Якось у Бухарі[1] одного чесного дядька обмовники звинуватили в злодійстві й повели на суд до падишаха. А той, не дознавши правди, звелів скарати нещасного на горло.
Уже перед шибеницею засуджений ляснув себе по чолу й тяжко зітхнув:
— От шкода!
Кати спитали, за чим він так жалкує.
— Шкода ремесло з собою в могилу забирати, а крім мене, ніхто в світі його не знає.
— Що ж воно за ремесло? — перепитують ті.
— Золотар я. Орю землю й сію золото. А через рік збираю щедрий врожай,— пояснив смертник.
Про ту дивину одразу сповістили падишаха. Володар звелів відкласти страту й прикликав засудженого до себе. Той і падишахові розповів про своє ремесло.
— Коли так,— сказав володар,— то вирощуватимеш золото для нашої скарбниці.
Дядько зорав ман[2] землі, звелів принести із скарбниці п’ять пудів золота й каже:
— Отепер можна й сіяти. Але зробити це може тільки той, хто за все життя й разу не крав. Я хоч і не крав ніколи, однак мене звинуватили в цьому, і згідно з законами золотарства сіяти золота не маю права.
Почув це падишах і звернувся до візира:
— В такому разі беріться сіяти ви.
Візир похнюпився:
— О мій ласкавий пане, я не можу, бо не втримався перед тією спокусою.
Тоді падишах звелів, аби золото посіяв суддя.
Той улесливо забелькотів:
— О мій володарю, прошу великодушно вибачити, піддався і я тій звабі.
Падишах глянув на раїса[3].
Святенник облудливо повів очима:
— О мій повелителю, даруйте мені, але й я небезгрішний.
Тоді падишах подав знак начальникові нічної варти.
Той низько вклонився й промовив:
— Я теж грішний, ясновельможний пане.
Отак перебрав падишах усіх своїх чиновників, та не знайшлося серед них жодного, хто б не крав.
Нарешті царедворці попросили, аби падишах сам посіяв золото.
Володар ніяково всміхнувся:
— Я теж не можу, бо й сам збочував.
Почув те дядько й каже падишахові:
— О всесильний володарю, виходить, при вашому дворі самі злодії, й ніхто їх не карає. А я за все своє життя не взяв нічого чужого. То за що ж ви засудили мене до шибениці?
Падишах аж занімів з несподіванки. А дядько провадить далі:
— Ех, володарю, володарю! Небагаті ви на розум, коли повірили, що можна золото, як хліб, вирощувати.
Падишах зовсім отетерів, і тільки лупав очима. І царедворці німували, мов язики поковтали.
А дядькові більше нічого не лишалося робити, як піти додому.
[1] Бухара — давнє місто (виникло на межі нової ери), осередок таджицької культури.
[2] Ман — одиниця виміру площі, близько одного гектара.
[3] Раїс — чиновник, який стежив за виконанням релігійних обрядів і поведінкою мусульман, а також за точністю мір і вагів.