Про сина падишаха та сина візира

Було таке чи й не було, а був собі давно один падишах, а в нього візир. І мали вони по синові. Ото й віддали якось своїх синів у науку до мулли. Удень мулла навчав хлопчаків, а на ніч одводив у печеру, а вхід у неї завалював каменем. Додому ж хлоп’ят мулла ніколи не пускав.

От якось і намовляє син падишаха свого товариша:

— Давай, тільки-но мулла стане до намазу[1], схопимо його та й зажадаємо, щоб відпустив нас додому.

Так і вчинили.

Що робити, пообіцяв мулла, що відпустить їх, і, закінчивши намаз, справді відпустив своїх учнів. От прийшли вони додому, син падишаха й каже батькові:

— Тату, дайте мені ключі від усіх кімнат нашого палацу, я подивлюся, що в них є.

Кімнат було сто, але падишах дав синові дев’яносто дев’ять ключів, а одного заховав.

— Тату,— сказав хлопець,— дайте мені й той ключ, що лишився.

— Там, синку, крім дрібниць, немає нічого.

— Байдуже, тату. Я все-таки хочу поглянути.

Як почав син просити, не витримав батько та й дав ключ. Відчинив юнак ту кімнату й побачив портрет дівчини. І як тільки побачив його, так і знепритомнів. Коли ж опритомнів, запитав батька:

— Тату, хто ця дівчина? Ти тільки поглянь, яка вона вродлива! Якщо вона не стане моєю, краще мені не жити на світі!

— Синку,— відказав батько,— я й сам хотів здобути цю дівчину, але тільки занапастив своїх воїнів та й годі.

— Коли так,— сказав юнак,— то відпусти мене.

— Гаразд, іди,— відповів падишах.

Наповнили син падишаха й син візира свої хурджини золотом, осідлали коней та й поїхали шукати прекрасну дівчину.

Так дістались вони до одного села, на околиці якого жив майстер. Переночували юнаки в нього, а вранці, поснідавши, питають майстра:

— Чи є у вашого падишаха красуня дочка?

— Авжеж, є,— одказує майстер.

— А можна її побачити? — питають товариші.

— Побачити можна,— відповів майстер,— але для цього треба багато золота. Я зроблю з нього кеїка[2], а коли дівки-служниці прийдуть по воду, ви сядете на кеїка верхи й поїдете. Ось тоді й зможете побачити доньку падишаха.

— Гаразд,— погодились юнаки й віддали майстрові все своє золото.

Зробив майстер золотого кеїка, а вранці посадив на нього сина падишаха й сина візира та й пустив його. Прискакали юнаки до того місця, де дівки набирали воду. Прийшли ті до води, побачили кеїка та так і простояли півдня. Нарешті одна з них згадала, що вони ж вийшли воду брати, і каже:

— Ой, дівчата, ходімо хутко, бо сваритиме нас наша пані.

Набрали води та й пішли. А донька падишаха вже стояла гнівна й сердита.

— Де це ви були досі? — закричала вона і стала бити невільниць.

Одна дівчина не витримала й сказала:

— Пані, якщо ти пробачиш нам, то ми тобі щось розповімо.

— Гаразд.

Тоді дівчина-невільниця й розказала:

— Ми бачили золотого кеїка, він не дихає, а плигає, мов живий. До зірок підстрибує!

— А куди ж він утік? — запитала донька падишаха.

— У двір майстра,— відповіли служниці.

— Ідіть же до того майстра й скажіть йому, що ваша пані просить дати їй золотого кеїка.

— Підемо,—і дівки відразу пішли до майстра.

А син падишаха заліз тим часом усередину золотого кеїка. От майстер і каже дівчатам:

— Добре годуйте мого кеїка, напувайте чистою водою, а на ніч ставте в чисте місце.

— Гаразд,— відповіли дівки та й забрали кеїка.

Привели додому та й розважаються з ним. Кеїк плигає високо-високо, до зірок. Аж до вечора гралися дівки, а ввечері, перед сном, поставили перед кеїком миску з їжею. Син падишаха тихенько виліз і виїв усе з миски. Потім підійшов до доньки падишаха, засвітив в узголів’ї по світильнику й поцілував її в щоку. Дівчина так і не прокинулась. А юнак знову заліз у кеїк.

Уранці встала донька падишаха, вмилася, взяла люстерко, глянула на своє обличчя і побачила на щоці плямку. Покликала служниць та й сварить їх:

— Кажіть, хто приходив сюди вночі?

А ті й відповідають:

— Нікого не було, пані. Це ми раніше спали, а тепер і очей не заплющили, щоб, бува, не вкрали кеїка. Коли б щось сталося, то, напевне, з кеїком.

Тоді донька падишаха сказала:

— Ідіть і перекажіть майстрові, що кеїк і на цю ніч залишиться у нас.

Пішли дівки до майстра й кажуть:

— Пані бажає, щоб кеїк і на цю ніч залишився у нас.

— Гаразд,— відповів майстер,— тільки не мучте його і давайте пити.

Запевнили дівки майстра, що чинитимусь усе, як він велить. Прийшли додому і знову розважалися з ним до вечора. А пізнього вечора прив’язали його на тому самому місці, де він ночував.

А донька падишаха лягла й прикинулася, наче заснула. Виліз юнак із кеїка, повечеряв і підійшов до дівчини. Переставив світильники — той, що стояв в узголів’ї, поставив у ноги, а той, що був у ногах, поставив в узголів’ї. Потім хотів поцілувати дівчину в чоло, але вона вдала, ніби щойно прокинулася, й, обнявши юнака, сказала:

— Той, кого я шукала в небі, по землі ходить! Але запізнився ти вже, юначе.

— Чому? — запитав юнак.

І дівчина розповіла:

— Мій батько хоч і падишах, та є ще дужчий за нього падишах. Мій батько боїться його і обіцяв віддати мене за жінку його синові. Не сьогодні-завтра мене мають відвезти. Тому я й сказала, що ти запізнився.

Юнак скрушно зітхнув, а дівчина запитала:

— Чому ти зітхаєш? Краще скажи, чи немає у тебе товариша?

— Є,— відповів юнак.

— Тоді,— сказала дівчина,— коли по мене пришлють кеджебе, ви сховайтеся в гробниці моєї матері. Коли кеджебе підвезуть до кладовища, я скажу, що хочу поклонитися могилі матері, вийду з кеджебе й зайду в гробницю. Там ми переодягнемо твого товариша в мій одяг, і хай він собі їде в кеджебе.

Після того, як вони домовилися, юнак знову заліз у кеїка.

Наступного дня привезли кеджебе. Тоді юнак із своїм товаришем, сином візира, поїхали до гробниці матері прекрасної дівчини.

Дівчата, які приїхали забрати наречену, рушили з прекрасною донькою падишаха в путь, але дорогою, біля гробниці матері, дівчина сказала:

— Зупиніть верблюдів, я провідаю могилу матері.

— Гаразд,— відповіли їй супровідниці й зупинили верблюдів.

Донька падишаха пішла в гробницю. Тут в її одяг переодягли сина візира, і, коли той сів у кеджебе, караван поїхав далі.

Прибув караван додому, і того ж вечора син падишаха цієї країни прийшов до нареченої. А «наречена» йому й каже:

— Який же ти дурний, хлопче! У мене на батьківщині, коли прибуває наречена, з поваги до неї дві-три ночі з нареченою проводить дівчина.

— То й добре,— одказав жених,— я покличу свою сестру.

Він покликав свою сестру, і та прийшла. Тут син візира й каже:

— Та й дурні ж у вас люди, дівчино! Ось у нас, коли прибуває наречена, то цілу ніч або й дві влаштовують перегони на конях. А у вас не так.

— То я приведу коней мого батька,— сказала дівчина,— та й поїдемо.

— Приводь,— сказав син візира, переодягнений в одяг нареченої.

Сіли вони на коней та й помчали.

От скачуть вони спочатку в один бік, потім у другий, а тоді юнак ударив коней, і помчали вони прямо до будинку майстра.

А падишах, батько дівчини, побачивши, що немає ні нареченої, ні його доньки, вигукнув:

— Це ж мою доньку вкрали!

Та й повів військо на країну ні в чому не винного сусіда падишаха.

Тут донька падишаха, яку вкрав син візира, й каже:

— Який жорстокий мій батько! Це йому так не минеться!

І вона помчала до війська, яке відразу ж відступило.

А здивований падишах, на якого нападали, вигукнув:

— Люди, що це за історія така неймовірна? Чому відходить військо?

Тоді йому розповіли:

— Звідкись прискакало кілька вершників, вони вбили жорстокого падишаха, а його військо повернуло назад.

Здивувався падишах мирної країни і сказав:

— Покличте ж сюди цих людей.

І коли син візира розповів йому всю історію від початку до кінця, падишах влаштував свято на сім днів і ночей.

 


[1] Намаз — молитва мусульман.

[2] К е ї к — золотий козлик.

Джерело: Туркменські народні казки.— К.: Веселка. 1980 — 126 с.
Переклад: Григорій Халимоненко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up