Наймит служив у багача два роки. Гарував, як чорний віл, а багач йому не заплатив ні крейцера. Вигнав його за браму — і все.
Наймит сів на краю шанця й задумався, як мав покарати захланного газду. І йому прийшла до голови одна добра думка…
Встав і пішов по хатах. Усюди запрошував:
— Моя господиня дуже файно вас просить, аби-сьте прийшли завтра на обід. І ще просила вам сказати отак, адіть, на вухо: не виходьте з хати мого газди, доки не пообідаєте, бо знаете, вони — чоловік скупий…
На другий день ще до полудня до багача стали сходитися люди з усього села. Ішли по одному і цілими громадками. Заходили в хату, віталися з газдою і газдинею й сідали, хто де знав. Балакали про файну погоду і добрі жнива. Потім почали:
— Ану, добра газдинько, давайте борзенько обід, бо часу нема.
Багач так розсердився, що аж йому темно зробилося в очах. Багачка не знала, що має робити. Думала, що то сам чоловік накликав людей. Клала миски перед них, нарізала хліба й солонини, наливала горілки. Люди їли, сміялися. А господиня, аби догодити своєму чоловікові, ще й припрошувала їх:
— Їжте, людоньки, досягайте… Зараз буде яєшня.
А багач зі злості аж міниться. Нарешті, не витримав. Став на воротях і казав тим людям, що все ще валили на його обійстя:
— Уже по обіді!..
Люди верталися додому й висміювали скупого багача.
Отак наймит лишився контетний — задоволений.