Були собі колись давно чоловік та жінка, і мали вони сина Овеза. Вже й парубком став, а з хати не виходить — лежачи об’їдає старих батьків. Це вже йому й вісімнадцять сповнилося, а він ані за холодну воду. Через те й дали прізвисько Ялта — лежень, мовляв.

Тільки настав час, коли вже несила було знести людський глум, і Овез Ялта надумав ось що вчинити: «Усі люди щось роблять. А я теж людина. Мабуть, недобре, що я лежма лежу. Ну-бо піду я з караваном до іншого міста та зароблю грошей».

Пристав Овез до купців і помандрував з ними світ за очі. Довго йшов той караван чи ні, а приїхали одного дня купці до чужого міста. Відпочив Овез, а вранці пішов на базар шукати роботи.

Аж це йде якийсь купець базаром та й гукає:

— Хто найметься до мене, тому плататиму нечесних грошей — тисячу тенгне[1], а чесних — одне тенгне! Хто найметься, ходи сюди!

Підійшов до нього Овез та й найнявся за одне тенгне чесних грошей на місяць. Минув місяць — віддає йому купець зароблене тенгне. Пішов Овез на базар запитати, чи ніхто не їде в його рідне село. Аж чує, лаштується туди той самий караван, з яким він сюди приїхав. Кинувся Овез по крамничках, щоб накупити гостинців батькам, тільки ж за одне тенгне ніхто нічого доброго не продавав, саму лише кішку. Купив Овез ту кішку та й просить караван-баші, щоб передав батькам. Зав’язав той кішку в торбину та й повів караван у дорогу. А Овез лишився працювати далі.

Пройшов караван чималенько шляху та й зупинився в одному місті перепочити. А там розвелося стільки мишей, що навіть у юшку падали. І не було в усьому місті жодної кішки. Дізналися мешканці того міста, що у караван-баші є кішка, й почали благати, щоб він їм продав її.

На що караван-баші відповідав:

— Ця кішка не моя. Це мені один чоловік доручив, щоб я одвіз її до нього додому.

Тоді зібралися найстаріші люди міста й запропонували караван-баші:

— Чоловіче добрий, віддай нам кішку, а ми насиплемо тобі повну торбу золота.

Віддав їм караван-баші кішку й, забравши торбу золота, повіз його батькам Овеза.

А Овез пронаймитував у свого хазяїна ще один місяць і знову заробив одне тенгне. Пішов на базар, щоб купити додому якийсь подарунок, але так нічого й не виходив. Протинявшись даремно, купив на своє тенгне пса. Вирішив, що завтра знайде чоловіка, який ішов би в їхнє село, і передасть батькам того пса. А поки що уклався спати. Прокидається Овез уранці та й бачить, що біля нього корчиться величезний дракон.

— Агей, юначе,— промовив він до Овеза,— я єдиний син падишаха драконів. Багато років минуло, як я посварився з батьком. Якщо ти помириш мене з ним, то всі твої бажання здійсняться, а ні — я тебе з’їм.

Овез так перелякався, що й не знав, як йому вчинити. Нарешті відповів:

— Гаразд, я помирю тебе з батьком.

Та й пішов за драконом. Кілька днів мандрували вони вдвох, аж поки дракон не сказав:

— Дорогою траплятимуться нам здоровенні змії — ти їх не бійся. Якщо я з тобою, нічого лихого те гаддя тобі не заподіє. Коли ж помириш мене з батьком і він запитає, як тобі віддячити, то зроби так, як я навчу. Є в мого батька перстень, який виконує будь-які забаганки. Отого персня ти й проси в батька. Нічого не бери, що б він тобі не пропонував, тільки перстень.

Довго ще йшли вони, аж стали їм траплятися величезні змії, які кричали:

— Ось син падишаха!

Нарешті прийшли вони до падишаха, чемно привітали його, і Овез почав таку мову:

— О падишах! Ти господар безмежного краю — навіщо тобі сваритися з одним-єдиним сином? Падишах сам повинен мирити тих, хто ворогує, а тому й тобі годилося б негайно помиритися зі своїм сином.

Почувши такі слова, падишах драконів одразу ж помирився з сином. Усі страшенно пораділи і влаштували веселий бенкет на три дні і три ночі.

Минуло ще кілька днів, протягом яких Овеза вітали й шанували, мов найдорожчого гостя. Нарешті він захотів повернутися назад, і падишах драконів сказав:

— Ти вчинив мені таке добро — я теж хочу тобі віддячити. Що хочеш, те й проси.

— Я хочу, щоб ти був здоровий, та й тільки. Кажуть, правда, ніби у тебе є один перстень. Якби ти мені його дав…

Почувши таке, падишах драконів тяжко зажурився. Жаль було йому цього персня, та все ж таки віддав його Овезові. А юнак попрощався з драконами й пішов додому.

Зустрівшись із батьком та матір’ю, Овез розповів їм усю свою пригоду, а потім наказав персневі, щоб привів до нього продану кішку.

Після цього попросив матір, щоб пішла посватати за нього падишахову дочку. А падишах цього краю був лютий і свавільний, тож Овезова мати боялася йти до нього.

А син усе благає: «Іди, мамо! Хоч би який калим він запросив, я все виплачу».

Багато хто вже сватався до падишахової доньки, але як тільки падишах казав, який він хоче калим, усі йшли ні з чим.

Овезова мати, ні жива ні мертва, підступила до падишаха й розповіла, чого прийшла. Як побачив падишах таку убогу сваху, то аж закричав од люті. І щоб ніхто більше з бідняків не потикався до нього й на поріг, загадав Овезовій матері таке:

— Щоб завтра на ранок стояла отут кам’яниця на чотири покуття і вся в золоті. На кожному покутті — по золотій оселі, а в них: у одній — весна, в другій — осінь, у третій — літо, а в четвертій — зима. Зробить твій син усе це — забере мою дочку, а як ні — хай прощається з життям.

Вислухала все це Овезова мати та й пішла додому, вбита горем.

— Ну як, мамо, на коні чи під конем? — зустрічає її син.

— Ой, добра б йому не було, такому коневі! Падишах такий калим запросив, що де вже там подужати! І ще сказав, що коли його наказ не виконаємо, то всіх нас згубить.

— Не журися, ненько,— одказує Овез,— нічого нам падишах не заподіє, швидше ми з нього душу витрясемо. Зараз ми набудуємо всього, чого забажав падишах, і навіть більше.

Він загадав персневі, і все було зроблено, як того жадалося. Одружився Овез із дочкою падишаха, і люди гуляли на весіллі сім днів і сім ночей — так щедро розіслав молодий весільну скатертину.

А падишах усе дивувався та думав: «Душею присягаюся, що тут щось не те. Кілька падишахів не могли виплатити мені калим, а злидар узяв та й заволодів моєю дочкою. Що це таке?»

Дочка падишаха добре знала свого батька, а тому й каже чоловікові:

— Недаремно кажуть: «Дві баранячі голови в одному казані не варяться». Мій батько не дасть тобі спокою, а весь час думатиме: «Яким чином простий парубок заволодів моєю дочкою?» І не буде нам через нього життя. Давай оселимося по той бік річки!

Послухався Овез дружини, забрав із собою кішку та пса й загадав персневі, щоб поселив їх на тому березі. Там вони й стали жити.

А до падишаха вже дійшла чутка, що Овез має чарівного персня. Ото й оголошує падишах:

— Хто здобуде персня, тому дам багато золота.

Почула про це одна старезна баба та й погодилася.

— Я,— каже,— дістала б того чарівного персня, якби мене перевезли на той бік річки.

Наказав падишах слугам, і вони перевезли бабу. А та лягла на березі річки неподалік від Овезової оселі й стала стогнати. Невдовзі побачив її Овез та й питає:

— Чому це ти, бабусю, плачеш?

— Як же мені,— каже стара,— не тужити, коли мою єдину, мою кохану дитину вбили падишахові слуги! А мене завезли по цей бік річки, і я тепер не знаю, куди мені йти, що робити.

— Ходіть, бабусю, до нас,— сказав Овез,— будете жити з нами. Допомагатимете моїй дружині, вона все скаржиться, що самій нудно. Це нічого, що ви вже старенькі.

Стала баба жити у них, і Овез з дружиною звикли до неї. Одного дня Овез поїхав на полювання, а баба й каже його дружині:

— Криється від тебе твій чоловік, мабуть, не любить. Якби любив та вірив, то дав би тобі свого гарного персня.

І все краяла молодій жінці серце отакими розмовами. Ото якось повернувся Овез із полювання, а дружина й просить:

— Дай мені поносити твого персня.

Дав їй Овез, тільки наказав:

— Дивися, бережи його.

Наступного дня пішов Овез знову на лови, а стара побачила персня та й каже:

— Давай я нагрію води та покупайся. Така молода жінка, як ти, повинна чепуритися.

Коли вода нагрілася, Овезова дружина скинула з пальця персня й поклала його на ковдру. Стара це помітила, адже їй тільки цього й треба було. Тільки-но жінка одійшла, стара вхопила персня, надягла його на пучку й крикнула:

— О, чарівний персню! Вбий Овеза на смерть, а його жінку до напівсмерті, мене ж постав перед падишахом!

Так усе й сталося. Погана баба зняла з пальця персня, віддала його падишахові й, забравши золото, пошкутильгала додому.

Надумали тоді пес та кішка дістатися того берега й пошукати Овезового персня. Сіла кішка собаці на спину, й вони попливли річкою на той берег. Незабаром вони вже знали, що перстень тепер у падишаха.

— Друже песику,— сказала кішка,— ти посидь надворі, а я пролізу в палац і пошукаю персня.

Залишився собака на вулиці, а кішка залізла прямісінько в покої, де спав падишах, і сіла навпроти нього. А падишах спав, сховавши персня у себе під язиком. Сидить кішка та й думає, як би їй персня дістати, аж тут мишка шаснула повз неї. Кішка мерщій за нею. Упіймала й каже:

— Я відпущу тебе, якщо ти зробиш так, щоб падишах чхнув.

Пообіцяла мишка. А тоді плит на падишаха й, сівши прямо перед носом, засунула хвостика йому в ніздрю. Падишахові залоскотало в носі, і він так чхнув, що перстень так і вилетів з рота. Кішка схопила його й чимдуж утікати. А падишах прокинувся й зарепетував:

— Ой-ой! Пропав мій перстень!

Та ба, було вже пізно.

Прибігли кішка з собакою до річки.

— Кицю, люба, дай персня мені,— сказав пес.

— Ні, друже песику,— відповідає та,— ти впустиш його у воду, і як я потім знайду його?

Але пес так просив, що кішка змушена була віддати. Узяв пес того персня та й сховав під язиком, а потім

посадив собі на спину кішку, й вони попливли до оселі Овеза. Та поки пес плив, то зовсім забув, що в нього в роті перстень і, ковтаючи воду, випустив його в річку. Допливли собака з кішкою до берега, кішка й каже:

— Друже песику, давай персня.

Згадав собака про персня, покрутив язиком у роті та й каже:

— Кицю, люба, а персня немає. Мабуть, я випустив його, коли пив воду.

— Та й накоїв ти лиха-біди! Не хотіла я давати тобі персня, а ти не послухав — тепер уся наша праця марно пропала! Адже у нас не вистачить снаги вибрати всю воду з річки та обнишпорити дно. Що нам тепер робити? — дорікала йому кішка.

Зажурилися обоє, що загубили персня,— і пес, і кішка. Нарешті собака каже:

— Кицю, люба, адже кажуть: «Тисяча смутків і одного діла не зробить». Давай краще ловити рибу та шукати в них у шлунках, може, й знайдемо.

Так вони й зробили. Стали рибу ловити та їсти, аж поки в середині однієї рибини кішка не знайшла персня.

Пораділи кішка з собакою. Промовивши: «Хто старається, тому віддячиться»,— вони віднесли персня дружині Овеза. А та наказала персню:

— Зроби так, щоб я й Овез були знову живі й здорові і щоб мій чоловік прибув негайно до мене.

В ту ж мить Овез опинився перед дружиною, живий і здоровий, ніби заново на світ народився. Дружина розповіла йому про злу бабу та про те, як їм допомогли кішка з собакою.

— Я чув від старих людей: на світі найдорожче те, що зароблене чесною працею. Це щира правда. Кішку й собаку я викупив за чесно зароблені гроші. Отже я пишаюся моїми друзями, вони віддячили мені добром,— промовив Овез, а потім наказав персневі: —Ти повинен знищити падишаха та його візирів і векілів, а також підступну бабу. А всі мої родичі й друзі хай переїдуть сюди.

Перстень виконав усе це якнайкраще. А тоді Овез із молодою дружиною запросили всіх родичів та друзів їсти-пити й веселитися.

І була друзям радість, а ворогам — лихо.

Був собі давно колись один падишах, і такий справедливий, що в цілому світі такого не знайти. Сидів він якось та й міркував: «Цікаво було б знати, хто найгірший серед людей і серед тварин?» І ось що придумав: «Найгірший серед людей — падишах, найбридша тварина—мул, а найпоганша пташка — зозуля». А тоді скликав своїх підданих і каже:

— Є у мене троє запитань. Хто на них відповість, того я поставлю своїм візиром.

— Кажи, кажи,— загомоніла юрма.

Падишах і мовить:

— Хай мені скажуть протягом десяти днів, хто найгірший серед людей та яка тварина і пташина найпоганші.

Вийшло тоді наперед троє чоловіків і кажуть:

— Падишах, з твого дозволу ми спробуємо пошукати відповідь.

— Гаразд,— одказав падишах,— шукайте, я дозволяю.

І пішло троє чоловіків у далеку дорогу. Ось ідуть та й ідуть, а назустріч їм коростявий верблюд.

— Бридотнішої тварини годі й шукати,— вигукнули чоловіки.— Цього верблюда нам сам господь послав. Зловімо, хай іде за нами.

Упіймали верблюда та й ведуть. Коли це трапився їм чоловік — рудий-рудий, тільки борода не росте.

— Гіршого за нього й бути не може,— вирішили ті троє.— Нам його сам Аллах послав.

Забрали з собою того чоловіка та й ведуть, аж надибали на ворону з перебитим крилом.

— Поганішої птиці й не знайти! — сказали чоловіки.— Тепер усі три загадки ми відгадали.

Забрали ворону та й вертаються додому. Коли це при дорозі криниця стоїть. Сіли чоловіки під криницею відпочити. Аж підходить до них чабан.

— Щастя вам і талану в дорозі,— привітався він до них, а тоді й питає:— Куди ж ви мандруєте?

Розповіли чоловіки всю свою пригоду та й показують:

— А це ті, що гірших за них і не буває.

А тут якраз підійшла отара води напитися.

— Гаразд,— каже чабан,— відпочиньте, а я заріжу барана та пригощу вас, якщо ви падишахові люди.

Зарізав чабан барана, приготував обід, а тоді й каже:

— Ті, кого ви з собою ведете, зовсім не те, що треба падишахові. Відпустіть їх, а я скажу вам відповідь, тільки не розповідайте нікому, що це я вас навчив.

— Гаразд, ми не скажемо, тільки дай відповідь на падишахову загадку.

І пастух сказав:

— Якщо ви скажете йому, що найгірший серед людей — падишах, найбридша худобина — мул, а найпоганша пташка — зозуля, він буде задоволений.

Пораділи чоловіки й, не запитавши пастуха, чому це так, подалися до падишаха. Ще здалеку вони почали вигукувати:

— Падишах, ми знайшли відповідь на твоє запитання!

— Гаразд,— одказав падишах.— Тоді скажіть: хто з людей найгірший?

— О падишах, найгірша людина — це падишах,— сказали вони.

Коли ж падишах попросив пояснити, чому це так, вони нічого йому не сказали.

Тоді падишах запитав:

— А яка тварина найбридша, коли так?

І вони відповіли:

— Найбридша худобина — мул.

І знову поцікавився падишах, чому це так, тільки троє чоловіків не змогли йому пояснити.

— А яка птиця найпоганша? — запитав падишах утретє.

— О падишах, це — зозуля.

Падишах запитав, чому, а троє чоловіків не знали причини.

«Ба,— подумав падишах,— вони знають відповідь, а пояснити не можуть. Отже, їх навчав хтось розумний. Треба дізнатися, хто він».

— Скажіть, джигіти, хто вас цього навчив? — запитав падишах.

— О падишах, ми здогадалися самі!

— Ні, вас хтось навчив. Приведіть його до мене.

І він послав з ними осавула.

Пішли троє чоловіків з осавулом, знайшли чабана й кажуть:

— Тебе кличе падишах.

— Гаразд,— одказав той,— тільки ж не забувайте, що я пастух. Не можу ж я полишити отару напризволяще. Зачекайте, допроваджу її до хазяїна, а тоді вже підемо до падишаха.

Так вони й зробили. Пригнали отару до хазяїна, а потім пішли до падишаха.

— Як же тебе звати, джигіте, і що ти робиш?

— Я чабан, а звати мене Аяз.

— Аязхане, це ти навчив їх, що найгірший серед людей — падишах, найбридший серед тварин — мул, а най- поганіша пташка — зозуля? — запитав падишах.

— Так,— відповів Аязхан,— тільки я просив, щоб вони про це не розповідали.

— Та це не біда,— промовив падишах,— поясни тільки, чому ти так думаєш.

І Аяз відповів:

— Падишах через те найгірший, що на його майно не накладається податок, інші витрачають на нього свою силу, сам він нікому нічого не дає. Мул найбридший тому, що від нього ніколи не буває приплоду. Через це його й прокляли. А зозулю тому вважають поганою пташкою, що вона не висиджує своїх яєць, а бере в дзьоба й несе в чуже гніздо.

Так добре пояснив усе Аяз, що падишах сказав:

— Аязхане, усі твої слова — щира правда. Скидай чарики[2]!

А потім наказав, щоб Аяза одягли в усе нове, й поставив його візиром.

Аязхан узяв свої чарики й повісив їх неподалік, щоб завжди їх бачити, коли встає. І якщо, бува, колись розгнівається, то зиркне на свої чарики й скаже: «Гай-гай, Аязхане, глянь на чарики! Ще вчора ти був чабан, а сьогодні гнеш кирпу, бо став візиром!»

[1] Тенгне — срібна монета вартістю в двадцять копійок.

[2] Чарики — черевики з верблюжої або коров’ячої шкіри.