Син чабана

Був собі колись чабан. Скільки жив, то все пас чужих овець, аж поки наскладав грошей та оженився. Невдовзі народився у них син. Та не минуло й чотирьох років, як чабан з дружиною померли — хлопчик залишився сиротою. Взяла його до себе далека родичка, яка майже нічого не давала йому їсти. Коли вже хлопчик плакав від голоду, тоді тітка давала йому шматочок чурека[1]. Ішов хлопчик до річки, розмочував хліб у воді і їв. А крихти завжди ловив сом. Так і ріс малий сирота, аж поки сповнилося йому двадцять років. Уже він і парубком став, а все ходив до річки, щоб побачитися з сомом, бо вони звикли один до одного.

Якогось дня прийшов на базар бай і став гукати:

— Сорок днів годую — один день працювати! Ану, хто найметься до мене?

Почув юнак ці слова, підійшов до бая й каже:

— Якщо наймете мене, то я піду.

Погодився бай і повів юнака додому. Сорок днів годував його бай задурно, лише на сорок перший загадав залигати бика й повести з двору. Сам же поскладав на спини шести верблюдів мішки й пішов за юнаком. Нарешті прийшли вони на край пустелі, бай і каже:

— Заріж, сину, бика та здери з нього шкуру. Зарізав хлопець бика, зідрав шкуру, бай і каже:

— А тепер залізь у ту шкуру та подивися, чи немає там дірки.

Заліз юнак, а бай одразу ж зав’язав дірку, крізь яку хлопець проліз, мотузком. А потім одігнав верблюдів далі і став чекати.

А було це поблизу гори Келезав, на якій жили різні хижі птахи. Налетіли вони на місце, де було зарізано бика,— м’ясо з’їли, а шкуру підхопили й понесли на гору. Там розідрали її дзьобами — і юнак виліз на волю. Озирнувшись довкола, він зрозумів, що стоїть на самісінькому вершечку гори. Став шукати, як би його злізти на землю, а довкола тільки урвища. Глянув хлопець униз і побачив, що бай спокійно сидить собі на верблюді.

— Що ти зробив зі мною? Як я тепер злізу? — закричав хлопець.

— Як тобі злізти, я скажу потім. А поки що скидай сюди золото й срібло, яке тільки побачиш.

Наскидав хлопець золота й срібла багато-багато, а бай понабивав ним мішки, поскладав на верблюдів і поїхав у село.

— Агей, баю! — закричав юнак.— А як же я?

Бай відповів:

— Що ти бачиш біля себе на горі?

— Людські кості,— одказав хлопець.

— То кістки таких самих джигітів, як ти. Хто на цю гору попаде, назад уже не повернеться. Отож і від тебе залишаться там тільки кісточки! — крикнув бай і поїхав.

Подивився юнак навколо себе й подумав: «Якщо плигну вниз, то розіб’юсь об каміння». Ходив, ходив, думаючи, як йому бути, та й помітив, що під горою річка тече. Ото й вирішив: «Краще вже хай мене риба з’їсть, аніж гризтимуть отут вовки та клюватимуть птиці». Плигнув униз, аж його підхопила у воді якась рибина, винесла на берег, а сама зникла у вирі.

Прийшов хлопець додому, живий-здоровий. Аж чує — знову бай шукає собі наймита. Переодягнувся юнак та й іде до бая найматися. А той, не впізнавши його, і взяв.

Настав день, коли бай загадав зарізати йому бика. Зарізав хлопець бика, зняв шкуру, а бай і каже:

— А тепер, сину, лізь усередину та подивися, чи немає в шкурі дірок.

— Баю,— одказує хлопець,— я не знаю, як це робити. Залізьте спочатку ви та покажіть мені. Тоді і я залізу.

— А що тут уміти! — розсердився бай.— Отак лізь!

Тільки-но бай заліз туди, як хлопець зав’язав шкуру мотузком, а потім одігнав верблюдів і став чекати. Аж ось налетіли птиці, з’їли м’ясо, підхопили шкуру й понесли її на гору. Тоді хлопець погнав верблюдів до підгір’я, а тим часом птиці пошматували шкуру, а бай виліз на волю. Дивиться — довкола лежать кістки тих молодих хлопців, які через, нього стали здобиччю для вовків та птахів. Тут і згадав він приказку: «Не підпалюй, бо сам згориш, не копай ями на іншого, бо сам упадеш».

— Ой, синочку, що ти зі мною зробив? — зойкнув бай.

— Баю,— відповів юнак,— минулого разу ти вчинив зі мною те саме, але я знайшов місце, де можна зійти на землю. Скидай вниз золото й срібло, я навантажу верблюдів, а потім скажу тобі, як знайти дорогу.

Бай наскидав золота й срібла, юнак склав мішки на верблюдів і поїхав до села.

— То скажи ж, де можна зійти вниз! — зарепетував бай.

Тоді хлопець сказав:

— Ти сам собі викопав яму, то й прощайся з білим світом.

Сів на верблюда та й поїхав.

 


[1] Чурек — різновид хліба, перепічка.

Джерело: Туркменські народні казки.— К.: Веселка. 1980 — 126 с.
Переклад: Григорій Халимоненко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up