Якось уранці мати і Яртигулак збиралися йти в поле. На сніданок мати спекла чурек, приготувала чай. Після сніданку залишилася одна перепічка, тепла та пухка.
«Якщо чурек не з’їсти зараз, він зачерствіє і не буде такий смачний»,— подумав Яртигулак і потягнувся рукою до тарілки, але мати сказала:
— Віднесімо, синку, цей чурек батькові в поле. Він сьогодні устав ще вдосвіта, то, мабуть, голодний уже.
І чурек лишився лежати на столі біля шматочка сиру.
Раптом з вулиці почулося якесь ревище:
— Вур-ха-ха! Вур-ха-ха!
Мати почула ці викрики і зблідла. Потім ухопила сир та чурек і побігла з хати.
— Апа-джан! — гукнув Яртигулак.— Нащо ти несеш на вулицю чурек, ти ж хотіла понести його батькові!
— Цить, синку! Це кричить порхан[1]. Він святий, а святому всі щось дають,— промовила мати.
— А хіба порхан бідний? — не відпускав Яртигулак материного подолу.
— Що ти, що ти! Святі не бувають бідними.
— То він старий?
— Та ні.
— Отже — хворий?
— Як ти міг подумати таке, синку? Святість оберігає його від хвороби.
Так відповіла мати й побігла до хвіртки. Але Яртигулак був моторний.
Він добіг до хвіртки перший і, підстрибнувши, вже сидів на защіпці.
— Апа-джан,— знову задзвенів голосок Яртигулака.— Якщо порхан і здоровий, і молодий, навіщо ж ти віддаєш йому останній чурек? Адже він сильніший за тебе, молодший, ніж мій батько, і багатший за нас трьох!
Стара злякалась і розгнівалась:
— Кажуть, що зелене яблуко не має смаку. Отак і я з тобою, мій маленький: говориш багато, а знаєш мало. Адже порхан — чаклун. Йому не можна перечити, бо він розгнівається і нашле в наш дім нещастя.
— Яке нещастя? — не зрозумів Яртигулак.
Мати стала йому пояснювати:
— Порхан скаже слово — і в нашій хаті оселяться джини[2]. Скаже двоє слів — і ми всі помремо. Він може посварити нас із сусідами, і в нас не стане друзів. А людина без друзів — це пагінець у пустелі.
І стара, плюнувши на всі чотири боки, щоб порхан не зурочив її за такі слова, вибігла на вулицю.
Яртигулак теж побіг за матір’ю, тоді виліз на дувал, щоб роздивитися, що робиться на вулиці.
Там ішла юрба людей, а попереду — здоровенний чорнобородий дядько в довжелезному балахоні з верблюжої вовни. На голові у нього була величезна чалма, а на поясі висіли пістряві торбинки-амулети.
Жінки підбігали до порхана й тицяли йому хто чурек, хто курку, хто низку шматочків сухої дині, а хто гроно винограду.
Задерши вгору чорну бороду, порхан гугнявив:
— Гей…гей…гей… Я рахую зорі в небі, на землі проганяю джинів, а під землею знайду загублене! Я — ворожбит, провидець і знахар!
Тут Яртигулак побачив, що в чувалі порхана зникла і їхня перепічка. Він посварився на порхана своїм кулачком, сплигнув додолу й побіг за юрбою.
Край вулиці жив працьовитий і всіма шанований Башим-ага.
Порхан підійшов до його двору й щосили загамселив палицею на воротах.
— Агей, Башим-ага! Лихо, мов чорний крук, сидить на твоєму дувалі. Якщо ти не хочеш, щоб воно увійшло в твій дім, дай мені двадцятиденне ягнятко та півмітка ячменю.
Ворота хутко відчинились, і сам господар вийшов назустріч гостеві. Він уклонився порханові й повів гостя у двір. Юрба посунула за ними, бо кожному хотілося подивитися, як святий порхан буде виганяти джинів з господи Башим-аги.
Хазяїн прослав серед двору свій найкращий килим, порхан скочив на нього й став розмахувати руками та кружляти. Він репетував з усієї сили, закликаючи на допомогу добрих джинів:
— Вур-ха-ха-а! Духи мої, що живете в долинах! Пері мої, що літаєте в горах! Деви мої, що сховалися попід землею! Сюди! До мене!
Він репетував дужче й дужче, кружляв дедалі швидше й швидше. Він так налякав людей своїм криком, що деякі повтікали з двору, а ті, що залишилися, не могли поворухнутися від страху.
— На коліна! — зіпнув порхан нелюдським голосом, піднявши руки над головою.— Заплющіть очі! Духи вже тут! Я бачу їх!
Люди попадали на коліна й позаплющували очі, тільки Яртигулак дивився мовчки, бо йому хотілося побачити добрих духів, що мали битись із злими джинами, які залізли в дім Башим-аги.
— Ти тут, переді мною, могутній, всемогутній джине!— репетував далі порхан на весь двір.— Однією рукою ти підіймаєш гори, одним пальцем ти вбиваєш людину!
Селяни лежали на землі й боялися підвести очі на страшного джина, та Яртигулак, скільки не дивився, нічого не бачив, хоч сидів уже на чалмі порхана.
— Зараз ви почуєте…— порхан хотів був налякати людей ще дужче, але в цю мить з величезної чалми порхана почувся дзвінкий тоненький голосок:
— Ніякого джина тут немає! Не вірте порханові! Він брехун і пройдисвіт!
Усі схопилися на ноги й побачили, що ніякого джина й справді немає. А порхан так злякався, що, не мовивши й слова, підхопив свій мішок і кинувся з двору.
Він тікав вулицею, заткнувши собі вуха пальцями, проте чув, як люди кричали йому навздогін:
— Він брехун і пройдисвіт! Він брехун і пройдисвіт! Тут немає ніякого джина!
Порхан, забігши далеченько від оселі Башим-аги, тільки зупинився перепочити, як той самий голос, що виходив до того із чалми, продзвенів тепер з його власної бороди:
— Віддай, злодію, все, що награбував!
Порхан підскочив, ніби його вкусив скорпіон чи гадюка, й помчав прямісінько до своєї хати. Він забіг у дім і, знесилений, гепнувся прямо на килим.
Жінка зібралась подавати обід. Поставила перед ним миску плову: поверх рису виклала шматочки курячого м’яса та молоденьку цибулю. Білі пухкі чуреки аж лисніли від масла. А такої шурпи[3] Яртигулак ще ніколи не бачив. Була тут і велика тареля, на якій шматочками лежало м’ясо, обкладене часником та морквою, а поверх жовтіли сушені морельки.
У порхана аж слина потекла, бо він ще нічого не їв з самісінького ранку.
Але тільки-но він загріб жменю плову, як з-під скатертини почувся голос:
— Стривай! Віддай, грабіжнику, людям чуже добро! Бо вдавишся першим куском!
Порхан впав на килими, але той самий голос задзвенів у нього над вухом:
— Поверни негайно ж усе, що ти награбував у людей! Поверни, поверни!
Порхан схопив ковдру й закутався в неї, але й це не допомогло, бо хтось смикнув його за бороду.
— Годі спати! Якщо ти не повернеш награбоване, то я тебе так розмалюю, що людям на очі не навернешся!
Порхан схопився й хотів утекти з дому. Він узявся за чобіт, але чобіт сам підстрибнув і засміявся. Він хотів надягти халат, але той поповз від нього, мов гадюка. Порхан заплакав.
— Плач не плач, а доведеться тобі покаятися, бо гірше буде! — почувся голос з пазухи.
Порхан заткнув вуха пальцями й вибіг у двір. А там саме працювали односельці — відробляли порханові.
— Чому регочетеся, препогані? — розгнівався хазяїн. Але чоловіки ще дужче залилися сміхом. Порхан почав їх сварити, поки вибігла його жінка та аж руками об поли вдарила:
— Що це з тобою? Де твоя борода?!
Порхан схопився за бороду, та не знайшов її: півбо- роди було відрізано.
— Ой! — залементував він.— Я все життя лякав людей джинами, а сам ніколи в них не вірив. А тепер бачу, що вони обсіли мій дім.
І він упав на коліна перед своїми боржниками й пообіцяв їм ніколи більше не обдурювати людей, а біднякам повернути все, що награбував за всі роки,— аби тільки джини йому спокій дали.
Меткий Яртигулак непомітно вибіг з порханового двору й пішов, не кваплячись, додому, наспівуючи пісню:
Хоч малий я, та меткий,
Хто завзятіший за мене?
Не встиг він увійти в двір, як хтось постукав у хвіртку. Коли ж мати відчинила, почувся жалібний голос:
— На тобі, хазяйко, твій чурек. Забери його і позбав мене від клятущих джинів.
Це був порхан.
Мати здивувалася, а Яртигулак весело засміявся.
