до хати й почастував як годиться. Уже вечоріло, коли старший візир звернувся до пастуха:
— Чому не питаєш, звідки ми й куди йдемо?
— Я був певний, що ви прийшли до мене в гості,— мовив господар,— а коли не так, то скажіть, звідки ви й куди прямуєте.
— Ми й справді прийшли до тебе,— відказав той візир,— та не в гості. Ми — старости. Прислав нас сюди падишах. Хоче бути твоїм зятем. Пристаєш на це?
«Він володар над сімома країнами, а я простий пастух. Скажу так — забере дочку, скажу ні — все одно забере. Краще не перечити»,— подумав господар і дав згоду.
Сім днів і сім ночей у всіх сімох країнах справляли весілля. Незрівнянна дівоча врода дедалі дужче полонила падишаха. Не було в нього іншого бажання, як бути поруч із дружиною.
Минали дні, тижні, місяці. Дружина народила сина, і володар піклувався лише про неї.
Нарешті зібралися найзнатніші вельможі, прийшли до падишаха й спитали, чому він занедбав державні справи.
— Я більше не царюватиму,— відповів той,— Доки виросте мій син Салім[1], державою правитиме старший візир.
Зібрав деякі свої пожитки, і разом із дружиною подався геть.
Хлопчика взяв на виховання візир. Царенко ріс швидко: за день — як за два, за два — як за чотири, за тиждень — як за чотири тижні, за місяць — як за чотири місяці. Бачить візир, малий так хутко росте, що незабаром відбере в нього владу, й вирішив якось цьому перешкодити. А в тому царстві жила баба-чаклунка. Покликав її візир і попросив допомогти йому. Нарадились удвох.
Вийшла стара на дорогу, де часто гуляв Салім, і сіла прясти Царенко саме грак у бабки. Раптом бабка влучила я прядку й зламала її.
— Ох ти, безбатченку злощасний, зламав мені прядку,— вдала, що дуже розсердилася, стара.
— Бабусю, чого ви мене безбатченком називаєте? — спитав Салім.— Мій батько живий. Він падишах і править сімома країнами.
— Ех ти, дурнику,— мовила баба,— це не твій батько, а візир його. Твої батько з матір’ю кудись подалися, і ніхто не знає, де вони тепер. Якщо не віриш, запитай візира.
Салім одразу пішов до візира й спитав:
— Скажіть правду, ви мій батько чи ні?
— Ні,— відповів той,— твій батько з матір’ю кудись поділися. Якщо хочеш побачити їх, піди й пошукай.
— Звичайно, хочу,— мовив Салім. Він хутко зібрався й вирушив з дому.
Іде він, іде, а назустріч йому богатир, сімома млиновими каменями грається. Заступив Салімові дорогу й питає:
— Куди йдеш, хлопче?
— А ти хто такий і куди прямуєш? — царенко йому.
— Мене звати Підійми каменем, а йду боротися із Салімом-богатирем.
— Я брат Саліма богатиря. Хто зможе подужати мене, той і його подужає.
— Ти Салім-богатир, бо крім нього, ніхто мене не поборе.
Ідуть вони вдвох, а назустріч їм богатир: вивернув з корінням два чинори й грається ними.
— Куди йдете? — питає.
— А хто ти такий і куди прямуєш? — Салім йому.
— Мене звати Верничинором, а йду боротися із Салімом-богатирем,— відповів незнайомець.
— Я Салім-богатир.
Почали боротися. Салім і цього богатиря кинув об землю і той промовив:
— Збережи мені життя. В дорозі утрьох краще, ніж удвох. Куди ти, туди й я, що звелиш,— усе зроблю.
Почали вони боротися. Три дні змагалися, але ніхто не переміг. На четвертий день схопив Салім Підіймикаменя й з усієї сили кинув ним об землю. А Підіймикамінь і каже:
— Ти мене подужав. Збережи мені життя. В дорозі удвох таки краще, ніж одному. Куди ти, туди й я, що звелиш — усе зроблю.
Відпустив його царевич. Підвівся Підіймикамінь і каже:
— Салім-богатир відпустив його. Було їх двоє, а стало троє.
Довго йшли, аж дісталися річки. На березі лежав богатир.
Як потягне він у себе воду, річка міліє, а випускає — знову стає повноводою.
Підійшов до нього Салім і питає:
— Хто ти такий і що тут робиш?
— Звати мене Пийводою,— відповів той,— а чекаю на Саліма-богатиря.
— Що тобі треба від нього?
— Хочу боротися з ним.
— Я Салім-богатир, давай боротися.
Салім і цього богатиря кинув об землю, і той промовив:
— Ей, богатир, я скоряюсь тобі. Візьми мене з собою, може колись у пригоді стану.
Салім і на його прохання зважив. Було їх троє, а стало четверо. Ідуть вони, йдуть, аж дійшли до одного міста.
— Відпочиньте трохи,— сказав Салім,— а я піду роздобуду чогось попоїсти.
Товариші погодилися. Заходить богатир до міста, дивиться — кухар варить плов аж у десятьох казанах, а навколо чекають сорок череванів. Підійшов Салім до кухаря й каже:
— Нас четверо. Ось гроші, насип нам плову.
— Ні, ні,— відказав той,— цей плов я зварив тільки для міських вельмож і нікому більше його не дам.
Царевич довго не роздумував, штовхнув кухаря мізинцем — той лише п’ятами блиснув. їдці посхоплювалися з місця, кинулися до богатиря. Салім усіх порозкидав, порозганяв, сіли вчотирьох до казана й виїли увесь плов.
Містом одразу чутка загула, що з’явився богатир, якого не змогли подужати сорок вельмож.
— Що ж то за богатир такий? Ану хоч погляньмо на нього,— заметушилися міщани.
Бачить Салім, що люди когось шукають, та й питає:
— Чого так метушитеся? Кали шукаєте когось одного, то це я, а коли багатьох, то не знаю.
Одного богатиря шукаємо,— відказують міщани.
— Я і є той богатир. Заходжу сьогодні до вашого міста, підходжу до. кухаря й прошу, аби дав нам на чотирьох плову, а він — ні. Я штовхнув його мізинцем, він тільки п’ятами блиснув. До мене кинулися їдці. Я їх порозкидав та порозганяв.
Зі мною прийшли три побратими. Тож підіть до падишаха й скажіть, хай почастує нас, а ні, то нехай готує своїх вояків до бою.
Доповіли про це падишахові. Той спочатку хотів був битися, але потім злякався і запросив богатирів у гості. Після бенкету сказав Салімові-богатиреві:
— Ви мені дуже подобаєтесь, тож хочу висватати за вас найвродливішу свою доньку.
— Я одружуватися поки що не маю наміру. Краще віддайте й за мого побратима Підіймикаменя. На всьому світі нема дужчого за нього. Та й від мене нічим він не гірший.
Падишах погодився і віддав свою доньку за Підіймикаменя.
Від'їжджаючи, Салім дав богатиреві миску молока.
— Завжди поглядай на цю миску. Як тільки молоко почервоніє, знай, що я в небезпеці, й поспішай на допомогу,— сказав і разом з Верничинором та Пийводою рушили далі.
Сім днів і сім ночей ішли богатирі, поки дісталися до іншого міста.
Біля брами Салім сказав побратимам:
— Ви побудьте тут, а я піду роздобуду щось поїсти і вас погукаю.
Зайшов Салім-богатир до міста, пішов на базар, накупив коржів, рису, м’яса, олії, відніс до однієї старенької бабусі, узяв кілька великих казанів, зварив обід, а тоді покликав побратимів.
Попоїли вони плову, попили чаю й сіли відпочити, як ураз почули голосіння.
— Що воно за галас? — запитав Салім-богатир у бабусі.
— Е, хлопче, краще не питай,— відповіла старенька.— Є тут у нас став, а в тому ставі з’явилося якесь чудовисько. Щодня воно з’їдає одну корову й одну людину. Сьогодні дійшла черга до падишахової доньки.
Устав Салім і попрямував до ставу. Приходить на берег, а там сидить чарівна дівчина. Підійшов богатир до неї й каже:
— Я йду здалеку й дуже стомився. Дозволь пристати відпочити біля тебе.
— Ні, ні,— промовила дівчина,— зараз із ставу вилізе чудовисько. Воно мене з’їсть і тебе.
— Гаразд, як має воно тебе з’їсти, то хай уже їсть і мене,— одказав богатир, поклав голову дівчині на коліна.— Розбуди мене, коли вилазитиме те чудовисько.
Салім задрімав. Невдовзі випірнув дев. Але дівчину огорнув такий жах, що вона аж заніміла й не змогла розбудити богатиря. З очей у неї покотилися сльози, й одна з них упала Салімові на щоку. Прокинувся він, зирк, а дев уже виліз із води й мовчки дивиться на них. Підвівся Салім-богатир, вихопив з-за пояса кинджал — і чудовисько впало мертве. Тоді взяв дева, відніс на майдан під мечеть і повернувся до дівчини.
— Іди додому, тепер ти вільна,— сказав їй.
Та коли прийшла вона до палацу, падишах розгнівався й закричав:
— Ти чого прийшла? Зараз чудовисько вилізе, зруйнує місто і всіх поїсть!
— Тату,— відказала дівчина,— прийшов один богатир, убив чудовисько й визволив мене.
Цар не повірив і послав до ставу своїх людей. Ті прийшли й побачили кривавий слід од ставу до мечеті. Пішли туди, а на майдані мертвий дев лежить. Одразу пішли вони до падишаха й розповіли все, що бачили.
Падишах звелів:
— Хто здолав чудовисько, хай з’явиться до мене.
Понасходилося чимало, та один поперед одного: «Я здолав».— «Ні, я здолав». Тоді володар і каже:
— Чудовисько здолав той, хто забере його з-під мечеті.
Пішли самозванці, але не змогли навіть зрушити дева з місця. Ніхто більше не сперечався. Тоді скликав падишах людей і спитав:
— Чи не приходив до міста хтось із чужинців?
— У однієї бабусі спинилося троє чужаків,— відповіли люди.
— Підіть і приведіть їх,— звелів падишах.
Покликали богатирів.
— Котрий із пас здолав чудовисько? — запитав володар.
— Я,— відповів Салім-богатир.
— Якщо це правда, то забери його звідси.
Схопив богатир чудовисько, розмахав і пошпурив аж у степ. Усі похвалили його.
— Хоробрий чоловіче,— мовив падишах,— ти визволив наш народ, а моїй доньці дав друге життя, проси, чого бажаєш, нічого не пошкодую.
— Мені не треба нічого,— відповів богатир.
— Коли так,—сказав володар,— то віднині моя донька буде твоєю дружиною.
— Я маю побратима, він нічим не гірший за мене. Віддайте вашу доньку за нього,— попросив Салім.
Справив падишах весілля й віддав доньку за Верничинора.
Після весілля Салім-богатир поставив миску з молоком у кімнаті другого свого побратима, й рушили вони з Пийводою далі.
Йшли вони кілька днів і кілька ночей, аж дісталися до великого міста. Зайшли туди й довідалися, що править цим містом дівчина незрівнянної вроди. До неї сваталися царевичі й інші знатні особи, але володарка оголосила, що вийде за того, хто виконає четверо її завдань. Однак завдання ті були такі важкі, що ніхто не міг з ними впоратися.
Салім-богатир запитав, куди треба йти, щоб одержати завдання. Йому показали.
Прийшли богатирі й чекають. Побачила їх дівчина із замку й сказала своїм радникам:
— Підіть та приведіть отих бідолах.
Підійшли радники до богатирів і питають:
— Ви перед тим, як прийти сюди, подумали про те, що можете лишитися без голів?
— Так, подумали,— відповів Салім.
Привели їх радники до володарки. Тій стало жаль Саліма-богатиря, вона й каже:
— Вродливий юначе, завдання мої смертельні. Краще не губи молодої душі, а їдь своєю дорогою.
— Не турбуйся про мою душу! — сказав богатир,— Той, хто загинув переді мною, був твоєю останньою жертвою.
— Коли так, то хай буде, що буде,— промовила дівчина.— Завдання перше. Маю я летючого коня. Ти сядеш на нього, візьмеш у руку чашку з молоком, тричі облетиш навколо он того чинора й опустишся на землю. Якщо вихлюпнеш хоч краплю молока, позбудешся голови.
— Гаразд, давайте коня,— сказав богатир.
Привели коня. Сів на нього Салім, узяв у руки чашку з молоком, махнув нагайкою і полетів. Облетів раз, і таки вихлюпнув трохи молока. Гірко заплакав він, сльози так і покотилися в молоко. Чашка знову стала повна. Богатир обережно взяв її і зліз із коня.
Побачила дівчина, що чашка повна, й каже:
— Молодець, перше завдання ти виконав. Тепер слухай друге. Мала я золоту скриньку, а в ній були дві рідкісні перлини. Скринька впала в річку. Піди й дістань її.
— Добре,— сказав Салім-богатир.
Пішов він до річки. Пийвода випив воду, й річка зовсім зміліла. Довго шукав богатир, але таки знайшов скриньку під великим каменем і приніс дівчині. Та відкрила, дивиться — та сама. Похвалила вона богатиря й каже:
— Двоє завдань ти виконав, лишилося ще двоє. Але ти так майстерно впорався з цими двома, що нема більше потреби випробовувати тебе. Я твоя.
— Ні, так не годиться,— мовив богатир,— усяку справу треба доводити до кінця. Кажи, які ще маєш завдання?
— Є у мене морозильна,— каже дівчина,— ввечері зайдеш до неї й зостанешся там до наступного дня.
— Гаразд, показуй,— мовив богатир.
Слуги привели його до морозильні. Відчинив Салім двері, а там така холоднеча, що й хвилини витримати не можна. Замислився богатир.
Саме тоді Підіймикамінь побачив, що молоко в його мисці почервоніло. «Наш побратим у небезпеці»,— подумав він, хутко зібрався й поїхав до міста, де жив Верничинор. А той його й питає:
— Побратиме, чого ти такий стривожений?
— У моїй мисці закривавилось молоко. З нашим побратимом сталося лихо,— відповів богатир.
Верничинор глянув у свою миску з молоком і побачив, що вона повна крові. Обидва одразу рушили в путь. Одноденний перехід вони долали за годину, дводенний за дві години й таки встигли. Приходять, а Салім-богатир сумний-сумний сидить. Привіталися, розпитали, в чому річ. Салім розповів усе, що сталося.
— Не журися, твоєму лихові легко зарадити,— мовив Верничинор. Пішов він до лісу, вивернув з корінням чотири великі чинори й розклав навколо морозильника багаття. Зайшов Салім-богатир досередини й спокійно заснув.
Уранці прибули слуги, відчинили двері й побачили, що богатир безтурботно спить. Здивувалися вкрай, повідомили дівчину. Та прийшла, знову похвалила Саліма й виклала останнє завдання.
— Маю я двадцять мішків зерна. Ти повинен за одну добу все змолоти.
Богатир погодився. Прийшов Підіймикамінь, узяв зерно й хутко змолов. Дізналася про це дівчина, визнала себе переможеною, запросила Саліма до себе в палац, влаштувала великий бенкет, а після бенкету сказала:
— Богатирю славний, ти виконав усі завдання, і я вийду за тебе заміж.
Салім звелів оголосити, аби по всьому краю три дні й три ночі ніхто нічого вдома не варив їсти. Оті три дні й три ночі він справляв весілля, одружуючи Пийводу з володаркою, а після весілля сказав побратимам:
— Тепер розходьтеся по домівках, а я піду шукати своїх батьків.
Попрощався Салім з побратимами й рушив у дорогу.
Ішов він, ішов, перейшов через велику гору й дістався до річки. А посеред річки — розкішний палац.
«Що воно за палац?» — тільки встиг він подумати, як навколо потемніло, загуло й прилетів на коні дев.
— О, чоловіче, чи тобі жити набридло, що забрів до моєї оселі? Що ти тут робиш?
— Тебе шукаю,— мовив Салім.
— Навіщо я тобі? — спитав дев, чудуючись.
Ти ніколи не чув мого імені? — спитав Салім.
— Я ворог людства, і мені нема до нього діла. Звідки мені знати твоє ім’я? — відказав дев.
— То знай, моє ім’я Погубитель девів,— мовив богатир.
— О, ти жадаєш битися зі мною? — мовив дев і кинувся на богатиря. Сім днів і сім ночей билися вони, а на восьмий день Салім подолав дева. Тоді сів на крилатого девового коня й полетів до замку. Кінь і опустився на майдані перед палацом.
Назустріч вийшла небаченої вроди дівчина й мовила:
— Юначе, це девова оселя. Коли сюди залітає птиця, вона обпалює крила, якщо звір забреде, обпікає ноги. Чого ж ти прийшов сюди? Невже дев не бачив тебе? А коли бачив, то як ти вирвався з його лабет?
— Красуне,— мовив Салім,— заспокойся, дева вже нема.
— Не вірю.
— Хіба не бачиш, чий це кінь? Якби я не здолав дева, хіба зміг би заволодіти його конем?
Почула дівчина ці слова, розстелила на радощах скатертину і взялася пригощати богатиря. Трохи згодом Салім сказав:
— Дівчино мила, чому ти тут, у девовій оселі?
— Я дочка падишаха далекої країни,— мовила дівчина,— Була я однісінька в батька-неньки. Вони любили мене, пестили, голубили. Одного разу закортіло мені вийти в сад. Не встигла я ступити й десяти кроків, як щось страшне схопило мене й принесло сюди. Уже згодом я дізналася, що то був дев.
— Тепер ти вільна. Коли хочеш, відвезу тебе до батьків. Бранка погодилася. Сів богатир на девового коня, посадив дівчину позад себе, махнув нагайкою і полетів. Летіли вони три дні й три ночі й добулися до міста, де жили красунині батьки. Перед містом стріли вівчаря й сказали йому:
— Піди до падишаха й передай добру звістку — повертається його донька.
Зрадів володар, вийшов назустріч й повів доньку з богатирем до палацу. Дівчина розповіла все, й падишах із вдячністю мовив богатиреві:
— Ти визволив мою єдину доньку з пазурів дева, тож будь моїм зятем.
Богатир дав згоду. Справив падишах весілля й віддав за нього доньку.
Минав час. Раз Салім уві сні тяжко зітхнув. Почула дружина й питає:
— Може, в тебе десь є наречена, краща за мене, що так тяжко зітхаєш?
— Не наречена,— мовив богатир. Я покинув батьківщину, щоб розшукати своїх батьків. Обходив багато країв, а їх і досі не знайшов.
— Не журися, коханий. Якщо ти їх шукаєш, я теж подамся з тобою,— утішила його дружина.
Вранці богатир попросив у падишаха дозволу і вони разом з дружиною рушили в дорогу.
Багато вони земель сходили, та ніде не стріли Салімових батьків.
Нарешті вийшли до річки й побачили гурт людей, а серед них1 молодого дужака. Той закидав величезного невода, витягав повний риби, а люди набирали в торби й ішли собі.
Підступив богатир до рибалки і попрохав невода. Рибалка дав. Узяв Салім невода, закинув і витяг силу-силенну риби.
Подивився юний рибалка захоплено й запросив богатиря ДО себе в гості.
Батько в юнака був хлібороб. Увечері повернувся він з поля, привітався з гостем і питає:
— Ви, бачу, нетутешні, звідки і куди йдете?
— Ми прибули здалеку, сам я з такого-то міста,— мовив Салім.— Розшукую своїх батьків.
— З такого-то міста, кажеш? — спитав старий з цікавістю,— А хто твої батьки, як їх звати?
Батько мій був падишахом, мама — пастухова донька…— і богатир розповів про всі свої пригоди.
Вислухав його старий і кинувся обіймати богатиря:
— Сину мій,— мовив.
Прибігла ненька, пригорнула сина, обцілувала. А молодий рибалка й собі кинувся братові на шию.
Усі пораділи, що стрілися.
[1] Салім — добрий, миролюбний.
