Яртигулак знайшов батька й матір

Було таке чи й не було, а жив собі один дід. Змолов, якось він у млині борошно та й везе додому. Сам сидить на ішакові, а мішки поскладав на верблюда. Цілий день їхав пустелею, від одного піщаного горба до другого, а села все не видно. Така це була дорога навіть пташка не знала, де їй край, а вітер не відав, де закінчується пустеля.

їхав дід, їхав та й заспівав пісню, довгу, як його життя, а сумну, як його думи, через те що він був уже старий, борода стала біла, мов оберемок бавовни, та не мав дід сина — поради на старість. Про що він думав, про те й співав:

Ой синочка б мені мати —
Хоч такого, як мізинчик,
З личком, мовби квітка маку,
Щоб, як сонце, був грайливий,
Працювати щоб любив він,—
Був би я тоді щасливий.

Коли чує дід, хтось його гукає:

— Гей, ата-джан[1]! Не маєш сина — візьми мене.

Здивувався старий, зупинив ішака та й дивиться під ноги, але там тільки сухі кущики верблюдячих колюків на вітрі коливаються.

Гукає старого знову той самий голос:

— Хочеш побачити орла — не дивися додолу!

Звів дід очі до неба, але й там нічого не побачив. Голос іще дужче кличе:

— Гей, ата-джан, хто ж шукає барса в хмарах? Тоді старий почав благати:

— Годі тобі ховатися! Вийди до мене!

Йому дуже хотілося побачити свого синочка. І раптом він побачив, як із вуха верблюда визирнуло малесеньке хлоп’яточко. Воно весело зиркнуло на діда й промовило тонісіньким голосочком:

— Я тут! Ти бачиш мене? Будь ласка, допоможи мені вилізти звідси, а то ще задихнуся.

Дістав дід хлопчика з вуха та й посадив собі на долоню — такий маленький він був. Голова у його синочка була гладенько поголена, як у всіх туркменських хлопчиків, а за вухами стирчали дві туго заплетені кіски.

— Як же тебе звати? — лагідно запитав дід малого.

— Називай мене як хочеш! — жваво відповіло хлоп’я й почало переплітати свої кіски, та так спокійно, ніби сиділо не на долоні, а вдома на м’якенькому килимі.

— Який же ти маленький! — похитав головою старий.— Ти як половина верблюжого вуха.

Хлопчик глянув на старого й засміявся:

— Отак мене й називай! Це мені до вподоби!

І дід назвав хлопчика Яртигулак[2].

— Ти дуже славний, Яртигулак,— зітхнув дід,— але чи станеш ти мені помічником на старість? Ти такий маленький!

Синок моргнув батькові й сказав:

— Ата-джан, діамант який маленький, а за нього віддають сотню великих верблюдів. Але мене, тату, не віддавайте й за тисячу верблюдів, бо я принесу у вашу хату щастя й талан.

З цими словами Яртигулак схопився на ноги й крикнув на ішака, що тим часом задрімав:

— Гей, та гей же! Вези нас хутчій додому, бо в моєї матері плов перевариться!

Ішак прокинувся, і вони рушили в путь.

Хай вони собі їдуть, а ти слухай, що було із старою.

Вона сиділа посеред двору на білому ліжнику і ткала килим. Зав’язуючи вузлики, баба думала про своє горе. А коли в людини горе, то вона або плаче, або співає. Отож баба співала:

Ой синочка б мені мати —
Хоч такого, як мізинчик,
Килим ткати йому сіла б,
Щоб палав, мов квітка маку,
Ніби сонячний промінчик
На блакитнім небосхилі.

Коли дивиться баба, аж їде її дід на ішакові й кричить:

— Щастя приходить і до молодих, і до старих. Оце ж і до нас завітало. Я привіз тобі сина!

— Навіщо ти смієшся з нашого горя? — розгнівалася стара.

— А чому б оце долі не потішити й нас та не подарувати нам маленького синочка? — відповів дід і показав хлопчика.

Яртигулак сидів між вухами верблюда й зиркав, запишавшись, на батьків.

Глянула баба на синочка та й руками сплеснула:

— Ой, синку, який же ти гарнесенький, який рум’яний!

Вона взяла хлопчика в руки й не могла ним натішитися. Примовляла найпестливіші слова, називала його то рум’яним яблучком, то своїм верблюденятком.

А потім запитала:

— Чому ти тільки такий маленький?

— Не журися, апа-джан[3], маленькому синочкові менше треба шовку на халат! — відповів Яртигулак.

Увечері покликала баба сусідок на уме, приготувала вечерю. Наварила плову, напекла пампушок і поставила на стіл велику миску з родзинками та шматочками солодкої дині.

Цілий вечір співали сусідки під звуки дутара. А співаючи, пошили хлоп’яті три халати — з маленької хусточки, шапочку — з коробочки бавовни та черевички із шкіри курчати.

Вони одягли Яртигулака, подивилися з одного боку, потім з другого, сплеснули в долоні й засміялися:

— Оце справжній джигіт!

Яртигулак віддав батькам чолом і статечно промовив:

— Дякую вам за турботу. Тепер ви відпочивайте, а я хазяйнуватиму.

 


[1] Ата-джан —любий татку, букв, «тату — душа моя».

[2] Яртигулак — половина вуха.

[3] Апа-джан —люба матусю, букв, «матусю — душа моя».

Джерело: Туркменські народні казки.— К.: Веселка. 1980 — 126 с.
Переклад: Григорій Халимоненко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up