Жадібний суддя

До одного міста прибився бідний чоловік. Тяжко працював він кілька років поденником і в поті чола заробив тисячу танг. А тоді став журитися, куди їх подіти: «Якщо я носитиму гроші з собою, довідається котрийсь лиходій і занапастить мене, а гроші забере. Заховаю їх у житлі, залізе злодій, знайде і вкраде. Найкраще, либонь, здати їх на збереження судді. А коли повертатимуся в рідні краї, без усякого клопоту заберу свою кривавицю та й поїду».

Як подумав, так і вчинив.

Суддя з радою душею прийняв поденникові гроші. Через якийсь час бідак прийшов до суду, щоб їх забрати.

— Які гроші? — здивувався суддя.— Коли ти мені їх давав? Та ти за все своє життя й сотні танг не бачив, не те що цілу тисячу. Де ти міг стільки грошей узяти? Бийте його. Женіть геть цього нахабу! — гукнув своїм слугам.

Слуги прогнали бідака. Іде він дорогою й плаче. Аж стріча його одна жінка й питає:

— Що сталося, ака?[1] Де це бачено, аби такий поважний, з бородою та ще й у чалмі[2] чоловік плакав?

Поденник розказав їй про свою халепу. Вислухала жінка, жаль їй зробилося чоловіка, тож подумала трохи й мовила:

— Ходімо зі мною. Тут без хитрощів не обійдемося.

Прийшла жінка додому, взяла ковану сріблом скриньку, поставила собі на голову, гукнула малого синка, сказала йому щось, і подалися вони втрьох до суду.

— Ти йди за нами оддалік,— каже вона синові.— Коли прийдемо до суду й побачиш, що суддя віддав гроші цьому дядькові, заходь і ти туди й скажеш, як я навчила тебе вдома.

Ось заходить жінка до суду, а за нею слідом і той бідак.

— Що скажеш, сестро? — питає суддя.

— Я дружина купця. Чоловік мій поїхав у далекі краї, а в цій скриньці лишив повно золота і коштовностей. Досі я берегла її сама, та вже кілька ночей підряд коло нашої оселі вештаються якісь підозрілі особи. Чи не злодії, бува? Тому й принесла оце скриньку до вас на збереження, а повернеться чоловік, сам забере її в вас.

Суддя зважив скриньку на руці й став міркувати: «Тут щонайменше сорок — п’ятдесят тисяч танг. Мушу зробити все, щоб це добро дісталось мені. А для цього треба показати жінці, який я чесний та благородний».

— Добре, сестро, що ви прийшли до мене,— озвався він.— Мій суд — місце надійне й безпечне. Ваш скарб ніде краще не збережеться, як тут. А захочете забрати назад, прийдете будь-коли ви чи ваш чоловік і заберете без усякого клопоту. Оцей бідак, до речі, каже, що передав мені на збереження тисячу танг. І сьогодні приходив по свої гроші. Та я його не впізнав, подумав, злодій якийсь, і грошей йому не віддав. Тої коли тепер хтось поручиться за нього, одразу поверну його збереження.

— Пане, я цього чоловіка знаю майже два роки. Він працює поденником. Ті гроші заробив своїми мозолями,— заступилася за бідака жінка.

Суддя посміхнувся й каже:

— Раз ви знаєте цього чоловіка, я повертаю йому гроші.

Суддя відрахував тисячу танг і віддав бідакові. Тільки-но той узяв гроші й вийшов, як до суду вбіг жінчин синок.

— Мамо, ходімте мерщій додому — тато з караваном приїхали!

— Ой, мій чоловік повернувся, тепер хай сам береже свій скарб,— мовила жінка, взяла скриньку, попрощалася з суддею й пішла додому.

У судді аж очі на лоба полізли від несподіванки.

— Отак-таки не поталанило! І чого тому купцеві не приїхати хоч на годину пізніше, мав би я сорок — п’ятдесят тисяч дурняку. От невдача! — не міг заспокоїтися ласий на чуже суддя.

А дядько радий, що все так добре склалося, спакував свої пожитки й подався в рідний край.

[1] Ака — старший брат; звертання до старшого.

[2] Чалма — завій на голові.

Переклад: Рудковський Василь

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up