Якось троє псів загледіли вовка накинулись до нього. Той бачить, що непереливки, і навтікача. Собаки за ним. Довго вони його ганяли. І таки вовк ухоркався. Насилу винесли його ноги на крутий пагорб — сів, відхекується.
Аж ось і пси. Повернувся він до них та й каже:
— Стійте! Чого ви женетеся за мною?
Почувши таке, собаки тільки сторопіло закліпали очима.
— Ти чий? — питає вовк чорного пса.
— Вівчарів,— одказує той.
— Так-так! А ти чий? — киває на білого.
— Різників.
— Ага! Ну, а ти ж чий? — глипнув вовк на жовтого пса.
— Я гончарів,— промимрив той.
Подумав трохи вовк, та й повів таку мову:
Ти чорний, маєш повно право ганятися за мною, бо я з’їв у твого хазяїна кілька овець. Ти, білий, теж маєш право. У твого хазяїна я попотягав уволю тельбухів та кісток. А чого гнався за мною ти, жовтий псюро? Я ж не їм гончаревих мисок і глечиків!
Почув це жовтий пес та й посунув додому.
«Чи варто було стільки часу ганятися за вовком через якісь там кістки й тельбухи?» — знерішучився білий пес і теж дав драла.
Чорний лишився сам. «Хіба я впораюся з таким дужим звіром?» — зметикував він і собі навтіки.
А мудрий вовк подивився глузливо вслід недоумкуватим псам та й подався своєю дорогою.
